Закарбована мить історії

Темний овал світлини на білому тлі, спрямований на глядача
пильний погляд – трохи офіційний, як і належить у такій ситуації, але біла
блуза, улюблене вбрання митців і бунтарів, знакує за погук достоту романтичних
вітрів… На звороті – напис твердим канцелярським почерком (писаря таки добряче
вимуштрували старорежимним «чистописанием»): «Изображенный на настоящей
фотокарточке есть действительно студент Елисаветградского механич. Техникума
Георгий Иванович Яновский. Зам Завед. Техникума… Делопроизводитель… 7. VІІІ.
1922 г.». Що не кажи, а фотографія натоді правила не за побутову абищицю, як
згодом, у добу масового продукування неоковирних «мильниць», а за заняття
репрезентативно-поважне, у якому все поставало важливим  – і форма, і зміст. Невипадково ж лунку
далечінь української «Іліади» в «Чотирьох шаблях» відкриває саме «фотосесія»
повстанських отаманів, і високий Галат, майбутній маршал степових армій, довіку
лишатиметься по тому зі своїм «Ворушися, чортова клацалко!». Воно й направду: у
справдешнє життя натоді належало входити зі спалахом…

То – окрушина зі скарбу Сергія Плачинди. Великого й досі
належно громадою не поцінованого скарбу, що його автор «Неопалимої купини»,
ніби той вічний дід зі «Звенигори», береже від тліну і небуття. Від вогню
земного, яким палили його архів та книгозбірню похмурі кагебісти, і від порохів
піднебесних, що ними заповзялися засипати нашу минувшину меткі постмодерністи.
Останньої п’ятниці жовтня випало нам з Михайлом Сидоржевським знову перевідати
його хату у загубленій межи світами і забутій «провідними телеканалами»
лівобережно-черкаській Кантакузівці. Певна річ, знову з пригодами шлях той
простелився, хоча й зарікався я, як самозваний «штурман», за головною дорогою
Е-40 пильнувати. Тільки нічого з того не вийшло: чомусь взяли на Рогозів,
Єрківці, потім через Переяслав – на Велику Каратуль, і лише побіля Сомкової
Долини знову «стратегічним» путівцем пішли. Ми вже з Михайлом і не надто
дивувались: якщо вирушиш до старого Плачинди – зі справжньою Україною ніяк не
розминешся…

І зі скарбами її… Ця світлина в Сергія Петровича – від
матері Яновського – Марії Мусіївни. Вона вірила, що допоки світлина з нею – її
Юрія не розстріляють чекісти, як розстріляли вони його дядька Петра. І куля
чекістська письменника таки оминула, хоча й мучили-перемучили вони Яновського,
як мало кого – і за «Майстра корабля», і за «Чотири шаблі», і за «Живу воду».
Певно, уберегла світлина – і материна молитва, що вона, як співається в думі, «
і з пекла визволяє».

…7 день серпня 1922-го, студент «Елисаветградского
механического техникума» Яновський. Попереду – Київ, Політехнічний інститут,
буйна спільнота футуристів, захоплення кіно, висока проза – нечуваного досі в
українському письменстві тембру. Свій перший «лист у вічність» – світлину – він
віддає матері…

Нині вона читачеві навіч – на шпальтах «УЛГ».