З вогню натхнене слово…

386

До 95-річчя з дня народження Олеся Гончара

В історії є безліч прикладів, коли
приватний літопис з місця події, завдяки своїй історичній достовірності, має більш
привабливий  вигляд, ніж офіційна загальнодержавна
інформація. Така думка має своє пояснення, адже в літературних щоденниках, крім
зафіксованих, закарбованих пам’яттю фактів, відчувається й особистість людини-літописця,
його нерв, його погляд, його думка, його стиль. В триалозі Валентини Гончар з Іваном
Драчем та Віталієм Абліцовим до книги фронтових щоденників Олеся Гончара „Катарсис”
Іван Драч наголошує, ”що  писання історії
не завжди збігається з тим, як воно відбувалося. Історія пишеться дуже багатьма
перами, а з тих багатьох пер вирізняється особливість якогось одного пера, істина,
яка потім постане у всій своїй і дотепності, й гостроті, й трагізмі, в якійсь буденній
величі цього всього.” До речі, мемуарна література також походить з листів, починається
з щоденників. А згадаймо солдатські листи з фронту у вигляді згорнутих  трикутничків! Багатьох і дуже багатьох вже немає
поруч з нами, а листи їхні живуть і житимуть. В творчості майже  всіх письменників фронтового покоління лунають  голоси-листи з війни, святі голоси братських могил.
Пам’ять листа, пам’ять щоденника – задушевна пам’ять. І навіть сумно стає лише від
однієї думки, що ця неповторність людського спілкування могла б не дійти до свого
читача, загубившись у невідомо яких архівних документах.

                                                Слово, в бою огрубіле, у тому краю забрини,

де
вишні в убранні білім мене виглядають з війни…

Олесь Гончар

 

Олесь
Гончар вистраждав свій глибоко психологічний роман про війну, так просто й
відповідально названий – „Людина і зброя”. Його диво-слово не просто приходило
на сторінку, воно вже створювало своє обличчя, свій жест, свій характер,
зрештою ставало живою людиною, наприклад, в образі  відчайдушного Богдана Колосовського або в
образі замисленого Мирона Духновича. І нарешті, диво-слово під пильним і
влучним пером письменника ставало не лише одним, окремим, а у кілька разів
помноженим обличчям добровільного студентського батальйону, ставало запеклим
полем бою на Росі, під Ковалями, безкінечною фронтовою дорогою для відступаючих
бійців, долею кожного рядового студбатівця, долею кожного окремого бійця,
загальною долею народу, який ціною неймовірних жертв і величезних втрат переміг
фашизм.

  Вогонь, біль,
смерть навкруги, а світло добра все одно є невичерпним у романі. Олесь Гончар
пише не тільки з висоти героїчних плацдармів свого приреченого студентського
батальйону, з рубежів останніх його залпів, а й з позиції людського серця, з
позиції пам’яті та свого обов’язку перед полеглими побратимами. Пише ґрунтовно
й по мірі розвитку подій – масштабно, без поверхового апофеозу.

  26 червня 1941
року у складі студентського батальйону Харківського державного університету
Олесь Гончар пішов добровольцем на фронт. Ініціаторами добровільного походу на
фронт у складі студбату були його друзі Данило Бакуменко та Іван Чемерис, з
якими Олесь Гончар мешкав в одній кімнаті університетського гуртожитку протягом
двох передвоєнних років. Іван та Данило також вчилися на філологічному
факультеті, але були старшими на курс за Олеся.

  Майже щосуботи чи
неділі всім кімнатним гуртом хлопці їздили за підтримкою до мого дідуся
Олександра у Деркачі. Дід мій лісникував у приміському харківському лісі.
Студенти часто бували у його лісовій оселі, де завжди було привільно й щедро.
По війні, згадуючи ті часи, Олесь Терентійович писав в одному з листів до мого
батька Данила Бакуменка, що „гуляли ми воістину, ніби не перед добром”.
Тривалий час той лист зберігався у батькових архівах, поки не потрапив до
архівів Літературного музею. Але мова тут не про гульбища, а про тих студентів,
які стали воїнами студбатів, які з перших днів Великої Вітчизняної війни
добровільно пішли в бої. Тільки з Харкова на фронт покликалося два студентські
батальйони  відданих Вітчизні юнаків,
загальною чисельністю у дев’ятсот дев’яносто сім чоловік. Воістину героїчною
була доля харківських студбатів. Разом зі стрілецькими дивізіями та
прикордонним загоном їм випало, обороняючи Київ, завдавати контрудару основному
угрупованню ворога на київському напрямку. На озброєнні студбатів, окрім
гвинтівок, кулеметів, гармат „сорокап’яток”, гранат і пляшок-вибухівок, нічого
не було. Та й у дивізіях зброї було негусто, особливо не вистачало танків й
авіації. А воювали ж супроти танкової лавини фон Клейста, яку підтримували
сотні літаків бомбардувальників та винищувачів. В обороні Києва крім
харківських студентів брали участь і студбатівці з Київського університету та з
інших вузів України. Через два десятиліття по війні Олесь Гончар немовби
об’єднав їх та увічнив у своєму романі „Людина і зброя”. „ Історики, географи,
філологи, – скільки нас полягло на однім рубежі! – з болем думав Степура, –
Кров’ю стікає їхній студбат…” – читаю на сторінках роману.

  Готуючи цей твір
до друку, письменник зустрічався з очевидцями тих подій, з активними учасниками
студентського батальйону. До речі, після багатогодинної розмови з Данилом
Бакуменком, вносячи корективи до свого роману, Гончар акцентував основну увагу
на протитанковому студбаті. Цілий день Олесь Терентійович з’ясовував деталі з
Данилом Олександровичем, хронологію подій, назви місць та імена колишніх
студентів, бійців батальйону. А вже біля пам’ятника Тарасові Шевченку, о першій
годині ночі запропонував Бакуменкові кілька заголовків для нового роману,
вибираючи кращий. На що без вагань Данило Бакуменко відзначив мудру й глибинну
назву „Людина і зброя”. Після тієї зустрічі роман, що вже готувався до друку,
Олесь Терентійович переробив. Згодом, читаючи останній варіант твору Гончара,
батько зрозумів, що їхня бесіда не була даремною. Автор вніс майже всі деталі,
про які розповідав Данило Бакуменко, і таку фактуру, котра зріднила не тільки
автора, а й Бакуменка з Богданом Колосовським. А те, що не впліталося в тканину
твору, письменник використав у розділі „Листи з ночей оточенських”, дописавши
його, певне, вже після їхньої пам’ятної зустрічі.

  До речі, мало хто
знає про долю й самих університетських харківських студбатів. Їх було два:
піхотний та протитанковий, винищувальний. Другий студбат був протитанковий,
винищувальний, певне, тому й неподільний. Гончареві та Чемерису випало воювати
у піхотному батальйоні, Данилові Бакуменку, Грицькові Тютюннику, Дмитру
Білоусу, Михайлові Пилипенку та багатьом іншим їхнім сусідам  по гуртожитку (в тому числі й молодожону
Іванові Копиці, про чиє весілля Гончар
згадує в романі) довелося стати винищувачами танків. Піхотинців поротно відразу
ж було передано на підтримку 41-ї стрілецької дивізії та прикордонного загону.
Саме звідти й виник у романі „Людина і зброя” образ Прикордонника. Він
був взятий письменником від свого взводного лейтенанта Комісаренка, який разом
зі студентським другом Іваном Чемерисом загинув в одному бою, кинувшись із
гранатами під німецький танк. Останки їхні через тридцять дев’ять років після
війни знайшли білоцерківські студенти. Тоді,
25 березня 1982 року, я разом із батьком та представниками літературної
громадськості їздив на місце перепоховання студбатівців. Поїздка була вражаючою
до сліз. Таким Олеся Терентійовича я ніколи не бачив. В його очах зблискували
сльози.

– Шкода, що так мало сказав я в романі про Івана
Чемериса, – мовив тоді Олесь Гончар – Його подвиг – легендарний. В романі він,
мабуть, у мене єдиний з героїв залишився під своїм справжнім ім’ям…

   Мало кому
відомо, що прототипом образу Богдана Колосовського в романі послужив Данило
Бакуменко. Уся воєнна біографія Данила Бакуменка того періоду повністю
відтворена Олесем Гончарем в образі Богдана Колосовського. Бакуменка і Гончара
єднала давня студентська дружба. Вони добре знали один одного, знали, хто і на
що з них здатен. Тому вигадувати одного з головних героїв роману не було сенсу.
Його в уяві Олеся Гончара намалювало життя, коли добровольцями з перших днів
війни вони обидва покликалися обороняти Київ у лавах студентського батальйону
Харківського державного університету. Данило Бакуменко написав тоді по дорозі
на фронт свій перший фронтовий вірш „Пеан побратимству” і присвятив його
Олесеві Гончару. Невідомо, як той вірш потрапив до Юрія Яновського, головного
редактора часопису „Радянська література” (Сьогодні це журнал „Вітчизна”). Але
цікавий факт, що вірша того в журналі було надруковано восени 1941 року. Як
відгукнувся по війні Максим Рильський, рядки того вірша стали крилатими:

 Так і ми тоді сказали, –

Клятва воїнів одна.

Нас навіки поєднала

Всерозлучниця війна.

   Тяжка доля
спіткала бійців легендарного студбату. З тих 997 чоловік, що прибули до
чугуївських таборів перед відправкою на фронт у червні, наприкінці серпня 1941
року залишилося разом із пораненими лише тридцять сім чоловік. Більшість з них
загинула на Росі та під Каневом, інші були поранені. Після шпиталів вони знову
потрапляли на фронт. Така ж тяжка доля спіткала й студбатівця Гончара. Вже у
першому бою на Росі студбатівець Гончар одержав поранення і був відправлений на
лікування у глибокий тил, аж до Красноярського шпиталю. Після активного
лікування він знову потрапив на фронт. Знову було поранення. У 1942 році під
час харківської трагедії солдат Гончар потрапив у полон до концтабору, що
містився на Холодній Горі у Харкові. Йому пощастило вирватися з полону. Вирвався
– й знову до бою. А як воював – свідчать бойові нагороди. Гвардії старший
сержант Гончар удостоєний трьох медалей „За відвагу” й орденів Червоної Зірки
та Слави ІІІ ступеню.

  Дивовижно поєднав
воєнний час творчих людей у харківському студентському батальйоні. Це ж треба,
із тридцяти семи хлопців, що залишилися живими, у майбутньому стільки видатних
письменників прийшло в літературу! А це й Олесь Гончар, і Григорій Тютюнник, і
Дмитро Білоус, і Михайло Пилипенко, і Данило Бакуменко… У багатьох своїх творах
вони не раз зверталися до теми війни з її трагічними людськими долями. Або,
краще сказати, до теми людини на війні.

На фронті, як згадував Гончар, доводилося писати уривками
прямо з вогню, робити нотатки, писати улюблені новели. Під час війни у доробку
письменника, як недивно, з’являлися й вірші, так би мовити, почуттєвий вибух
юнака на різноманітні події, що з калейдоскопічною швидкістю міняли його
душевний стан. В його нічних фронтових рядках все було достеменно й, водночас,
тривожно. У віршах було тісно, немов в окопі, а в новелах, наче на розрив, було
просторо. Іноді так просторо, що письменникові аж до жаху ставало холодно й
моторошно. На фронті не було можливостей для роботи над масштабною прозою. Може
тому, крім щоденних коротких нотаток у зошиті, 
Олесь Гончар виливав свої почуття у поетичних рядках, які й стали
прологом до „Прапороносців”. Тут мимоволі пригадуються такі фронтові рядки
письменника:

 Я вірю в пісню, як в молитву,

І смерть, здається, на війні

Щадить мене в найтяжчих битвах

За… недоспівані пісні…

   Колись у „
Письменницьких роздумах” Олесь Терентійович писав:

„Якщо вже братися за перо, то тільки для того, щоб
прорватися до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її
стражданнями, кров’ю і потом, з її тяжкою солдатською героїкою.”

 „Через три дні
буде два роки, як почалася війна. Два роки, а скільки страждань, скільки мук та
поневірянь для народів! Чи буде коли оцінено все безглуздя і злочинство цієї
бойні, чи будуть коли її творці навіки прикуті до ганебного стовпа! Я сповнений
чорного песимізму і гадаю, що знайдуться якісь мудрі негідники із середовища
вчених, які рабськи змиють кров мільйонів з рук цих мерзенних потвор, що зараз
правлять народами.”

   „Вся країна
корчиться в судомах, мов шматований заживо звіром живий організм. Людина з
усіма її думами і почуттями топчеться важким чоботом солдата, а солдат, сам
розчавлений фізично і морально, вмирає, не знаючи за що…”

  Антивоєнна тема є
однією з головних і у потужному романі Олеся Гончара „Твоя зоря”. В цьому романі
можна побачити дві дороги, дві сюжетні лінії. Одна дорога, сучасна – дорога з
різними специфічними назвами: шосе, траса, 
автострада; інша дорога – це дорога пам’яті. На перетині цих двох шляхів
і  будує композицію свого роману Олесь
Гончар. Якому з шляхів  віддає перевагу
письменник, сказати важко.

  Коли читаєш
„Катарсис” Гончара, мимоволі пригадуєш унікальні сцени та описи з роману
„Людина і зброя”, що свідчили майже документально про жорстоке обличчя війни.
Пригадується перша смерть, яку побачили бійці студбату, перша звістка про
загибель їхнього товариша. До речі, цей жахливий епізод врізався навічно у
пам’ять мого батька. Він і нагадав Олесеві Терентійовичу цей епізод під час
підготовки роману до друку:

 „Моторошно
дивитись було, що це лежить відірвана обезкровлена Дробашина рука, яка могла
одним ударом збити противника з ніг, юнацька міцна рука, що торкалась у житті
книг, і відбійного молотка, і твердих яблук дівочих грудей…”

  У романі багато
смертей, багато натурних сцен, багато жахів на фоні загальнолюдської філософії
природного існування. Вражає не лише смерть людини, шкода й того доброго, що
було створено людськими руками:

 „Один із снарядів
жахкає в хату, прямо в лице їй, у вікна, вивалює стіну, із гуркотом вибухає
всередині, в самім нутровищі людського житла. Ще один б’є під стріху… і весь
дах розвалюється, осідає, охоплений видовищем диму, полум’я і уже не видно ні
підстрижених китиць по вуглах, ні лелечиного гнізда з лелеченятами біля
димаря…”

  Ця сцена ніби
написана була з натури, пригадував Данило Бакуменко. Адже 19 жовтня 1941 року,
в той день, коли батьки у Деркачах одержали на нього „похоронку”, так само, як
зображено в романі, ворожий снаряд зрізав дах його батьківської хати.

  Сила роману
„Людина і зброя” у правдивому відтворені внутрішніх та  соціально-моральних конфліктів, у тому, як
показано людські втрати, спричинені не лише ворогом, а й носіями бездушності,
кар’єризму, удаваної старанності. Тут мимоволі пригадується недолугий Дев’ятий,
який поклав роту у безглуздій атаці на Росі, або занадто „пильний” комсорг
Спартак Павлущенко. Проте головна думка цього видатного твору, до речі, першого
в історії української літератури відзначеного Шевченківською премією, охоплює й
обґрунтовує споконвічну думку людства про війну і мир на землі. Про що свідчить
і назва твору „Людина і зброя”. У самій назві письменник проводить паралель між
зброєю реальною, предметною та зброєю ідейною, духовною, що є вирішальною у
головному питанні, хто переможе у війні. Пригадуються з цього приводу міркування
Богдана Колосовського, який промовляє:

 „Кажуть, що в
майбутніх війнах мужність людини, її доблесть, героїзм уже не матимуть
значення. Усе вирішуватиме палець, гашетка. Не знаю, як буде. Але зараз дух
наших армій, безмежна стійкість нашого бійця – наша найсильніша зброя.”

Нотатки з фронтового щоденника Гончара знаходять відлуння
й в його романі „Циклон”, в якому письменник розповідає про пекло фашистського
концтабору для військовополонених. Роман настільки вражає автобіографічним
досвідом правди, що навіть дивуєшся, скільки лиха в житті довелося витримати
письменникові, аби вижити. До речі, у „Катарсисі” цікавим спогадом відлунює
”Невигадана новела життя” про зустріч з визначним філологом Юрієм Шерехом
(Шевельовим) через півстоліття після тих трагічних подій у концтаборі на
Холодній Горі. Ця сучасна новела у фронтовому щоденнику була написана Олесем
Терентійовичем  за дев’ятнадцять днів до
смерті. І в „Циклоні”, і в „Катарсисі” письменник передає жахливі враження від
перебування у фашистському полоні. Коли головним для нього та його полонених
товаришів було навіть не те, щоб вижити – а в тому, щоб у нелюдських умовах
залишитися людиною. В „Катарсисі” він пише:

„ Після розгрому під Бєлгородом, коли 260 тисяч нас, що
тримали фронт до останнього, опинились на становищі кинутих сталінськими
маршалами на розправу німецьким танковим дивізіям, і як 100 тисяч нас опинилось
в Харківській тюрмі на Холодній Горі, де без води, без крихти хліба ми гинули
серед липневої спеки від хвороб і туги за волею, як останню надію ми кидали
крізь колючий дріт записочки в натовпи змучених харків’янок, сподіваючись, що
чудо „народної пошти” спрацює і відшукає в окупаційних безвістях тих, хто нас
порятує!”

  Особливістю
воєнної прози Олеся Гончара є те, що за кожним героєм стоїть глибока правда. У
письменника реальна людина стає високохудожнім образом. А це досягається
багатющими засобами письменницької уяви. Колись, даруючи двотомник Олесеві
Гончару, з висоти свого поетичного обдарування Володимир Сосюра охарактеризував
такими двома геніальними рядками творчий образ українського Прапороносця:

„ Тому, хто із вогню приніс натхненне слово

і образи живі, освячені огнем..”

За два роки до смерті, у 1993 році,  Олесь Терентійович зробив у щоденнику такий
запис: „Вичитую для видавництва роман „Людина і зброя”. Вичитую і ніби ще раз
переживаю долю солдатську. Звичайно, опинитись дисидентові у камері смертників
і не зламатися, це героїзм. А перебути на фронті війну – день за днем, роками
бути на грані між життям і смертю – хіба це минає безслідно? Минувши фронти,
яким би я був: кращим, гіршим? Я не знаю. А що фронти наклали свій карб на
душу, це безперечно. І що не знівечили цю душу, як афганцям, а навпаки –
наповнили її людяністю, це ж таки факт. Бо воювати довелось за свободу, за
Україну, за її майбуття. Принаймні з такою вірою ми йшли під кулі, мерзли в
окопах. Так, були ми ідеалістами. Багато що уявлялося не таким, яким постало
потім після війни. Але ж це вже не наша вина. Брежнєвські танки душили не
тільки „празьку весну”, душили й весну українську. А тоді ми несли її народам
Європи, і то була правда. Ні, юнацький ідеалізм у людині – це таки прекрасно.”

   Сьогодні як
ніколи актуальним є звернення Олеся Гончара до Данила Бакуменка, про яке нам
усім треба пам’ятати, незважаючи на кон’юнктурні домисли  сучасних невігласів:

„ Якщо зважишся писати прозу, пиши правду, життя мудріше над
усе…”

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!