З журбою радість обнялась…

162

 Цей короткий відгук – про книжки, автори яких широкому
українському читачеві практично – і на жаль – не відомі. Це еспаномовна
класика. Про ці імена інтелектуалові так само треба знати, як про європейський
fin de siècle. У літературознавстві поезію цього ґатунку
називають еспано-американським модернізмом, визначаючи їй як часові рамки 80-і
роки ХІХ – 10-і роки ХХ ст. Складник американський тут указує на ту частину
Америки, яка говорить еспанською мовою, а термін модернізм має дуже мало
спільного з тим, що у нашого читача в’яжеться, насамперед, із творчими
відкриттями Джойса або Кафки та їх подальшою реалізацією в ХХ ст. Саме слово
модернізм у літературному сенсі було зроджене в еспаномовній культурі, його
запровадив славетний нікарагуанець Рубен Даріо, тож у еспаномовному
літературознавстві воно сполучається насамперед із засвоєнням і вираженням
засобами еспанської мови європейського мистецького досвіду другої половини ХІХ
ст. (головно “Парнасу” та декадансу). Це була епоха, коли латиноамериканці
вперше не просто випередили Еспанію в літературному розвитку, а ще й зачарували
своєю поезією колишню метрополію і змусили еспанських поетів учитися в себе:
перебування Даріо в Еспанії справило фурор і стало ясно, що еспаномовна поезія
може подолати певну затерплість (на ХІХ ст.) еспанських засобів поетичного
вираження й здобути гнучкість та вишуканість французького вірша. Еспаномовні митці
рекодифікували у власному культурному полі виниклі на загальноєвропейському
ґрунті духовно-естетичні символи, осмислювали власне національно-культурне
буття через образи інших епох та народів. На пізній стадії, у модерністських
текстах латиноамериканців з’являтиметься дедалі більше американських реалій,
формально виражених через прийоми, вироблені європейською поезією. Утім, у
творах як мексиканця Амадо Нерво, так і аргентинця Леопольдо Лугонеса така
настроєність відчутна менше. Для тих, хто шанує мистецьку атмосферу зламу ХІХ –
ХХ століть, буде відкриттям і насолодою читати високу й оригінальну поезію,
створену у країнах, так далеких від Європи. Це читання буде приємне ще й тому,
що Сергієві Борщевському вдається перекладати не натужно, у його версіях чужомовних
поезій природній український синтаксис; не знаючи автора, іноді можна подумати,
що такий вірш по-українському писаний.

Але
і радісно, й журно з приводу цих книжок.

Радісно.
– Таки видаються тексти, розраховані на елітарну публіку, що вміє читати класичну
поезію й хоче знати шляхи її розвитку по всіх світових усюдах, а значить,
видавець сподівається, що хоч у якомусь прибутку залишиться. Мексика та
Аргентина – країни, що вже, попри купу свої проблем, є неабиякими гравцями на
світовому економічному та політичному просторі (хоча в нас іще мало хто це
усвідомлює) – матеріально підтримують видання своєї класики в Україні, а
значить бачать тут свої перспективи. Сергій Борщевський – і далі невтомний і
перекладає поезію з неймовірною працездатністю (а вірші перекладати довго й
важко), і його вшановують мексиканці та аргентинці своїми урядовими нагородами.
З нині сущих перекладачів з еспанської ніхто стільки й так якісно не переклав.

Журно.
– Збірки еспаномовної поезії в Україні після
відновлення незалежності виходили лише з-під пера С. Борщевського, Григорія
Латника та Олени Криштальської (переклади Ігоря Качуровського з еспанської
окремою книжкою в Україні не виходили). Еспаномовний світ перекладати – справа
копіткіша, ніж із перекладами з інших європейських культур – особлива
цивілізаційна специфіка, тут треба вчити, по-перше, просто перекладати, а
по-друге, навчити в цьому світові орієнтуватися. Хто у нас учить перекладати
поезію з еспанської? С. Борщевський – особисто, безкорисливо й неофіційно, тоді
як йому слід би виділити спеціальний курс на це. Семінари які-небудь
проводилися? Були відповідні заходи, організовані НСПУ? В університетах хіба
ведуться порівняльні студії поетичного перекладу з еспанської – на версіях того
самого оригінального тексту у виконанні, скажімо-от, згаданих перекладачів,
години на це виділяються? (Ну, мені це вряди-годи трохи вдається завдяки моїй
кафедрі…). Не кажу вже, скільки в нас платять за художні переклади і чи з цього
можна прохарчуватися, – то вже заяложена тема. Бути романтиком тепер можна,
коли підеш на пенсію – перекладати високу літературу заради високого служіння
Слову, як це робить Сергій Борщевський. Обізнана в мовах молодь буде
позитивістськи перекладати щось інше.

С. Борщевський тепер працює над перекладом великого
культурологічного есею мексиканського нобелівського лавреата, одного з
найбільших поетів та мислителів ХХ ст. Октавіо Паса, що називається «Лабіринт
самотності». Ця книжка багато розкаже про формування національної свідомості не
лише у її мексиканській специфіці (хоча для багатьох це буде страшенно цікава
“екзотика”), але навчить багато чому й ніби вже давно сформовані нації, бо
кризу національного “я” переживають тепер непоодинокі країни. От якби пан
Сергій повернувся після Паса до Лугонеса, до його націотворчо-культурологічної
есеїстики – там безліч цікавих для нас речей, зокрема й про роль ґаучо, що
перетворилися на емблему аргентинської нації і є “крутішими” за
північноамериканських ковбоїв, які, зрештою – не більше як кінематографічний
міф (якісний і потужний, треба визнати), а ґаучо – це практично субетнос з
культурою, говіркою та фольклором. А якби ще не на громадських засадах (!) дати
йому опікуватися перекладами важливих текстів еспаномовної культури з-під руки
молодих тлумачів (і такий досвід у нього є, тільки безоплатний)… А якби ще
видати знов таки Борщевським уже перекладеного класика еспанського бароко Луїса
де Ґонґору. А якби ще видати великий
еспансько-український та українсько-еспанський словники, бо в нас лише на 20
тис. слів є…

Це
все – коли? За які гроші?

Поки що нам
треба кидати по скількись там гривень на номер 565…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!