До 80-річчя голодомору-33 в Україні. Фрагмент зі «Спогадів»
Про сувору заборону не тільки писати, а й навіть згадувати
Голодомор-33 в Україні я довідався ще року голодного 1947-го.
Тоді «Кіровоградська правда» оголосила конкурс на краще
оповідання, вірш, прозову мініатюру.
Я, дев’ятнадцятирічний юнак, гаряче взявся за творчість:
написав три оповідання − два про війну (перебування три місяці в прифронтовій
смузі надавало чимало гострих сюжетів), а третє − писане з сльозами на очах −
мого діда Максима в 1933-му (себе в новелі назвав Андрійко). То був мій перший
крок в літературу.
Не пам’ятаю сюжетів перших двох оповідань, зате третє в душі
моїй до скону…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Сонечко тільки-но зійшло, а голодний Андрійко вже на чатах
− виглядає свого діда Максима − учора він, Максим Митрофанович, розкуркулений,
наразі колгоспний сторож − пообіцяв прямо після нічного чергування піти «до
Єлисавету» (нині − Кіровоград), аби добути для внука шматочок макухи. Зрадів
Андрійко, бо про хліб він навіть не мріяв, а от шматочок макухи можна
довго-довго кутуляти в роті, смакуючи бодай пахощами олії, що дає, однак,
примарне відчуття ситості.
Тому так нетерпляче виглядає дідуся Андрійко.
А вулиця пустельна і німотна. І собака не гавкне, ні півень
не закукурікає, ні кішка не перебіжить дорогу − все поїдене. Лише із сусіднього
двору чути плаксиве скімлення «лизу, лизук». То Андрійків ровесник Ванько
просить матір дати полизати полив’яну миску, в порах якої чується запах борщу −
полизати запахи просить дитина.
А мати не дає, бо хутко зчеше язика Ванько − буде кровотеча
і блювання нутрощами, далі − агонія і смерть.
…Виглядає діда Андрійко.
А на вулиці з’явлються тощі воли, вони тягнуть скрипучу голу
(не вшиту лубком) гарбу. З-поміж голих щаблів звисають дитячі ніжки, рученята.
Волочиться по дорозі довга дівоча коса. І немічний, хрипкий голос
діда-воловика:
− Вино-ось!
Та вже нема кому виносити трупи, тож дід-воловик сам
заходить у кожен двір і витягує за ноги померлих.
…Гарба поїхала до великої ями. І знову − цвинтарна тиша. Не
чути навіть Ванькового «лизу, лизук». Страшно Андрійкові, бо здогадався: дала
мати Ванькові полив’яну миску, бо не витримала жалібного скімлення дитини.
Недовго лизав Ванько: кровотеча, блювота, смерть.
Не знає Андрійко, що лишився єдиним живим хлопчиком на селі.
Є ще жива дівчинка Оленка, в якої після дощу чорні губки на личику, бо улюбленими
«ласощами», що їх охоче поїдає − збриковані шматочки чорнозему з-під коліс
похоронної гарби.
Виглядає діда
Андрійко..
…Пам’ятаю заголовок
свого оповідання «НЕ ДОЧЕКАВСЯ» − бо не діждеться Андрійко свого діда Максима.
Коли підросте, йому повідають: добувати макуху для внука Максим Митрофанович
піде навпростець − через Міський Сад, що на околиці Єлисаветграда. А там
здичавілі від голоду потвори перестріли його, вбили, розчленували козацьке тіло
й продавали людське м’ясо з-під поли на базарі. На сьому їх і схопила міліція.
…З трепетом
душевним одніс до редакції обласної газети свої оповідання та став скуповувати
кожне число «Кіровоградської правди», сподіваючись побачити в ній публікацію
своєї новели про діда Максима. Не дочекався.
Взагалі з конкурсних робіт була опублікована лише невелика,
але дуже ідейна поема «Кіровоградка» якоїсь студентки. Та хутко з’ясувалося, що
писала поему не вона, а колишній футурист Машков, гонораром для якого стало
кохання юної «поетеси».
Нарешті вересень − розмова з головою журі. Се Віктор
Петрович Ярош, заввідділу літератури і мистецтва обласної газети, ініціатор
конкурсу. Він сказав, що конкурс «виявив літературні таланти», на основі яких
створюється Кіровоградське обласне літературне об’єднання. Першими його членами
стали Машков (може писати і українською), офіцер Александров − пише прозу,
російський студент Вульф, україномовний прозаїк Плачинда. Два його оповідання
обговорюватимуться на першому засіданні літоб’єднання, що відбудеться
наступного понеділка.
Про третє моє
оповідання Ярош заговорив, коли співробітниця пішла додому і ми з Віктором
Петровичем залишились tet-a-tet.
− Дорогий Серьожа, − cтишеним голосом почав Ярош − я
розумію: писано кров’ю серця, але зараз ти візьмеш свій рукопис, замасковано
винесеш його через чорний хід. Там клозет. Защепишся, акуратно розірвеш рукопис
і викинеш у отвір, щоб ніде − і сліду. І не кажи нікому, що ти написав! Навіть
батькові, бо загримиш на Соловки чи ще далі. А я − за тобою, як такий що не
доніс.
Потім він додав: «А
біль мовчки неси у собі. Може, надійдуть такі часи, коли можна буде вихлюпнути
свій біль назовні».
Хоч в якійсь
мінімальній мірі, але такі часи настали: хрущовська «відлига». Саме року
1959-го видатний поет Андрій Малишко, виступаючи на письменницьких зборах,
вперше сказав правду про велику трагедію українського народу і голодомор 1933
року. Вперше публічно названо цифру: вмерло від голоду 7 мільйонів українців.
Але в радянській
пресі про виступ Малишка − жодного словечка.
А потрібно було, аби
надійшла ще новіша доба – ГОРБАЧОВСЬКА «ПЕРЕБУДОВА».
І наприкінці квітня 1986 року я, голова творчого об’єднання
публіцистів, провів перший вечір, присвячений пам’яті жертв голодомору-33.
Людей − повнісінька зала письменницького клубу, а самих
письменників − мало − кілька осіб. Основна маса технічної інтелігенції −
кандидати і доктори технічних наук.
Зачитую звернення до
М.Горбачова з вимогою зняти табу з теми Голодомору-33. Прийнято одноголосно.
Під зверненням підписалось 111 осіб, з них − письменників лише шестеро − Юрій
Хорунжий, Володимир Маняк, Володимир Яворівський, Микола Кагарлицький, Дмитро
Міщенко та Сергій Плачинда, решта − доктори та кандидати наук, професори і
доценти.
Пошті я не довіряв, тож далі − особиста поїздка до ЦК КПРС.
Ганна Василівна охоче виділила з нашого скромненького
сімейного бюджету певну суму на дорогу до Москви й назад.
6 травня 1986 року о
9-й годині ранку я вже був у приймальній ЦК КПРС.
У просторій залі − ні душі, я перший відвідувач. Лише за
перетинкою, супроти віконця − сивочолий чоловік міцної статури. Подаю йому наше
звернення.
Він мовчки переглянув
і виписав мені перепустку до помічника Горбачова з українських питань: Ніна Н.
(її прізвище забув, тільки й пам’ятаю, що закінчення на -ова).
Цікаво було йти довгим звивистим коридором ЦК КПРС: скрізь
тебе бачать, за тобою стежать, на кожному повороті − черговий без тумбочки і
стільця. Навіть побіля туалету походжала жінка-міліціонер, строго поглядаючи на
вхід (мабуть, хтось там затримувався).
А ось і потрібний кабінет. Стукаю, заходжу, а навстріч мені
замість запросин і привітання:
− Что? С Украины?
Жалоба какая-то? – Сердитий голос власниці кабінету, видно, що партійна дама
явно не в настрої.
Можна здогадатись,
чому. Плюс традиційне для росіян українофобство.
− Вечно вы, украинцы,
жалуетесь, − додає товариш Ніна.
Я, не дочекавшись
запрошення сісти, всажуюсь супроти злої більшовички і, дивлячись їй у вічі,
кажу:
− Йдеться про десять мільйонів українців, що вмерли з голоду
1933 року!
Вона з виду
посерйознішала, стала мовчки читати Звернення, відтак уважно переглянула
підписи, нарешті мовила :
− Сегодня же этот
документ будет лежать у Михаила Сергеевича!
Я не повірив. Але
наступного ранку, тільки-но по приїзді до Києва я вступив у свою квартиру, як
пролунав телефон і я почув у трубці ніби знайомий чоловічий голос :
− Сергію Петровичу,
доброго ранку! Це Слободенюк із ЦК КПРС.
Одразу пригадав
скромного, вельми чемного студента Сергія Слободенюка − молодшого на курс
університетського однокашника з українського відділу.
Далі він сказав таке:
− Повідомляю Вам −
вчора Михаїл Сергійович прочитав Ваше звернення і написав таку резолюцію:
«ПЕЧАТАТЬ ВСЕ О ГОЛОДЕ 1933 ГОДА В УКРАИНЕ».
Отже, маємо
історичний факт: табу з теми Голодомору-33 знято Михайлом Горбачовим 6 травня
1986 року.
Першим, хто
скористався сим, був письменник Володимир Маняк: він разом з
дружиною-журналісткою Лідією Коваленко вельми оперативно записали до
книги-меморіалу понад ТИСЯЧУ свідчень очевидців голоду 1933 року в семи
областях України – Вінницькій, Донецькій, Київській, Дніпропетровській,
Одеській, Харківській та Чернігівській.
Книга-момеріал
обсягом 70 друкованих аркушів під назвою « 33-й − Голод» вийшла у видавництві
«Радянський письменник» в останні місяці радянської влади (здано на виробництво
20.07.90; підписано до друку 29.03.91). В. Маняк − ПЕРШИМ назвав голодомор
33-го року ГЕНОЦИДОМ українського селянства.
Страшні свідчення
супроводжувались пристрасними, гнівними публіцистичними коментарями В. Маняка
та Л. Коваленко, що таврували сталінський тоталітаризм і розкривали причини
голоду − доповнювали моторошну картину нищення українського селянина матеріали
розсекречених архівів, наукові коментарі істориків та фотодокументи.
Се було перше і
вельми вагоме видання про Голодомор-33.
Книга заслуговувала на Нобелівську премію. Але замість цього
− жорстока помста більшовицько-кадебістської системи − ДТП!
При сьому майстри
кривавих розправ розрахували так, що зустрічний МАЗ врізався в те вікно
автобуса, де сидів Маняк з дружиною (вони поверталися з відкриття меморіалу в
одному з сіл на Черкащини). Сила удару була така, що Володимиру одірвало руку і
він загинув одразу. Лідія Коваленко померла дещо згодом.
Після цієї трагедії
редактори не поспішали друкувати матеріали про голод 33-го.
..Мої спогади по
голодну Масляниківку Борис Рогоза надрукував у січні 1990-го.
м. Київ
Редакція УЛГ долучається до привітань, які надійшли на адресу Сергія
Плачинди з нагоди його 85-ліття. Бажаємо Вам здоров’я і нових творчих
здобутків, шановний Сергію Петровичу!