Легенда слова… У цих словах бачимо (і відчуваємо) не
просто обсервацію літературного процесу, певний «щоденник» літературного буття,
а досить рельєфно виражену концептуальність. Мистецтво, література взагалі не
можуть існувати без міфу, так само «легендарною» є й сама літературна
творчість. Бо існує творчий задум, включений у систему міфології автора, існує
також творче надзавдання, яке передбачає постійну гонитву за ідеалом.
Відомо, наприклад, яку потужну міфологію і літературну
легенду створив «король метафори», «Голова Земної Кулі», чудовий поет Велемир
Хлєбніков. Він сам, зрештою, став легендою, а відлуння його текстів виразно
вчувається в ранньому Маяковському.
Варто лише дивуватися, наскільки потужно митці, які
фонтанували метафорами, творять легенду слова. Усі, хто відчуває у слові
відлуння Божественної першооснови, беруть участь у творенні легенди слова.
От і Анатолій Стожук вийшов на справді місткий
концептуальний простір, де він має «ключ» до тих творчих особистостей, що
потрапляють у поле зору його літературно-критичного й літературознавчого
аналізу. Йому вдається уникнути псевдопрофесійного багатослів’я і, разом із
тим, не збитися на манівці псевдопопулярності, властивої неперебірливій пресі.
Включаючи своє творче єство у відтворення і реконструкцію
«легенди слова», прозаїк і критик Анатолій Стожук сягає до самих основ творчого
процесу, який є невіддільним від рідного слова і рідної землі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Все можна пояснити, та тільки ніхто й ніколи не пояснить,
як і за що можна не любити рідну землю».
Ці слова — не тільки ідейно-естетичний висновок, це і пряма
відповідь тим, хто, ховаючись під безликими інтернетівськими «псевдо», виливає
безсилу жовч на ту землю, що їх вигодувала, і на ту культуру, що зростила
велетів духу.
І добре, що є у нас, як зазначає автор, «орден
університетських професорів», що стоять в обороні рідного слова. Серед них і
Богдан Мельничук із його книжкою «На ріках олешківських», творчість якого
аналізує Анатолій Стожук.
Сюди з повним правом можна додати поетичний доробок
професора Харківського університету Володимира Калашника. Його книги вже
тривалий час «легендує» Анатолій Стожук, пов’язуючи літературними
ремінісценціями професійну роботу поважних учених та їхні поетичні прозріння,
що виростають дивним цвітом папороті в легендарних садах українських гесперид.
Анатолій Стожук — не кабінетний критик, він накладає оцінку
літературних творів на мінливий соціум суспільства. Так, наприклад, аналізуючи
роман Володимира Шовкошитного «Мерехтіння зникань», він проводить несподівану,
але закономірну паралель, яка пов’язує різні часи.
«І та війна, яку колись розпочав студент Тарас, сьогодні
набрала нових форм. І хто відає, коли настане мир…»
Коли настане мир? Коли поети перестануть зникати за обрієм
буття, відплачуючи життям за Божественне слово?
Про це думає автор над останньою книгою незабутнього поета
Степана Сапеляка, над книгою Володимира Брюггена «Люди і книги», зі сторінок
якої відлунюють голоси тих, що відійшли, і нині сущих: Бажана, Муратова,
Мисика, Драча, Макарова.
Він думає, він співпереживає, він суголосний творенню вічної
легенди слова. «Запізнілий тренос», як характеризує поетичну домінанту митця
Анатолій Стожук, — це зойк душі українця у мороці тоталітарної та
посттоталітарної ночі. Літературознавець визначає основу творчого буття Степана
Сапеляка — життя як творення і творення як життя. Поет обрав високе бароко
українського слова, яке стало визначальним у його творчій манері та стилі.
«Легендарність», міфологічність та імперативний символізм творчості Степана
Сапеляка цілком уписуються в концептуальний принцип літературознавця.
Інший характер цієї «легенди слова» у творчості Василя
Борового. Симптоматично, що «невольнича муза» в’язня страхітливого Каєркану
сусідить у книзі зі своєю молодшою посестрою — музою у терновім вінку Степана
Сапеляка. Василь Боровий, сучасник поета Свідзинського та енциклопедиста
літературознавчого аналізу Юрія Шереха, зумів зберегти і розвинути свою творчу
індивідуальність, незважаючи на те, що його «посвячували в поети під переблиск
багнетів». Усім своїм єством українського митця він стверджує: «Є один
найтривкіший, нетлінний запас — твій у вічності час». На його глибоку й тонку
поетичну музику слова в «Розмові з флейтою» відгукнулися свого часу Василь Стус
та Василь Мисик.
Високу духовну «легендарність» сповідує у своїй творчості
владика Никодим, який є одним із небагатьох православних ієрархів, що залишили
по собі власні літературні творіння. Анатолій Стожук підкреслює головну
перевагу поезії Никодима — це сокровенна молитва душі, яка стоїть в обороні
вічних цінностей буття. Літературна творчість стала для Митрополита Никодима
саме тим духовним притулком, про який він сказав сам: «І святі ікони шукають притулку».
Слово про поета Івана Гнатюка не випадково з’явилось у цій
книзі, адже Анатолій Стожук був прямо причетний до видання творів митця, що
став символом боротьби за майбутнє України. Сини тих, що прийшли у 1917-му,
продовжують криваву справу своїх батьків, уже під прапорами іншого кольору.
Тому така важка «хресна дорога» Івана Гнатюка, тому й вийшла одна з кращих його
поетичних книг саме під такою назвою. Якщо взяти «табірну» поезію поета-борця і
страдника, то вона має проекцію на роль Вергілія, який був провідником Данте
Аліг’єрі по всіх колах пекла. Поет Іван Гнатюк не тільки веде нас по колах
більшовицького пекла, він знає шлях у вищі сфери, де панує Дух.
І, звичайно, Анатолій Стожук не міг оминути творчості
ерудита і довершеного літературного стиліста, знаного літературознавця і
критика Володимира Брюггена. «Легендарність слова» цього письменника — це і
скальпель літературного аналітика, і епістолярне перо сучасного літописця, і
тонкий пензель людини, залюбленої в природу, і філософське стило дослідника
людської душі. Серед літературних зірок першої величини його друзі і побратими
по перу: Іван Драч, Ігор Муратов, Володимир Дрозд, Юрій Мушкетик. А глибокий
аналіз творчості видатного фольклориста й етнографа Володимира Гнатюка відкрив
іще одну грань літературної обдарованості Володимира Брюггена.
Анатолій Стожук у своєму дослідженні та оцінках не
намагається охопити весь простір творчості своїх «візаві». Його стиль — це
перманентні спалахи осмислення-освітлення на довгому шляху творчих шукань. Але
в їхньому світлі проглядається головне, глибинне, те, що не зникає і по закінченні цього шляху.
м. Балаклія на
Харківщині