27 березня виповнюється 100 років з дня народження Олекси
Гірника, який у січні 1978 року, піднявшись на Чернечу гору в Каневі, здійснив
акт самоспалення – в ім’я України.
Про героїчний чин мого земляка Олекси Гірника я дізнався,
коли розгорнув свіже число газети «Літературна Україна». Гадаю, це було 17
січня 1992 року. Величезний, на цілу сторінку матеріал. Нарис про подвиг Олекси
Гірника. Не нарис – вибух!
Неймовірно, невже це було? А, головне, не віриться, що
Олекса Гірник народився в Богородчанах. Саме це мене дуже потрясло. Ні,
звичайно, акт самопожертви сам собою неймовірний, у це важко так відразу
повірити.
Не знаю, як інші, але богородчанці були не менше від мене
подивовані прочитаним. Газету з матеріалом канівського журналіста, який
«розкопав» приховану владою історію Олекси Гірника, передають із рук у руки.
Але для мене вона набирає ще й зовсім іншого змісту, можна сказати,
приватно-особистого. Виявляється, що мій тесть Ярослав Сем’янів був двоюрідним
братом Олекси. І я нічого про це не знав? Як це так? Виявляється, що й ніхто в
моїй (по дружині) родині не знав. Знали саму лише неправду, вимушену неправду,
яка заіснувала тоді. Вона полягала в тому, що нібито з Олексою трапився
трагічний випадок, щось пов’язане з потягом. Але так, що ніхто з родини
Сем’янівих не їздив на похорон Гірника.
Однак, виявляється, в Богородчанській міліції знали, що
насправді трапилося з О. Гірником. І ще дехто з родини Гірників, яка жила в Богородчанах,
знали правду, але мовчали. Мовчати було наказано, адже влада не могла дозволити
поширення правди про самоспалення, яке було не звичайним самогубством, а,
власне, героїчним актом – проти окупації України радянською Росією нашої
країни…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Зараз не пригадаю точно час, коли мені прийшла в голову
ідея створити художньо-документальний твір про життя і подвиг Олекси Гірника.
Звичайно, основним біографічним матеріалом, його осердям, стала стаття Михайла
Іщенка. Та, звісно, цього було замало для написання повісті, тому збирав так
званий усний матеріал про життя О. Гірника, власне, у Богородчанах. Це були
розповіді родичів та інших богородчанців поважного віку, які ще могли пам’ятати
свого героїчного земляка, адже 1953 року його сім’я переїхала для проживання до
Калуша.
Поступово з коротких спогадів склався мозаїчний портрет
колишнього жителя Богородчан, великого патріота України. Поступово
вимальовувався образ героя твору, людини непересічної, вольової, відданої
вибраній ідеї, людини, яка йтиме за покликом серця до кінця.
Коли рукопис був готовий, я передав його Євгенові Гірнику,
сину Олекси. Ми були знайомі, бо і я, і Євген, стали в 1990 році депутатами
обласної ради І-го демократичного скликання. Він тоді ще працював заступником
голови Калуської міської ради.
Пройшло трохи часу і я був винагороджений радісною звісткою:
мій рукопис став книжкою!
У березні 1995 року в богородчанському районному Будинку
культури (старому) відбулася презентація моєї книжки «Вогонь безсмертя».
Отож, книжка пішла в люди, хоча наклад її був явно замалий:
усього одна тисяча примірників.
А вже 2006 року «Вогонь безсмертя» вийшов у світ значно
більшим накладом – 5000!
Василь БАБІЙ,
м.Богородчани на
Івано-Франківщині
Михайло ІЩЕНКО
Студеного зимового ранку Олекса Гірник придбав квиток на
останній автобус до Канева, який виїздив з Києва о 19-й годині. У його
розпорядженні залишався хоч і короткий, але повний світловий день для мандрівки
столицею. Де він побував, куди заходив, чи повторив давній екскурсійний
маршрут, який здійснили вони удвох з дружиною 1965 року, ніхто не знає. Відомо
одне : 20 січня 1978 року Олекса Михайлович їздив у тролейбусах Києвом,
відвідав Святу Софію й Києво-Печерську Лавру. Про це засвідчили відповідні
абонементні квитки, знайдені в його сумці, поруч з іншими речовими доказами.
Хоча в Лаврі й Софії не правилося, цілком правдоподібно, він ходив сюди на
прощу до святих місць нації, на вівтар котрої він ніс свою чисту синівську душу
й полум’яне серце.
Напевне, ніхто з
пасажирів не звернув особливої уваги, коли до рейсового автобуса Київ-Канів
зайшов кремезний, середнього зросту чоловік в окулярах і кролячій
шапці-вушанці, з місткою сумкою в руках.
Автобус прибув до
Канева після 22-ої години. Взимку се пізня ніч.
Морозило. Сіявся
дрібний колючий сніг. Рвійно з-за Дніпра налітав вітрюга, підіймаючи поземок.
Заносилося на буревій.
Пасажири поспішили до
своїх теплих домівок, лишень один з них попростував берегом Дніпра в бік
Шевченкової Могили. Йти було далеченько, кілометрів зо три з гаком, супроти
вітру.
Який вулкан гніву
клекотів у його грудях, коли він, як Ісус Христос на Голгофу, піднімався на
Тарасову Гору – під шквалом хурделиці, крізь моторошний погук сичів. Виходив
усе вище й вище – за благословенням і прощенням Спасителя нації.
«Я його тільки учень
і виконавець…»
Ступав по гранітних
сходах важко, натужно, немовби ніс на своїх плечах нестерпний тягар
тортурованої Матері-України. Видобувався на духовну вершину нації, як
одним-єдиний, неповторний за своєю метою паломник, що будь-коли піднімався на
Тарасову Могилу. Серце скипало кров’ю від жахітного поглуму деспотизму, від
чужоземної сваволі супроти його віками гнаної нації.
Спасенні ідеали
національного світоча Тараса Шевченка заполонили все єство, проникли в кожну
клітину на генетичному рівні, надихали його вірою у визволення з-під кривавої
колоніальної тиранії.
Він ішов до Шевченка
на святе причастя, на сповідь. Завершував земну путь жертвою життя, щоб
перемогти смерть. Дума за думою снувалися в його світлій голові. Адже нікого не
скривдив, не ошукав, не образив. Не зганьбив ні честі, ні совісті своєї. Ні
перед ким не мав гріха. І України напасникам не міг віддати. Іменем Шевченка!
Згідно його заповітів. Спізнавши таїну Шевченкової вірності, вірності до
загину, викресав животворний вогонь зі свого серця, щоб просвітити дорогу в
пітьмі. Аби дух Шевченкової жертовності запанував у душах українців…
Ніс із собою до
Тарасової Гори грудочку землі з рідного Прикарпаття, від могил несхитних
предків.
Він ще обійде Святу
Гору з краю в край. Постоїть на колінах перед Гробницею Шевченка. І з його
Великого Серця полихне пекуче Шевченкове полум’я:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Ці слова він
підкреслив у своєму «Кобзарі». З них починається чимало листівок-протестів.
…Віхола зачала стишуватися тільки після третьої години ночі.
Завершивши молитовне Шевченкове казання, Олекса Гірник спустився з маківки
Тарасового кургану. Тричі обійшов його, залишаючи сліди на снігу. Потому
попрямував настороженими алеями парку. Рвучкий вітер у верховітті то завивав
звірюкою, то зітхав жалібно. Раз у раз поскрипували старі дерева. З темного гаю
долинав перегук сичів.
Олекса Михайлович
ходив довго, аж поки вибрав своє місце на нижній перетиці. Затим вийшов на
оглядовий майданчик, що нависав над схилом. Видобув із шаньки паперові пакунки,
розв’язав стоси і почав розкидати летючки. Білі помережані листочки осідали на
схили Гори. Зависали на віттях кущів; підхоплені поземком, розліталися по
алеях. Вони несли в собі біль, оголене сумління й осяяння людини. Котра в ім’я
честі Вітчизни прирікала себе на мученицьку смерть.
Розсипавши близько
тисячі листівок, він ще поклав на гранітну брилу свою прощальну духівницю –
перед суворим поглядом Поета.
Зрештою попростував
своєю алеєю, що вела понад схилом Гори. Липи над головою сплелися віттям, і він
ішов у вічну пітьму чорним тунелем, засланим пухким білим килимом. Пройшов туди
і назад.
Зупинився кроків за
п’ятнадцять від оглядового майданчика. Поставив на сніг сумку, вийняв
пластмасову каністру місткістю 2, 5 літра та однолітровий балончик, заповнений
бензином.
Якусь мить завмер
обличчям до Усипальниці Кобзаря. У пам’яті, мабуть, зринали-роїлися молитовні
Шевченкові тестаменти за Україну, в спалахах думок мерехтіли-поставали
доленосні епізоди пройденого життя – аж до вершини Тарасової святині.
«Я його тільки учень
і виконавець…»
Насамкінець вилив на
себе бензин з обох посудин, до краплини. Підніс до серця запальничку. І
креснув….
Людина сяйнула
смолоскипом. Полум’я гоготіло, обпікало гілки закостенілих дерев, зблискувало
на бронзовім чолі Шевченка, що дивився з гранітного п’єдесталу на пекельні муки
свого найдуховнішого сина, котрий свідомо пішов на самозгубу в ім’я порятунку
нації. Огорнутий полум’ям, він ще ступив кілька кроків праворуч і на якусь мить
зупинився, неначе прощаючись із закутим кригою Дніпром, із принишклою в снігах
Україною. Повернув на перетику, розтрушуючи по білому снігу чорну сажу від
обгоряючого одягу й тіла : «Ні, я не згорю! Я оживу, я встану з власного
попелу! Люди! Я з вами!…»
Ще знайшов сили
пасічницьким ножем, яким колись відрізав стільники, розпанахати собі груди,
обагривши кров’ю мерзлу землю. І впав, уже звуглений, головою до Шевченка і
обличчям до неба.
«Я його тільки учень
і виконавець….»
м.Канів