Продовження. Початок у ч.ч.
21,22,23,24
Я слышал, будто скульпторы Эллады
Из мрамора коринфского скульптуры
Раскрашивали краской минеральной,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зеленой, красной, и довольно грубо.
Но время стерло краску. И скульптуры
Нам чистыми и белыми достались.
А может быть, они в окраске грубой
Верней? О Бельведерский Аполлон,
Раскрашенный, как тульская матрешка!
Віки змили фарбу. Статуї вийшли з першопочаткової,
“сюхвилинної” оболонки – і тепер ми милуємося не чим іншим, як вмістом чистої
вічності.
Утім, заради чого одні речі існують довго, а інші нетривалий
час? Може, сенс довговічності одних у тому, що вони мають бути побаченими
багатьма людьми?.. А може, важливо, щоб предмети-довгожителі були оглянуті в
багатьох ракурсах? І при цьому кожна епоха, навіть кожне десятиріччя ревно
відшуковує принципово необхідний для нього ракурс…
Статуя Командора. Ніхто не заперечуватиме наявності в цій постаті
(яка існує нехай лише на папері) вічності в іпостасі невмирущої людської теми.
Леонідові Кисельову прихід Дона Альвара до Донни Анни уявився апокрифічно, зі
значним відступом – і від старої легенди, і від версій письменників-класиків.
Поетові було 14 років, коли він створив вірш, у якому подибуємо первинний
відблиск такої органічної для нього щохвилинної рішимості вступати в
найнерівніший бій за людину. У цій моральній позиції і виявилося його розуміння
катастрофи трикутника: Дон Гуан – Анна – Командор.
…Стук. Шаги. Гуан, ты страхом скован.
Выдают тебя глаза твои.
Перед Командором трехметровым
Тоненькая женщина стоит.
Я не знаю іншого твору, в якому б Анна заступала дорогу
кам’яному рицареві, затуляла собою скутого страхом коханого.
У книжках Леоніда Кисельова ми подибуємо силу-силенну ось
таких “досі ні в чиєму…”. Нікого не повторює поет у трактовках Прометея,
Марії-Магдалини, Дон-Кіхота, Дульсінеї Тобоської, Колумба, Галілея, Андрія
Рубльова, Івана Грозного, численних шекспірівських героїв. Перевірка відомої
теореми своїм “рішенням”, незрідка – спростування, здавалося б, доведеного –
один з головних напрямів, яким безнастанно рухалася думка цієї людини. Такою
була активна життєва позиція Леоніда Кисельова – поета і громадянина. У його
“незбігах із загальноприйнятим” своєрідно відобразилося дихання ХХ століття –
фантастичного часу великих і малих несподіванок, віку ейнштейнівської думки, що
розхитала аксіоми самої світобудови.
Проте – не світобудови, а підсліпуватої фізики минулого.
Перегляд того, що встоялося, ідіоматично скам’яніло, скрізь
і завжди є необхідним, бо ж не раз перед світом поставала загроза абазії,
втрати руху, отже, й уподібнення легендарному місту (“граду”) Кітежу, мешканці
якого заснули на довгі віки. Ліричний герой поета відчув обов’язок зруйнувати
цей кам’яний сон:
Китежские граждане, проснитесь,
Разомкните шторы век!
Слышишь, город Китеж, знаешь, Китеж,
Что сейчас двадцатый век?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ..
Миг – и я уже на колокольне.
Привкус ветра на моих губах.
Город весь лежит как на ладони.
Вот веревка. Я забил в набат.
Та так “забив”, що гомонять його дзвони й досі; звучать вони
та звучать, прорвавши загату тиші, що за сім років у поезії-передчутті поет
почує цей подзвін, що не затихає, – ще тривожніший і голосніший… Не
“малиновий”, а пурпурно-червоний подзвін!
Как моя Вселенная мала!
В десяти шагах стена тумана.
И тревога в серце, будто рана,
И в ушах звенят колокола.
Это осень. Ранняя пока,
Но уже подсчитаны приметы:
По этапу в ссылку гонит ветер
Вместе с паутиной паука.
Лужицы в прозначном серебре,
Словно в запечатанном конверте.
Маленький эскиз. Набросок смерти –
Пасмурное утро в сентябре.
Ми зупинялися досі на прикметах життя, але, бачу, не
уникнути в цій розмові і прикмет смерті…
Пушкінський Сальєрі перевіряв гармонію алгеброю, проте
справжня гармонія алгебри не потребує – так само, як геній лиходійства. Інша
річ, коли йдеться про псевдогармонію. З неї-бо вивірена алгебра високих чеснот,
алгебра людяності здатна зірвати машкару. А маски бувають не лише на обличчях,
а й на речах. На “експонатах”. На “сувенірах”… Часом під такою маскою – морок,
крижана порожнеча, що означає сплюндроване життя.
Есть в музее русского искусства
Необыкновенная скворешня –
Ловко сделанная из колоды
Голова мужичья.
У меня такое было чувство,
Будто сам я к дереву подвешен,
Будто в голове скворчат выводят,
Будто плачу я пометом птичьим.
Ворон выклевал глаза,
Зубы выбил конвоир.
В круглый рот влетают птицы
И глядят на внешний мир
Сквозь глазницы.
И в прогнивший череп равнодушно
По утрам заглядывает солнце.
Странную, жестокую игрушку
Сделали когда-то новгородцы.
…Час, простір і матеріальні предмети (як вузли
часу-простору) постійно взаємодіють, наражаються одне на одного в
каменедробарці Всесвіту, викрешуючи сліпучі жарини життя. Алгебра речей
усе-таки здатна перевірити гармонію таких поетичних рядків:
Історія не є ракетний жах.
Вона мов шлях від чужини до хати.
Справді, історія людства не може вміститися в боєголовках
“ракетного жаху”: надто непорівнянні пропорції! Історія – сувій довгої дороги,
що розмотується в напрямі найголовнішого символу людського співжиття і взагалі
життя – символу родинності, домашнього вогнища, спочинку та праці. А з погляду
фольклорного, з погляду автентики українського народу – символу вічного добра,
осіненого отчою, материнською ласкою. Перейдені, “прочитані” людиною рядки
цього сувою червоніють тисячоріччями крові та пожеж. Мандрівник помилявся,
кохав і мріяв, брехав і сам не раз був ошуканий, він прирікав себе на нещастя,
гріхи та прокляття, виготовляв “незвичайні шпаківні”, обгороджував яблуні
колючим дротом, убивав поетів –
…червоні плями не вгасають,
Всмоктуються в землю, йдуть углиб…
Та попереду – батьківський поріг, і блудний син, цей
халамидник, що покаявся і вийшов з ракетного жаху, досягне рідного притулку, по
самий дах сповненого вічністю. Це і буде останнім рубежем страждань, буде
певним виходом з одного неохопного в інше всеохопне, для осягнення чого випадає
звертатися лише… до асоціацій. Припустимо, до такої паралелі:
Я постою у края бездны,
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке.
Пісня настільки ж вічна, як безсмертний народ, що народжує
своїх співців.
Істина ця є банальною. Але в будь-чого банального є шанс –
бути осягнутим повною мірою і бути свіжо сприйнятим біля краю якоїсь великої
психологічної “прірви”, коли “рушатся своды миров”, коли вітри історії (а
наприклад, у Лорки вітри – гострі ножі гільйотини) очищують істину від налиплої
до неї полуди. Тож згадаймо, що
…поети – як вихор, поети – як вітер, як вітер
На терасах дерев,
На терезах дерев.
ІV
На завершення ще кілька спостережень щодо речей.
Хаосом ми називаємо системи, що не піддаються осягненню.
Насправді жодного хаосу немає. Є складні схеми руху та взаєморозташування
предметів. А час фіксується не лише і не просто в речах, а й у їх системах.
Так званий хаос буває як потворним, так і красивим. Приклад
другого – описи в українській літературі ярмарків, базарів… Такий собі сучасний
сільмаг – система, позбавлена, на погляд городянина, власне системи. Ну що,
здавалося б, можна “прочитати” за ширвжитковим крамом?..
Виявляється, багато що. Епоху. Тугу за безповоротною втратою,
і несподіваний скромненький добробут, і загибель мільйонів люду, й загибель
кількох молодих людей, і страждання однієї старенької людини, і розуміння того,
що “Побєда” – це час по біді.
Так званий хаос буває гірким і трагічним. Але хаосу немає. Є
достеменно обчислена і висвітлена система предметів. Я говорю про поезію
“Цигарочка”, в якій людина, що тужить за вбитими на війні синами, оточена
речами, які кличуть жити і, либонь, тішать багатьох, і нагадують своїм
“походженням” про перемогу, про переділ світу.
Зрештою, про те, що трохи легше життя – винагорода за смерть
дітей цього українського дядька.
Але “Побєда” – це час після біди… і сини “Загинули. Нема…”.
Закурю ото цигарочку
Болгарського тютюну.
А сини мої, шинкарочко,
Загинули у війну.
То налляй мені ще чарочку
Угорського вина.
А сини мої, шинкарочко,
Загинули. Нема.
Зажурився. Бренді смокче він,
Баклажанну їсть ікру.
А іще купити хочу я
Чеську кохту на стару.
Гроші є, на хліб зостанеться,
Ще ж і пенсія іде.
Хай походить вже, похвалиться,
що не гірше, як в людей.
Бо як центром йтимеш ввечері –
Чепурні усі такі.
Гарні пальта із Німеччини,
Югославськії хустки.
І болгарські ті цигарочки
Так і смалить все село.
…А синів моїх, шинкарочко,
Польським снігом занесло.
Інтернаціоналізм? Чи просто зв’язок людської долі із
зовнішнім світом і долями світу через речі, який жодним чином не перегукується
з отим (характерним для 60-х) “поклонінням” імпорту.
Уваги заслуговує і сама інтонація вірша. У ній ввесь
характер цього селянина – людини, якій немає куди поспішати, бо в її житті все
найголовніше, найкраще і найстрашніше вже відбулося…
Закінчення в наступному числі