За оселею душа болить

313

Пам’яті сіл, знищених «мирним» атомом

Катерина Кузьменко-Лісовенко –
авторка книг «Житні Гори», «Шануй батьків своїх і будеш довговічним на землі»,
«Храм – частинка неба на землі» — вивчає життя переселенців чорнобильської
30-ти кілометрової зони. Напередодні 27-ї річниці трагедії, яка зранила не лише
землі золотого поліського краю, а й знівечила душі людей, вигнала з їхніх
домівок, Катерина Василівна зустрілась з переселеними жителями сіл Товстий Ліс,
Буди, Речиця. Що пережили за ці 27 років? Як вони живуть сьогодні? Про що
думають і мріють?

 

У ніч 26 квітня 1986 року життя українців
розділилося навпіл: до аварії на Чорнобильській атомній електростанції та після
неї. Найтяжче було тим людям, хто назавжди покинув свій край древлянський, свої
домівки, де народилися, жили, любили, ростили дітей, тішилися онуками і
правнуками.

 

Стоїть сльоза. Трагічна і терпляча.

Питає строго кожного: куди?

Куди ідеш, минаючи пороги?

Могили предків кидаєш чому?

… Ідуть, бо мусять. Мирна перемога

Переросла у атомну чуму.

(Наталя Клименко)

Багато сіл щезли з лиця землі, — велика втрата не лише матеріальних, а й
духовних цінностей.

Ні звуку, ні скрику. Лиш вітер гуляє в порожніх оселях…

У травні 1986 року після аварії на ЧАЕС було евакуйовано
із забрудненої зони 116 тисяч людей із 188 населених пунктів. У село Плахтянку
Макарівського району Київської області переселили жителів древніх сіл Товстий
ліс, Речиця, Красний Посьолок, Буда.

Аварія на ЧАЕС понівечила життя не лише людям – землю
отруїла радіацією. А у квітні 1996 року, через 10 років після катастрофи, ще
один удар – у полум’ї пожежі згоріли села Товстий Ліс і Нова Красніца. Згоріла
і унікальна пам’ятка XVIII ст. — Воскресенська церква у селі Товстий Ліс.

Чуєш, роде мій, мій рідненький,

Хоч би вийшов хто хоч одненький!…

Роботящий мій з діда – прадіда!

Двір занедбаний. Боже праведний!

(Ліна Костенко)

Ті хто пережив страхіття переселення, — особливі люди,
вони залишились назавжди з пораненою душею. Почуймо голос тих, кого «мирний»
атом вигнав із рідних домівок, до яких вони вже ніколи не повернуться жити.

Якими були їхні села перед аварією, розповідають колишні
мешканці цих сіл, а нині — жителі Плахтянки.

 

Марченко Любов Тарасівна,

народилась в 1946 в с. Товстий Ліс

Є куточок на білому світі наймиліший, найрідніший – моя
рідна сторона, мій рідний край Чорнобильщина, моє рідне село Товстий Ліс, яке
зазнало радіації і, на жаль, спалене. В Товстому Лісі я народилася, почула
перші слова рідної мови, побачила зелену травичку, по якій можна було бігати,
лежати і спостерігати, як в небі пливуть хмаринки. І в полі, і в лузі, і в лісі
– скрізь добре, бо я була вдома, на своїй землі.

Де б ми не були, і які посади б не обіймали, та завжди,
як бджілки, летимо до батьківського дому, на голос батьківщини, під її духмяні
сади, солов’їні і жайворонкові пісні, до тих споришів, чорнобривців, мальв і
соняхів, які нас виколисували красою своєї рясної зелені. І яке це щастя, яка
велика радість, якщо і батьки твої живі-здорові, і село твоє збережене
розцвітає.

…В ті дні не хотілось вірити у щось страшне, але над
селом все частіше кружляли вертольоти, спеціалісти вимірювали радіацію,
вулицями їздили військові в протигазах і спецодязі. Про наслідки жахливої
катастрофи ми дізнались у перший день аварії, коли на вулиці, як чайка, тужила
наша односельчанка, котра втратила молодого зятя, пожежника Миколу Титенка,
який одним з перших кинувся в горнило реактора. Залишилась вдовою його дружина
і малолітній син.

З районного відділу освіти надійшла вказівка, щоб вчителі
були на робочому місці. На той час старший син Микола служив в Афганістані,
молодший ходив до 7 класу. Ми з моїм чоловіком – завучем Марченком Олександром
Миколайовичем переселились жити в школу. Батьки вивозили дітей за межі району.
Після уроків вчителі проводили роз’яснювальну роботу серед населення, хоча й
самі мало що знали, проводили герметизацію приміщень і криниць, розносили
йодний калій та інші протирадіаційні препарати, допомагали евакуювати дітей. А
на день Пасхи колони автобусів вивозили людей. Із сіточкою в руках, де були
наші речі, вийшли ми з чоловіком із своєї хати, сіли під дверима сумні і
нещасні, я плачу – чекаємо своєї черги від’їжджати…

Ми вдячні жителям Макарівського району, які з душевною
теплотою прийняли нас із забрудненої зони, створили всі умови, щоб нам
полегшити життя. Вдячна я Сичевським Анатолію і Любові з Гавронщини, у яких ми
жили. Вони нам стали рідні. Добре, що на нашій українській землі багато
добросердечних людей, котрі завжди готові прийти на допомогу страждущим.

З гіркотою думаю про переселенців із полинової
Чорнобильської зони, які стали вічними, як і я, сиротами, втративши назавжди
батьківщину, зелену лісову древлянську землю, до якої довіку не буде
повернення. Хіба що далекі пранащадки повернуться до коріння своїх праотців,
аби відродити занапащену, зранену, запустілу прабатьківську землю.

А я, як не стараюсь прижитись у Плахтянці, але мариться,
сниться і живе в мені рідна сторона, перед очима й досі стоїть наша хата.
Правда, верха на ній уже немає, збереглися лише цегляні стіни.

У 1996 році село і церкву було спалено.

 

Хата люба! Моя ти лебедонька!

Наші сльози не змиє вода.

Я від тебе далеко – далеченько –

Розлучила навіки біда.

Бур’янами доріжка зарощена.

Лобода до півнеба, трава.

І стоїш ти давно уже спалена

І господаря твого вже нема.

 

Ми з чоловіком працювали вчителями у Плахтянській школі,
та Чорнобиль не залишав нас і тут. Від опромінення і стресів, які зазнали там,
ми стали інвалідами II-ї групи, чоловік у 53 роки помер.

У перші роки проживання в Плахтянці на поминальні дні
птахом летіла до рідного краю на могили своїх предків, плазуючи під колючою
проволокою, по лісах, кущах добиралися до рідного села, обходячи пропускні
пункти, бо тоді забороняли перебувати в радіаційній зоні.

Коли приходили в село, то обов’язково відвідували рідну
школу, перехоплювало подих від побаченого: на столах лежали учнівські зошити,
підручники, класний журнал, та не буде учнів тут уже, мабуть, ніколи.

Душа тягнеться до отчого дому, і багато сімей чорнобильців
повернулись у свій рідний край, їх називають «самосели». Українська поетеса
Ліна Костенко після аварії організувала історико-культурну експедицію на
радіаційні поліські землі, зустрічалась із самоселами. Вона сказала:

 

 «Самосели» беззахисні, вони ніби, як

незаконно живуть на своїй же землі.

Але вони живуть, і вони кажуть, що

десь би там вони давно вже б умерли,

а тут живі. І якщо я десь бачила

Україну в її повноцінно національному

вияві, то це там. І якщо ви хочете

знати, що таке патріотизм, то подивіться

на цих самоселів, поклоніться

їм за їхнє мучеництво.

 

Дученко Варвара Федорівна

1942 р. н., с. Буди.

Я народилась у степовому краю, а в 1962 році за
направленням приїхала на роботу у Будську восьмирічну школу і вперше побачила
поліське село. Невелике, прекрасне, із славною багатовіковою історією, з
мудрими талановитими людьми, з чарівною піснею, з невмирущими народними
традиціями, з мальовничою природою. Цей край називався українським Поліссям.

Хоч я родом із степового краю, але зріднилась із Поліссям
серцем і душею. Вийшла заміж, виростила трьох дітей, побудували хату. Всі кошти
і сили вкладали в будівництво. І ось красуня-хата готова. На сонці
переливаються різними кольорами віконниці, які я розмалювала. Скільки радості
було, коли зайшли в свою рідну хату! І все було добре, ніщо не передвіщало
біди. Біля річки Прип’ять почали будувати Чорнобильську АЕС. Молодь пішла туди
працювати, давали квартири в новозбудованому місті. Всі були задоволені. Мій
син також пішов туди працювати. Та недовго була наша радість. Страшна аварія
знищила наші надії.

26 квітня 1986 року рано-вранці я подоїла корову, о
п’ятій годині вивела її в череду, молоко процідила у бачок, поставила на
підставку за ворітьми і чекаю Глюзу Степана, який збирав молоко від населення.
Він під’їхав дуже стурбований та й каже: «Ви знаєте, Варваро Федорівно, що
атомна станція взірвалася?» Мене як током пронизало. Він розповів, що його син
Михайло, який працював на швидкій допомозі у лікарні Прип’яті, вже декілька раз
у ту ніч відвозив на аеродром у село Лелів пожежників і працівників АЕС, які
боролися з атомною стихією і одержали велике опромінення, їх літаками
відправляли у лікарню до Москви.

Під звуки сирен міліцейських машин, грузовиків та
автобусів, які заполонили всі дороги, а також військових, які вимірювали
радіацію, не можна було ні спати, ні жити. Була війна з невидимим ворогом.
Вісім днів люди молилися і плакали, не знали, що буде з ними. І ось
евакуація… Спочатку вивозили тварин, а їх було так багато, що у приймальної
комісії закінчився папір. Ми запереживали, що нашого бичка не внесуть вже у
список, але шофер сказав: «Не переживайте, я запишу на коробці сірників». Так і
зробив. Сьогодні в це повірить не можна, але нам заплатили у Плахтянці за
бичка. Така була порядність і довіра один до одного.

Із болем в душі і сльозами на очах ми прощалися з рідною
хатиною і рідним краєм. Цього не можна передати словами, але нас
підбадьорювали, казали: «Це лише на три дні». Я на Пасху приготувала пасочки,
пиріжки, крашанки. Пасочку взяла із собою в дорогу, а все накрила
рушничком,  щоб не зачерствіли, коли
повернемося через три дні, а ті 3 дні розтяглися вже на 27 років.

У господарстві, яке ми покинули в селі Буда, залишилося
15 курей, півень і собака. Пройшло пару місяців, ми пробралися до своєї хати, а
там за літо кури вивели повний двір курчат, але вони були якісь дикі.
Наблизились, а вони — пурх — і полетіли. Ми скучали за нашим собакою,
вирішили забрать його у Плахтянку. Восени чоловік приїхав знову до нашої хати,
але курей уже не було. Він гукав собачку Дуная, той прибіг, дивився такими
сумними очима на хазяїна і втік. Так жалко, що не об’єдналася наша родина.

Більше вже нікого наша хата не обігрівала теплом.

 

Галуза Катерина Мусіївна,

1936 р.н. с. Речиця

Наше село Речиця було дуже мальовниче: кругом ліс, річка
– просто Божа благодать – живи і радуйся. Так ми і робили – жили і раділи, та
свого щастя не розуміли до кінця. А тепер, коли після аварії втратили своє
любиме село, кожен згадує, які ж ми тоді були інколи байдужі до цієї краси,
думали, що все дано нам навічно. Ніколи і нікому в голову не могло прийти, що
щось подібне може трапитись і з нами, і ми вимушені будемо покинути ці місця –
землю наших предків, які, мабуть, вірили, що ми будемо гідними їхніми
послідовниками – збережемо і примножимо наш чудесний поліський край.

А виявилось все навпаки. Не буду називати винуватців цієї
трагедії, їх назве історія. Те, що ми пережили, навіть у страшному сні такого
не побачиш. Адже навіть після війни евакуйовані люди мали змогу повернутися до
своїх домівок. Навіть у давнину люди тікали від татарів, турків, а потім
приходили на свої обжиті місця. Нас позбавили рідної землі, тепер у наших
серцях лиш біль і туга за нашим древлянським краєм, за рідною оселею.

У нашому селі було 220 дворів, 660 чоловік населення,
восьмирічна школа, сільський клуб, бібліотека, сільська рада, магазини. І
всього цього не стало. Коли я приїхала провідати своє родинне гніздо і побачила
згорілу хату, то там на попелищі зомліла.

У нас була велика гарна хата, гараж, красиве подвір’я, росло
багато фруктових дерев. Я знала, що аварія трапилася, але не думала, що така
страшна. Картоплю садила на городі, а вітер, такий суховій, йшов з боку
атомної. Чоловік мене сварив, казав: «Куди ти ту картоплю садиш, може, не
прийдеться її споживать». А я не вірила йому, думала, що повернемось додому.

Мій чоловік Володимир Олексійович возив молоко із ферм
села Речиця, де було 2 тисячі корів, на Чорнобильський молокозавод. І в ніч
аварії теж проїжджав повз атомну по шосейній дорозі і все бачив. Так приходилось
їздить йому не один раз.

Після евакуації ми стали жить у с. Плахтянка, але атомна
станція притягувала людей, як магніт. Чоловіки пішли працювати туди вахтовим
методом. Сини мої Олексій і Володя працюють там водіями. Працював мій чоловік
Володимир Олексійович слюсарем там 8 років. Тяжко захворів. Лежав місяць у
лікарні у Києві, потім у Макарові. Лікарі мені сказали, що у нього велике
опромінення радіацією, і він скоро помре. Це був найтяжчий удар, я намагалася
якось допомогти йому, але ні я, ні лікарі нічого не змогли вдіяти, під кінець
життя він так мучився, його клята радіація з’їла у 1994 році.

Я часто дивлюся на грамоти і медалі, якими нагородили
чоловіка за чесний труд і думаю, що ж вони дали. Коли чоловік захворів, дали
йому інвалідність І групи, назначили пенсію, але він не встиг її ні разу
одержати.

Ми живемо у Плахтянці уже 27 років, ніби і привикли, але
все одно чекаємо, ось-ось додому, туди, в своє село Речиця. Ми віримо, що
настане час і оживе наша понівечена хвора земля, поселяться, як і раніше, біля
наших будинків лелеки, задзвенять дитячі голоси.

 

Зінченко Антоніна Іванівна

1942 р. н. с. Товстий Ліс

Що можна сказати? Чорнобиль  – наш вічний біль.

У колгоспі я працювала дояркою. 26 квітня після
вранішньої дойки сусідка сказала, що зірвалася атомна станція. Що в душі
відбулося – і не передать. До нас в обідню пору приїхав який чоловік і жінка.
Вона й каже: «Не бійтесь, у паніку не падайте, аварії великої не було».
Тракторист Синяченко Микола Гаврилович їздив з ними замірять радіацію, розізлився
на них та як закричить: «Що ви людей обманюєте? Коли ви міряли радіацію, я ж
бачив, як зашкалював прилад. Краще дайте пораду, як вберегтися нам». Нічого
вони нам не допомогли.

На другий день брат чоловіка із сім’єю приїхав до нас із
Прип’яті. Їх не випускали звідти, але якось пробрались. У школі сказали дітям
виїхати до родичів. Мої поїхали у Білорусію до бабусі. Коли моя мамочка Шевчук
Михайліна Пилипівна взнала, що я залишилася у цьому пеклі, то її серденько не
витримало – померла матуся.

А ми продовжували працювать, 4 травня ввечері подоїли
корів. Усіх нас з’їдала радіація – цей підступний ворог. Якби ж вона пекла чи
жалила тіло, люди б давно повтікали звідти, а так нічого, та ще й «ходаки»
обманювали і заспокоювали нас, що нічого страшного немає. А в цей же час по
залізній дорозі везли танки, бронетранспортери із військової частини «Чорнобиль
2» на утилізацію.

4 травня вночі вантажили корів колгоспних на машини. Ми
за них так хвилювалися, а вони ревли. Виявилося, їх відправили у Плахтянку, ми
не знали, що там зустрінемося із нашими Лисками, Берізками…

На другий день нас вивозили. Я
взяла одну подушку і трошки їжі. Душа горіла, всі плакали, але були впевнені,
що повернемося незабаром. У Плахтянку я приїхала в одному платті і кофті. Ми
радіаційні і одежа наша теж. Помилися на Плахтянському заводі і знову одягаємо
свою радіаційну одежу, бо іншої не було. Спасибі господині, що нас взяла до
себе, Сімороз Тетяні Семенівні, що дала своє дівоцьке плаття. Така
добросердечна людина, за нас хвилювалася, заставляла навіть їсти, було, не
відійде від стола аж поки не побачить порожню миску.

11 серпня 1986 року нас поселили у нові хати у Плахтянці.
Ми їздили у наше село Товстий Ліс, нас виловлювали і не пускали, але кожний
пробирався, хто як міг. Багато людей пішки перетинали колючий кордон;
перерізали його або підкопувались під ним. Я і сусіди сіли у
автомобіль-розвозку, що возив на атомну наших людей на роботу. Доїхали до
контрольно-пропускного пункту, полягали у кузові, принишкли, щоб нас не
помітили і не вигнали.

Аж ось моя дорога нова хатина. Ми не встигли ще другий
поверх закінчити. Зустрів мене Дружок, наш собачка, лиже мені ноги, руки, а я
плачу, обнімаю його.

Ночували в моїй хаті. Вранці вирішити побачить село.
Солдати робили перевірку, забирали людей і вивозили за зону. Ми поховалися.
Тільки вийшли, а тут міліція. Як не старалися вони нас теж туди відправить, та
нам вдалося побути ще трохи у своєму любимому селі, де все – все там нам миле і
дороге.

 

Чижикова Ольга Павлівна

1924 р. н. с. Товстий Ліс

Чорнобильська аварія змінила долі багатьох людей. Про те,
що відбулася аварія, ніхто не повідомляв. Люди переказували один одному. На
другий день ми пішли до магазину, а зі сторони атомної дим стовпом підіймався
високо в небо і там розійшовся. Графіт з атомної долетів після вибуху аж до
нашої Воскресенської церкви – це 10 км. Приїхали люди в спецодязі і забрали.
Вертольотом прилітали спеціалісти, міряли радіацію, ставили прапорці чи
кружочки, як дорожні знаки, де відмічали, яке забруднення землі, було написано
від 30 до 100 ренген. А ми ж ходили скрізь, так набиралися тієї небезпечної
радіації, не знаючи, що ж воно таке.

Постраждали ми від людської байдужості і у 1996 році.
Поїхали у село Товстий Ліс на Проводи. Їхали через залізну дорогу, а над селом
кружляє вертоліт,  раптом із чотирьох
сторін села почався дим, а потім вогонь одночасно.

Було багато міліції, пожежних, журналістів з
кінокамерами, такого ні одного року не було. Чому всі опинилися тут?
Розповісти, що з людьми робилося, дуже тяжко.

Нас всіх відправляли із села. Під’їхали до села Красніца,
а там теж палають хати. Проїзджаємо по селу, вулиці вузенькі, з обох сторін
полум’я, дерева горять і падають на дорогу. Біля школи чуть не загорівся наш
автобус. Ми задихаємося як у пеклі. Одного пекла мало було, то зробили нам і
друге. На автобусах балони з метаном, ми молимся, просимо Бога, щоб вони не
вибухнули. Намочували плащі і покривали балони. Під’їхала пожежна машина, стали
обливать автобус водою. Якби не пожежники, то невідомо, чим би закінчилась наша
поїздка до рідного дому.

 

Лаврінко Уляна Миколаївна

1932 р.н., Товстий Ліс

Наше село знаходиться за 18 км. від зруйнованого реактора
Чорнобильської АЕС. Після аварії людям ніхто нічого не пояснював, але ми
відчували, що прийшла страшна біда. А тут ще й з Москви син Микола повинен був
приїхати щоб похрестити новонароджену дочку у нашій сільській старовинній
Воскресенській церкві. А я бігаю, плачу, не знаю що робить, як же він з Москви
— та в наше пекло. Подзвонить не можна, телефони всі відключили, щоб ми не
повідомляли нікому про аварію, і щоб не було паніки. Ми опинились ніби у
резервації, відірвані від усього світу. Що робить? Як сім’ю сина врятувать? Я
пішла на пошту і кажу: «Не вийду з приміщення, поки не приймете телеграму у
Москву». Вони мені відмовили, вигонили з пошти, а я стояла на своєму. Там
сиділа аж до вечора, потім дозволили прийняти мою телеграму.

Про нас стали турбуватись,  давали якісь таблетки. Пояснювали, що
оберігають від простуди. Ми мало у це вірили. А 4 травня (в суботу), за день до
Пасхи, нам сказали, щоб здали свої тварини. Спочатку вивозили поросят, потім
телят, а вночі забрали і корів. А на другий день, на Пасху, 5 травня, нам
сказали взять харчі на три дні, документи, посадили в автобуси і повезти
невідомо куди. З нами їхала дочка Варвара, внук Володя і дворічна Таня. Паніка
у людей була велика, ми ридали, бо ж тут прожили багато років, як кидать нажиті
місця і їхать. Куди? Багато людей не хотіли виїжджать із свого села,
залишилися, але за місяць їх насильно перевезли. Пройшло вже з того часу
більше, як чверть століття, та і сьогодні жах охоплює, коли згадую ті дні. Хіба
таке можна забуть?!

Нас привезли у село Плахтянку Макарівського району
Київської області. Жили у сім’ях місцевих жителів. Тут люди привітні,
співчували нашому горю, ми здружилися, і зараз як рідня. Із травня по серпень
мешкали у них. За 4 місяці нам побудували хороші, світлі 100 будинків. Місце
гарне, поруч ліс, як там, у нас, але серце чомусь болить і плаче за рідною
домівкою.

Кожного року на Проводи ми їздили на гробки провідували
наших предків.

24 квітня 1996 року теж поїхали на
зустріч із минулим нашим. Біля Воскресенської церкви на столах поклали пасхи,
крашанки, батюшка провів молебінь. Дивимось, а над нашим селом кружляє літак. І
раптом з усіх сторін почало горіти село. Багато людей були у своїх оселях,
ледве вискочили із них, чуть не згоріли. Ми не дійшли до цвинтаря, нас зібрали
біля шлагбаума і далі не пускали. Ми дивилися, як горіло наше любиме село, і
нічим не могли йому допомогти. Вогонь піднімався майже до неба. Люди плакали,
кричали, на собі коси рвали, окремим ставало погано, мліли, падали на землю.
Господи, нехай ніхто ніколи такого не побачить, що нам прийшлось пережить.
Горіли села Товстий Ліс і Нова Красніца. Горіли наші хати, горіла наша древня
трьохсотрічна церква, горіли і наші серця. Із нашого села залишилися тільки
головешки на згарищі і печі, як після війни. Ви можете уявити собі таке: нас
звинуватили, що ніби ми підпалили свої оселі. Подумайте, хто може свою хату
спалить. Адже тут наші родинні гнізда. А на цвинтарі наші предки: моя мамуся
Галина Андріївна, тато Микола Іванович, дідусь, бабуся, близькі. І часточки
наших сердець залишилися біля них. Навіть сни сняться, що я у своєму дворі у
селі Товстий Ліс.

А вони казали, що ми спалили свої оселі. Хіба ж
людина спалить свою душу?! А село – наша душа. Кожного року приїжджаємо на
згарище, де були наші хати, а там бур’яни – одні високі бур’яни. Ми оплакуємо
нашу землю і оселі. А вони казали, що ми спалили своє село. Якими треба бути
людьми, щоб таке вигадать. І коли десь почуєте чи прочитаєте таке, не вірте
цьому.

Коли була аварія на атомній станції, то наш син служив в
армії. Ми раділи, що він не попав у радіацію. Демобілізувався і пішов працювати
шофером у те пекельне місце. Одержав велике опромінення і помер. Так «мирний»
атом понівечив наші долі, вигнав із нашої древньої землі, забрав життя нашого
синочка.

 

Мукшименко Людмила Ярофеївна, 1951 р.
н. с. Плахтянка

У 1986 році я працювала секретарем сільської ради.

На свято 1 Травня були на параді у Макарові. Через
декілька днів по селекторному зв’язку з району повідомили, щоб підготувалися до
прийому переселенців.

Ми вибирали хати, де були б кращі умови для їхнього
проживання.

Вранці машина за машиною везли до нас тварин, а вони всі
ревли так сумно, що у нас мурашки по тілу бігали. Треба було корів подоїти, бо
у них, бідних, вим’я розпирало молоко. Наші жінки й чоловіки пішли їх рятувать.

Вдень почали під’їжджати автобуси із людьми. Дивитись без
сліз на них не можна було. Мали вони стурбований, нещасний вигляд, але
надіялись, казали, що всього три дні у нас побудуть. У руках тримали торбинки
(тоді кульків поліетиленових ще не було), одежа у наволочках чи в’язаних
сіточках. Вони готувались дома до Пасхи, то привезли пасочки, ковбаски,
крашанки в хустинках.

Ми з відкритою душею їх прийняли. У мене жила сім’я
Зінченка: Олексій Андрійович, його дружина Лідія і їхня мама.

Їсти у нас соромились, то приходилось заставлять. Туга і
плач були кожного дня. Люди важко приживались. Адже навіть дерева старі
пересадить не можна, на новому місці не приживаються. А це ж – люди.

Лідія пішла на ферму, стоїть біля загорожі, а до неї
біжить її корова і телиця. Як вони раділи один одному. Корова лизала хазяйці
руки, а сльози котилися з очей у обох. Ліда привела свою корову і телицю до нас
у двір і просить: «Людочка, візьми їх собі, діткам буде молоко. Я буду корівку
доїть».

Я відмовилась, побоялась радіоактивного молока. Вона
заплакала, бо хотіла бути поруч із своїми любимцями, боялась, що їх заріжуть,
хотіла врятувати їм життя. Повела Ліда свою годувальницю і теличку на ферму, а
на другий день вивезли із Плахтянки всіх тварин. Коли вона дізналась, то
скільки було голосного плачу і приказування, що з ними вона вже ніколи не побачиться…

Восени їх поселили у нові умебльовані будинки. Одежу і
продукти привозили з району і роздавали безкоштовно. Вони сумували, що пусто
біля будинків, бо у них там були красиві сади. Привезли їм саджанці, тепер у
кожному дворі ростуть різні фруктові дерева. Зараз усі зріднилися, взаємо­пов’язані,
бо ж і переженилися молоді люди.

Сьогодні вони і ми – одна сім’я, а називається вона –
плахтянці.

 

Протоієрей
Василій (Яцик),

настоятель
Свято-Покров­ської Церкви села Гавронщини.

В 1993 році Київською Митрополією я
був направлений в Гавронщину настоятелем церкви. Там жили переселенці. Люди, що
зазнали великого горя і втратили рідні домівки, були дуже віруючі і
доброзичливі. З їхньої ініціативи був відновлений Храм у селі, побудований в
1875 році князем Петром Олександровичем Трубецьким. Вони стали співати в
церковному хорі, старалися відновити храм: принесли ікони, прикрасили вишитими
рушниками.

Завжди із сумом розповідали про
чудесний свій поліський край, який довелося їм покинути після аварії на атомній
станції.

Наближалася свята Пасха, а через тиждень свята Церква
поминає всіх померлих. Чорнобильці з особливою повагою і любов’ю ставляться до
поминання своїх померлих рідних. Відправити поминальну панахиду запросили мене
наші переселенці в село Товстий Ліс. Під’їхали до села, тугою забилися серця не
лише в переселенців, біль душевний охопив, коли побачили опустілі будинки, а
люди плакали і водночас раділи, бо були на своїй землі.

Зайшли у благодатний
Хресто-Воздвиженський храм, помолилися, до престолу поклали пасочки і крашанки.
Люди на кладовище прибирали могилки своїх рідних, на хрестах висіли вишиті
рушники, від яких віяло домашньою теплотою. Почалася Пасхальна панахида:

Христос воскрес! Воістину воскрес!

А на поминальний день 1996 року село Товстий Ліс і Церква
згоріли. Одні кажуть, що пожежа сталася з причини необережності з вогнем, інші,
– що був підпал.

Я їм співчуваю, бо бачив, як вони любили своє село і
оселі. У село Речиця на Радоницю їжджу з переселенцями щороку. Відправляємо
панахиди, молимося за тих, хто навічно залишився у Чорнобильській землі. Село
позаростало бур’янами і високими деревами. Люди заходять у свої опустілі оселі,
яких без господарів знищують роки. Будинки самотні помирають, а люди скучають
за ними. Без сліз не можна дивитися, коли зустрічаються колишні односельці –
плачуть, обнімаються, цілуються – ніби і не було того горя і нещастя.

Як би ж то так і було.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!