За вектором простих речей. До 80-річчя Бориса Нечерди

Василь РЯБИЙ
Про Бориса Нечерду почув уперше 1976 року від поета Романа Кудлика, який благословив у журналі ,,Жовтень” мій поетичний дебют. На той час я, студент факультету журналістики Львівського держуніверситету імені І.Франка, був записаний у всі бібліотеки. В двох з них, імені Я.Галана, поруч з галасом Галицького ринку, та в тихій науковій бібліотеці імені В. Стефаника і замовив збірки одесита, які прочитав з великим захопленням, наче пірнув у море. Прочитав на одному диханні першу збірочку ,,Материк”, книги квадратної форми ,,Літак у краплі бурштину”, ,,Барельєфи”. Дуже мене вразила збірка ,,Лада” з новаторською поемою естампів, оформлена власноручно автором, чому не було аналогів. Тієї миті я відчув одеську школу поетів, не боюся так сказати, і замріяв потрапити на практику в одеське видавництво ,,Маяк”, оскільки ввели спецкурс видавничої справи.
Із затамованим подихом переступив поріг,,Маяка”, де мене приязно зустріли працівники видавництва на чолі з головним редактором Віталієм Колодієм, який викликав службове авто і ознайомив з містом біля моря, подбав про помешкання в гуртожитку. Але наївний студент не знав, що між видавцями і письменниками існує нервова напруга у взаєминах, бо кожен має свою правду і наполягає на своїх варіантах творчості. Тим більше, коли це стосується Б.Нечерди, людини з незалежною вдачею, що не терпить жодних прокрустових лож, нав’язувань чи то пак ,,досвідчених” порад редактора, який також покладений у певні умови й мусить терпіти всіх на світі неординарних інакодумців, через котрих можуть вигнати з роботи і навіть покарати.
Я слухав редактора Ждану Зінченко, тримаючи в руках збірку ,,Танець під дощем”, і не міг повірити, що попередню таку збірку видрукували і забракували через ,,цензурні невідповідності”. Це підтвердив і мій новий приятель, редактор і прозаїк Микола Суховецький, який і познайомив мене з Борисом Нечердою не у видавництві, куди заходило чимало авторів з похмурими обличчями, а в заворожливо гарному будинку письменників. Я знав, що поет народився 11 липня 1939 року в с. Ярешки Андрушівського району Житомирської області, навчався в Одеському інституті інженерів морського флоту, працює відповідальним секретарем місцевої організації СПУ. Худорлявий, майже середнього зросту чоловік у білосніжній сорочці та безрукавці тихим, але чітким голосом мовив, дивлячись крізь мене: ,,Поет?” А потім, наче мене не було, щось почав розповідати редактору. Далі знову запитує: ,,А звідки родом?”, і коли почув, що з Коломиї, вразив говірким вигуком ,,агій” і процитував відому коломийку. Він, усміхаючись задоволено, бо побачив мій подив і певну розгубленість, підписав мені мучену-перемучену, з іншим уже художнім оформленням книжку ,,Танець під дощем”, з кожним словом втрачаючи веселість. Може, тому так прозаїчно звучить дарчий напис чорною пастою: ,,Василю Михайловичу Рябому з найліпшими побажаннями – Б.Нечерда. Одеса. 23 липня 1979 року”. І тут же жартома зауважив: ,,З мене пиво”. Однак хтось зателефонував і ми швидко попрощалися. На моєму плечі залишився дружній удар долонею, мовляв, тримайся, будьмо, до наступної зустрічі!
А я все розпитував знайомих про поета. Дослухався до його саду, моря, неба, дюралевої дзвіниці, мрії з того берега, краєвидів з ліхтарями, облич з натовпу, провінційного саксофоніста, кіносерпня, звертався подумки до снігурів, які приносили на крильцях перші сніжинки. Знав, що про нього думають поети завідувач відділу художньої літератури Віктор Нарушевич, редактор Валерій Трохліб, директор Анатолій Глущак, художник Олександр Карпушкін, критик, літературознавець Михайло Стрельбицький, прозаїк Михайло Циба, поет Василь Сагайдак, який страшенно втішився землякові, так само, як уродженець Львівщини Богдан Сушинський, тодішній заступник редактора одеської молодіжної газети ,,Комсомольська іскра”, де він помістив у добірці літстудії ,,Гроно” одну, але дорогу мені мою мініатюру: ,,Колись цвів день бузковими грудочками. Колись я був малий і чув усе на світі: гуділа криниця, як мамине серце…” Ще й написав: ,,…перебуваючи на практиці в одеському республіканському видавництві ,,Маяк”, готується до фаху редактора книжкового видавництва. А тим часом завдає клопоту редакторам видавництва ,,Молодь”, де готується до видання перша збірка його поезій” (,,КІ” 27 вересня 1980 року, а мої оті клопоти тягнулися аж до 1990 року, коли вийшла нарешті збірка ,,Грань”). І кілька років поспіль, перебуваючи на практиці в ,,Маяку”, я, отже, був готовий до місця постійної праці по закінченні університету, тим паче тут вже чекала кароока Муза, з якою перечитували твори Бориса Нечерди, вона надсилала його публікації у місцевій періодиці. І прив’язувало моє серце до Одеси ще й те, що в кожному кроці відчував прихильність. Уже й обіцяли надрукувати в альманасі ,,Горизонт”, записати на радіо вірші… Все ж таки, треба зізнатися, ясновидящим вектором у прочитанні моєї долі став певною мірою Борис Андрійович, підштовхнувши до пошуку того часопростору, в якому проявилось моє ж творче ,,я”.
Тиняючись Одесою після всіляких рясних пригод, в які потрапляють нехотячи, коли рятують ближніх і загрожує виключення з вузу, як це було і в шанованого мною поета, я заглянув до славнозвісного пивного бару ,,Гамбринус”. І тут зустрів Бориса Андрійовича, який упізнав автора-початківця, покликав до столу, замовивши кухоль пива, бо, виявляється, ,,винен пиво, не хоче бути записаним до реєстру обіцяльників, виглядати в майбутніх мемуарах як несерйозний споживач лексики”. Господи, який я був радий, чуючи розраду в розмові, коли поет, наче ворожбит, визначив, заплющивши очі, що мене жде цікава дорога (так і сталося, що ми змушені були з Музою врешті-решт збиратися до Коломиї). Передбачив, що відкриються мені чарівні двері (2002 року в мене вийшла завдяки коломиянину Федорові Хільчуку збірка поезій та графічних композицій ,,Двері луни”). Чом би не їхати додому, бо великі міста часто псують творчі натури, і як тоді почути, що ,,гуде криниця маминим серцем”?.. Я ледь не онімів, не вірячи своїм вухам, що Нечерда пам’ятає те, про що не згадав ніхто в суцільній марноті марнот.
Така розважливість не забувається. Це була дружня порада, хоч ми й не були ні друзями, ні приятелями. На жаль. Можливо, хтось комусь і довів, що був другом Нечерди, а сам у минулому пасивно спостерігав, як посипають терном поета за те, що він не так пише, чи особисто брав участь у побитті за мовностилістичні новації, які приймали за деструкцію, яскраву образність, щоби стягнути до рівня примітиву. Ох і начитався ж я тих мудріїв, які контролювали творчість такого поета, в кого не один щось взяв, але їх ,,сонячний вітер” не міг принести стільки дива, щоб заступити неповторну планету Нечерди, котру зажадали обжити епігони. Це треба було раніше визнати критикам і літературознавцям не про себе, а вголос, при житті поета, а не мовчати, трясучись за свій затишок. Втім, планета Бориса Нечерди ще більше повнилася сяйвом. Це є таїна таїн, яку не просто розгадати. Вона не вимагала чиїхось зусиль захисту, хоча можна було віддати їй належне за поетового життя. Мабуть, тому й полетіла навздогін найвища з премій, хоча поет не став від того більшим, хіба що визнаний суддями, які вирішили оцінити талант. Заснована премія його імені, якою відзначають новаторські твори, високою мірою засвідчує висоту слова, але для цього він мав відійти у вічність. Краще б жив, а прогресивна мисль вигадала б естетичний критерій пошанування в розквіті творчих сил.
Щось приблизне діялося і з інакодумцем поетом Тарасом Мельничуком, якого ув’язнили за антирадянщину, та він встиг потрапити до ,,обойми” Шевченківських лауреатів, важко дожив у бідах, хворобах останні роки. І, як завжди, деякі ,,друзі” по смерті поета виглядають вірними, хоч свого часу водили козу з сатаною. Їм приємно приватизовувати пам’ять про поета, ,,захищаючи істину”. Цікаво, що Мельничук мешкав після тюрми поблизу Одеси, працював на залізничному вузлі. Дав рукопис віршів у ,,Маяк” (його я, пригадую, гортав у видавництві з дозволу редактора), звідти невдовзі повернули папку з вельми загальною відповіддю, що ще не видно книги в рукописі. Пригнічений автор подався до ,,Гамбринуса”, побачив Бориса Нечерду, проте не наважився підходити до нього, аби не нав’язуватися, не лізти у вічі. І те, що він угледів справжного поета, покликало до поетичного осягнення жорстокого і водночас доброго світу. Отак поволі і допив своє пиво як незнайомець і, одухотворений радісним образом, пішов геть, щоби ,,продовжити творення себе”.
Так, життя – це фантастика взаємовідображення, коли переплітаються думки й почуття, керовані випадковою невипадковістю. Навіть те, що до рук потрапила збірка Юрія Островершенка ,,Вхідчини” з передмовою, в якій Нечерда каже, що справжній поет повинен вміти і з кропиви добувати мед. Там є вірш, присвячений Князю роси – Т.Мельничуку. Виступаючи на філфаці Чернівецького університету імені Ю.Федьковича на тему паліндромії, що має суть дзеркальності, дарую цю збірку деканові, поетові Борису Бунчуку, тезкові Нечерди, автору першої книжки віршів з такою ж назвою. Через рік його нагороджують премією ,,Князь роси” імені Тараса Мельничука. Десь у цей же період мені приснилося, що вітаю київського поета Анатолія Мойсієнка з якоюсь відзнакою. І справді згодом його збірку паліндромів ,,Віче мечів” відзначили за новаторство, оригінальну образність премією імені Бориса Нечерди.
Ось тобі й несподівані метафоричні взаємодії позитиву. І це ,,прості речі, прості поняття, як-от: хліб-сіль, зелена трава, кохання – викликані ними почуття спонукали цілу низку асоціацій”, як дослідив задовго до останнього подиху 11 січня 1998 року автор понад десятка книг, який так і не побачив свою ,,Останню книгу” (,,попри неминучі втрати й певні прикрощі, спричинені переходом до рангу небіжчика, я розживсь на залізне, комар носа не підточить, алібі: єсть непричетний до всіх неподобств, що нині вони…” ) і останній посмертно, навздогін, нагороджений Шевченківською премією.
 
м. Коломия