Лесь ТАНЮК
Середа, 5 березня 1975 р.
На 9-ту вечора пішли до Ївги Кузьмівни Дейч. Двері відчинив хтось молодий, високий і дуже зашарілий. І притьмом почав відкланюватися, – мовляв, засидівся. А ще дужче знітився, коли Ї.К. почала хвалити його за роботу про Бодлера, яку скоро дадуть «Вопли» («Вопросы литературы»). Це Іван Карабутенко, син комісара від української літератури в Москві Івана Федотовича Карабутенка, – людини, яка попри весь свій офіціоз багато для України зробила й робить. Ївга Кузьмівна малим (?!) Карабутенком опікується; він знає мови, тонкий за мисленням, має смак до складної поезії. Перспективний. Був у гостині Ромас (Ромуальдас) Балтушнікас, теж соромливий, але затятий – істинний литвин! – Божим духом. Чудовий прозаїк. Я читав його новелю українською – в «Літ. Україні». Напівтони, психологічна м’якість письма, вкраплення хвильовізму. Це теж протеже Кузьмівни, вона вміє єднати людей. У «Молодій гвардії» виходить добірка сучасної литовської прози, і русофільські «молодогвардійці» хотіли б напхати туди «дружби народів» і «любові до старшого (?!) брата». Ромас не з тих Тертик, його відставили, і Ївга Кузьмівна домагається, щоб відновили. Коли її не було в Москві, Кніппович (?!) встигла дати закриту рецензію на повість Балтушнікаса – негативну, як йому повідомили. Отож Євгенія Кузьмівна вирішила вдатися до важкої артилерії. Я маю сьогодні телефонувати Новиченкові й Бажанові, аби вони вплинули на «молодогвардійців» – чернетку для Бажанового листа до «Молодої гвардії» я вже йому вислав, – це раз. Друге – вона запросила Льва Адольфовича Озерова, він – голова ради з литовської літератури при Спілці Письменників, і всі ми дружно навалилися на нього. Проте все це було вже наприкінці вечора, після моїх переговорів з Києвом. Озеров живе двома поверхами нижче, в нього сидить якась болгарська русистка, що добре володіє, як він сказав, і російською і українською.
З’явилися й два Аякси, Андрійко Рильський та Євген Микитенко. Я дуже радий за те, що вони в Москві. Ще двома інтелігентами в Україні стане більше: бо там, удома, попри їхні гучні прізвища (а, може, саме тому!) хлопців уже почали брати в облогу. Аби тільки вони тут не прижились – Москва корисна лише як трамплін, як висококонкурентне мистецьке середовище. Часу хлопці не марнують – жадібно вбирають усе нове, читають, знайомляться з цікавими людьми, ходять у театри. У салоні Ївги Кузьмівни можна зустріти не лише Москву й «м’ятежний» Ленінград – сюди забігає і наше літературне мусульманство, і прибалтійство, не кажучи вже про інтелігенцію єврейську з ностальгією по Україні; квартал з письменницьким кооперативом біля метро «Аеропорт» у Москві охрестили «рожевим гетто». Шефство над Аяксами взяла Галочка Іванова з ЦДТ, водить їх у театри, на музичні концерти й вернісажі. Недавно повела на «Московські канікули» Кузнецова, обіцяє Таганку.
Кузьмівна – у справі й боротьбі. У неї двигун без перебоїв – її неприборканості й життєвій енергії можна позаздрити. До всього природнього, вродженого – це ще й, звісно, наслідок співжиття з Олександром Йосиповичем. На всьому, що вона робить, лежить відблиск Дейчевого мислення.
Звичайно ж, сьогодні в неї люди – «з самого утра куча дел, все запущено». Вона відібрала вірш Рильського про Пушкіна – Козловський випускає платівку й хоче, щоб його прочитав в оригіналі внук Рильського Андрій. Той соромиться, вагається, але хіба встоїш під натиском Євгенії Кузьмівни? Просить, щоб я з ним порепетирував – нема проблем. Євген Микитенко днями їде до Києва – десятки доручень: передати, забрати, зателефонувати, дізнатись…
Шкода – не прийшли Мовчани. Павло так завше – організує, нашумить, а сам у кущі, взяла б його холера. Ну та всі поети в цьому однакові, їх в робочого плуга не запряжеш. Гарний хлопець, але, повторюю, поет – сім п’ятниць на тиждень. Або просто забуде, або захопиться чимось на ту мить для нього суттєвішим – а потім клянеться-божиться, що кепсько почувався чи щось такого. Покластись на нього ризиковано – але поет першорядний! І мова! Добірна, вишукана, яскраво-метафорична – перша кляса!
Хотілося з ним посекретничати – про Київ, про Спілку, куди йдемо, яка в нас віра; він же все-таки більше там, ніж тут. Та й Олени я давно не бачив; славне створіння. Вона його кохає – самовіддано, Богданчика (на рік молодший за нашу Оксану) виховує в українському дусі… Та й добре прислужилася до Мовчанової слави у Москві – з нею тут рахуються (часопис «Дружба народів», переклади, знання української та вірменської). Особливо після того, як вона так твердо порвала з батьком, Олександром Львовичем Димшицем – політично. Він – московський літературний бонза, з наближених до керівництва, хоч має вагу і в ліберальних колах – написав передмову до Мандельштама, обстоює творчість Платонова й Булгакова, ерудит, особливо популярний серед німців і германофілів. Але вчора ще він був у товаристві череватого Софронова й літноменклатури з антисолженіцинської бюрократії. Це давно бентежило Олену, і вони з Ніною (молодша сестра, авторитетний кінознавець!) провели між собою і батьком чіткий водорозділ. Це вимагало від них великої мужності, особливо якщо говорити про справи суто матеріальні. Але дівчата живуть своїм протестним життям – «зерно заперечує колос, на якому зросло» і на те нема ради.
Нарешті ми визволили Озерова з цупких обіймів дружньої україністки-русистки, і він до нас піднявся. Я залюблений у цю гостру гречну людину. Він талановитий особливим складом розуму, в якому лірика захована за ядучістю, а культуру не демонструють як матеріал для обміну: ти мені – я тобі. Він має унікальну пам’ять, знав особисто Рильського, Тичину, слухав замолоду лекції Миколи Зерова. Пам’ятає Микитенка й Куліша – яскравими епізодами юнацьких зустрічей, а не загальною пам’яттю мудрих заднім числом мемуаристів.
Вірші в нього неголосні, їх, можливо, в якомусь сенсі в збірці забагато, це затруднює доступ до деяких просто прекрасних рядків. Мені він подобається тим, що продовжує традиції Пушкіна, Фета, Случевського, Блока. Насичений Озеров і українцями – молодим Тичиною, Лесею Українкою, Бажаном, Стусом, Ліною Костенко. Як літературний куратор Прибалтики, добре знає литовських поетів, має глибокі зв’язки з вірменами й грузинами, любить абхазів, Молдову, Вознесенського, Юнну Моріц, менше – Євтушенка. Зовсім недавно попросив у мене Василя Барку…
Важливо й інше: він гарно мислить і поза своєю поезією. Добірка його роздумів «Мастерство и волшебство» – одна з кращих книжок сімдесятих років. Я не перебільшую. Шкловський, Ейхенбаум, ще два-три прізвища – і Лев Озеров; ось коло моїх симпатій в російському літературознавстві (віднедавна ще – Юрій Лотман!), якщо говорити про роботи останнього періоду. Може, ще Корній Чуковський, але ранній, до його погрому Крупською і «комуністичною педагогікою». Я не кажу про ті шари грунту, які були переорані Бахтіним чи Макашиним (Салтиков-Щедрін); мова про погляд не вглиб, а – з пташиного лету. Надруковане від Озерова – лише дрібка його роздумів. Спілкування з ним – це ще десяток монографій, які мали б «неверьятный» (Лариса Володимирівна Грінберг) успіх.
Є в Москві з тузінь людей, які могли б розповісти про істинну Україну так, як того не скажуть сьогодні в Україні. Конче треба їх записувати, друкувати, розкручувати на спогади. Дехто з них переконаний, що це вже нікому не потрібно. Вертаюсь до свого правила: «Для того, щоб пізнати будь-яке явище, треба вийти за його межі». Той, хто варився в самому казані, не годен знати смаку борщу. Сьогодні ще можна по крихті визбирати збережене в Москві й деінде про Україну; завтра буде пізно. І не тому, що ці люди помруть, а й тому, що історія може повернути раптом у такий бік, коли й сама Україна стане проблемою. Саме щоб попередити такий поворот, потрібна ця каторжна чорнова праця.
Озеров подарував нам свою «Вечернюю почту». Жартував, що «не было ни гроша – да вдруг алтын»: три роки не друкували – а тут упродовж року три видання. Чи не подумають «друзья-писатели», що я обідаю «з самим Шаурою»?
Євгенові Микитенку він підписав книжку гарною українською, Балтушнікасу – литовською. І співав Ромасові народних литовських пісень, що стало для молодого литвина приємним шоком. А молоді українці (Аякси) були шоковані не менше, почувши від Озерова безнападні анекдоти про Тичину, Рильського, Корнійчука – українською, з неперекладними зворотами-ідіомами, «з інтонацією» (!). При цьому він ще й грав кожного з них як актор – переляканого Павла Григоровича, який у пояс кланяється Леонідові Новиченку, зустрівши на вулиці, хоч перед цим прилюдно крив його на чому світ стоїть. Прокидаючись хапливо уночі, Тичина виходить на балкон і пильно вдивляється у вікна Міносвіти, що навпроти – міністром якого він тоді був: чи нема там пожежі? Бо його попередили (суворо!). що за пожежу, якщо вона станеться, він відповідатиме головою.
Пастернак відмовлявся перекладати останні вірші Тичини – між тим ранні його твори приводили Пастернака у захват.
Середа, 5 березня 1975 р.
Лише одного разу Тичина не стримався. Андрій Данилович Скаба запросив його, Олеся Гончара,Ужвій, Касіяна і Данькевича – допомогти ЦК зустріти делегацію «прогресивних українських канадців», яким партія хоче показати все «в кращому вигляді». Негайно було замінено російські вивіски на київських крамницях, у газетах пішли статті про небувалий розквіт української культури, десь дозволили виставу про запорожців, – все, як у людей. Одну публікацію мав підписати академік Тичина – похвалитися, які гарні в Україні освітянські справи. І Тичина зірвався: закричав Скабі, що нічого не підписуватиме, бо це ви довели Україну до того, що в Києві нема жодної української школи, що діти не знають материнської мови і лише матюкаються по кутках по-московськи, українських поетів не друкують і не читають, – все, годі, – з нього, Тичини, вистачить! Віднині він їм прислужувати не буде!
Нараду у Скаби зім’яли, Павла Григоровича почали заспокоювати. Він вирвався й побіг з кабінету. А внизу, як на гріх, вартовий його не випускає – без підписаної Скабою перепустки, бюрократія в партії завжди була на висоті. Тичина зопалу вирішив, що його затримали, й заволав: «Тичину – арештували!» Й почав битися в істериці в обіймах міліціонера, аж доки згори не прибігли високі чини й не випустили старого надвір…
Про той бунт Тичини я чув від багатьох, в тому числі й від пані Орисі, яка передала мені Тичинине запрошення на банкет – у нього був ювілей. Озеров розповів, що на банкеті в ресторані «Динамо», дізнавшись, що його не прийшли вітати від ЦК (був хтось не вище обкому), Павло Григорович не на жарт перелякався, зазирав всім у вічі й проголосив вірнопідданий тост про те, що в нього дві матері: одна та, що народила, друга – та, яка виховала: КПРС. Пастернак назвав його після того «віддресированим генієм».
Тут Озеров переплутав. Може, й зумисне, для красного слівця. Нічого подібного на банкеті Тичина не говорив, і жодні «обкомівці» його не вітали. Я там був. Ми сиділи самотні за величезними столами літерою «п», розрахованими на багатьох, які не відважилися прийти до «невгодного Тичини». Були – Антоненко-Давидович, Кочур, пані Орися Стешенко, Ільченко, Тельнюк, був Іван Драч, який може підтвердити все, що я тут пишу. Тичина ні перед ким не загравав, поводився гордо й відчужено. Тост «про двох матерів» Лев Адольфович «присочинив» (може, за мотивами чогось такого з попереднього репертуару Тичини).
Тичина в українській культурі – постать трагедійна, Озеров це добре розуміє. Він вважає найцікавішим у Тичині – його бурсацьке начало, його релігійні корені. Як оживав Тичина, згадуючи своє юнацтво – і вибухав розповідями про Андрія Ніковського, про Курбаса, про період його «Соняшних кларнетів»! З яким запалом передавав він тому ж Левові Озерову свої дитячі враження від поховання архимандрита у дореволюційному Києві! Озеров каже, силував Тичину все те описати, але той віднікувався: «Зараз від мене вимагають, щоб була сучасність, тільки сучасність – про інше – не можна!! Не сваріть мене з владою, у неї довгі руки. Ну то й що, що академік? Нагадати вам, скільки їх пішло в сиру землю? І які – не рівня мені!»
«Сучасність у вас є, – сердився Озеров. – Її вже стільки, що вона ось де у читачів стоїть! І ви при своїх зірках могли б згадати й щось таке, чого ніхто не пам’ятає й на що ніхто не зважиться».
«От-от, – ніби погоджувався Тичина, – мені про це ще Михайло Михайлович говорив, Коцюбинський. Але як про це напишеш? Для кого?».
Не виключаю, що це вже з серії легенд. Але Тичина у другій половині життя справді став отим бідолашним переляканим дячком, від якого він походить (втім, може, я марно тривожу тінь його батька? Бо виростити такого сина – треба було мати добрячі українські гени!). Яскраво спалахнувши могутньою пристрастю у 10-20-х, він не зміг, не знайшов снаги продовжити себе справжнього й порятувався капітуляцією. Отак і жив на два боки: вночі «Партія ніде» – вдень «Партія веде» (і енкаведе!) – якось пожартувала одна наша знайома з його генерації. Потім його почали насаджувати наче картоплю, і він перетворився на хрестоматійний нонсенс: пародії, кпини, антилітература. Я вчився на Волині в російській школі (саме так, у воєнізованому казарменному Луцьку тоді не було українських шкіл, крім однієї приміської далеко на Красному, звідки мене виключили) – ані в українській, ані в російській пропагованого Тичини не любили. «Цього вірша біля тина написав Павло Тичина», «Трактор в полі дир-дир-дир, ми всі боремось за мир» – це ще найневинніші пародії з поширених. Коли я почув, як він читав по радіо – для тих, кого вербували на цілину – «Юначе любий, юнко люба! Коли стоїть питання руба…» чи щось такого, мені було боляче й прикро. Я вже знав тоді «Ви чуєте, як липа шелестить…», ранню лірику, «Панну Інну», «Молодий я, молодий!» – це були шедеври! Це звучало, там була своя невідпорна магія! А «сторозтерзаний Київ», а «На Аскольдовій могилі поховали їх…», або навіть «Хай чабан! – усі гукнули, – за отамана буде!» – які ще в біса «отамани» в Червоній армії?
1968 року видавництво «Дніпро» випустило збірку «Арфами, арфами…» Це одне з кращих видань Тичини. Ні, «навіть у калюжі воно до нас повернеться! На нього ми будемо сліпо й навпомацки йти…». Курбас мав рацію – «воно навіки наша власність». Ось тільки ми тут – поняття розмите, – хто такі ми і чи скоро будемо?
Половина життя – у кошик для сміття. Половина. В іскрах таланту ще виплескувалося іноді щось нагадне про його Божий дар. Але радянська м’ясорубка тривіально перемолола його.
Пригадую ту з ним зустріч доби Клубу Творчої Молоді, коли мені замакітрилося його гетефаустівським «Сковородою» (клаптики, я знав тоді самі клаптики!); як, закотивши очі, задекламував він мені тоді у відповідь на моє запитання про його «симфонію»: «Обняв мене удавом жах – невже спалив я свою утопію? Збираю попіл із печаллю. Скажи, о ноче, – хоч ви промовте, гори: тиранія чи воля?»
Потім лише Григорій Порфирович пояснив, що то була цитата з фінального монологу Сковороди; я сприйняв її за стогін самого Тичини, хіба трохи театралізований…
Отак він до останніх днів борсався між «тиранією» і «волею», вбивши собі в голову, що позірного життя можна не соромитись, позаяк існує глибше життя, життя духу, а він у ньому незламний.
Я досі переконаний, що Тичинин «Сковорода» – твір геніальний, нічого подібного не могли б написати ні мій улюблений Драч, ні Вінграновський, ні…
Найголовніше – він тоді дуже відраджував мене братися до «Сковороди» – немає тепер ні такого театру, ні такого глядача – інші часи, інша віра, інша етика… Інше буде й сприйняття. Відраджував, хоч сам зі страшенним зацікавленням розпитував про наші студійні вправи, про захоплення Лесем Курбасом. «Розумієте, це річ не для нас, сучасним людям це важко зрозуміти…Симфонія надто абстрактна, філософська – зараз інша доба, всім хочеться політики й «культу», а тут про глибше…» То було після якогось вечора, де Іван Драч переможно читав свою «Брилу» й таке інше з відверто антисталінського репертуару. Київ про це лише й гудів. А тут – сакральний «Сковорода», з яким Тичина все життя ховався (Тельнюк напоумив мене не ходити околяса, а звернутися по текст безпосередньо до нього, Тичини).
Наприкінці розмови з’ясувалося, що Павло Григорович був на моїй «Маклені Грасі» (дивина, майже неможливо – я чергував ніби на всіх виставах, – хіба що він спізнився, і його посадили десь у ложу?), «дивився і плакав, бо згадував тих, кого вже нема… і до кінця не зміг додивитись… ми пішли… Страшно мені стало. За все, за вас, – ви ж там відновлювали… я читав. Ану як знову почнеться?»
І розмова збилася зі Сковороди» на текст Миколи Куліша, – пропав чи ні, на Кулішевого сина Володимира, який загубив теку з рукописами… я все це вже знав.
Ні. він персонаж не для пародії і не для анекдотів. Згодний з Озеровим, що ми й третини написаного ним не знаємо – «нам еще предстоит это все пройти – раскопки Рыльского, Тычины, Курбаса, Блакитного, даже Бажан вовсе не так хрестоматиен, каким его пытаются подать» (Озеров).
Що він мав на увазі, пишучи в листі до Могилянського (публікація в «Рад. літературознавстві», у мене десь лежить) що «родишся людиною, а вмреш поетом»? Гірка самоіронія? Поет тут відверто менший од людини.
Але чому він аж так замахав руками, коли я заговорив про «Сковороду» на сцені КТМ, – ніби я порушив якесь табу? Нині поему збирають добрі люди докупи, як людину після автокатастрофи – на хірургічному столі, – за уламками, по крихітках. Аби не вшили тільки і її плоть чогось зайвого, чого б він сам не хотів…
Цілком інший коленкор – наш дорогий Олександр Євдокимович. Хоч і кажуть, що іноді достойніш було б «або добре, або нічого», я в даному випадку не згоден. Бо не в оцінках суть. Сьогодні це «добре», завтра – навпаки, – все тече, все протікає, а іноді й крапле… проте кину я до кошика і свою грушу.
Я знав Корнійчука особисто. На різних етапах це моє знайомство з ним було різним. Він почув про мене від того ж таки Крушельницького, який залучав нас студентами до своєї постановки у франківців «Над Дніпром», а потім запросив Корнійчука до нас на «Маклену Грасу» в Оперовій Студії. Корнійчук прийшов за лаштунки, хвалив усіх, висловлював компліменти мені («новий теаатр, власна театральна система»); очевидно, після звичної картини театру імені Франка наша вистава його трохи зностальгувала. Сподобався йому (як і всім) Володя Загоруйко в Падурі – він сказав це при Крушельницькому, чим Мар’ян Михайлович був дуже задоволений: роль йому була дорога. Володя грав не тільки в моєму задумові, а намагався ( в тому числі й підсвідомо) реставрувати на сцені те, як грав Падура сам Крушельницький у Курбаса в страшному 1933-му. Грим, костюм, музика, мізансценування – все це ми проробляли в його епізодах найдетальніше, випитуючи всі ці подробиці у Крушельницького, який на цих своїх показах розцвітав. Корнійчук згадав, що бачив «Маклену Грасу» у Курбаса, і хоч ніхто його за язика не тягнув, почав розповідати, як блискуче грав Зброжека (він сказав – Зброжка! між іншим, на цьому наполягає і Кочур) Йосип Гірняк («Зовсім спився в Америці, жаль – колись був королем сміху, – після Мар’яна Михайловича, звісно…»). Може, згадкою про Гірняка хотів задобрити Крушельницького? Недавно я розшукав свої каракулі з цього приводу, дещо вдалося записати потім удома:
– Ужвій не можна було давати цієї ролі. Тут я Курбаса не виправдовую, то вже був політикес;
– А ви знаєте, Мар’яне Михайловичу, Грудина дуже тоді намовляв мене написати статтю проти Курбаса – я на це не пішов!
– Куліш писав роль Маклени для Валі Чистякової, вона потім сама мені це розповідала…
– І Куліш, і Микитенко – здібні були автори. Але це вже якось по-українському – двоє талантів ужитись під однією стріхою не можуть. Це у нас щось національно-параноїдальне…
Записав я тоді за ним ще кілька його реплік – але то вже «про добу», – антикультівське, на потребу дня. Бо так тоді було треба – всі били себе кулаками в груди й славословили Хрущова.
Корнійчук завжди гостро відчував час і всі його переливи: у ті роки він і на з’їзді виступив, гостро сказав про необхідність реабілітації (у тому числі й творчої!) Курбаса, Косинки, Драй-Хмари, Зерова. Отож його зацікавлення молоддю й, зокрема, нашою виставою було ще й суто меркантильним – випитуючи у неї (тобто у нас, у молоді) її ідеї й побажання, він потім повертав це нам вже у відредагованому вигляді, ніби від себе, не затруднюючи себе реальними реабілітаційними справами, про які говорив з таким натиском. Зокрема, не дуже сприяв виданню п’єс Куліша…
Звернув я увагу й на те, що попри всі свої «високі чини» ( а може, тому теж?!) був емоційної вдачі, зальотник, гарненьку Олю Кучерівську-Маклену розглядав не очима – руками: «Ось ви яка!» Та й інші наші актриси зупиняли на собі його погляд, доволі виразний. Мав добрячий апетит, любив гульнути – жива людина, а не засушений партократичний опеньок – ніщо людське було йому не чуже… Амбівалентний екземпляр.
Послухавши Олександра Євдокимовича, можна було дійти висновку, що він – найрозсудливіший письменник радянської України, і якби все залежало тільки від нього, все на Україні було б «в ажурі». Насправді ж він дбав передусім про себе особисто, а режисерів намагався «обаять», щоб вони ставили його п’єси (саме по-новому, нетрадиційно. він і в цьому був стратег!), молодих критиків, щоб писали про нього. Робив він це віртуозно. Пригадую, у Харкові Корнійчук довго умовляв мене поставити його «Богдана Хмельницького» («Як ти захочеш – я не втручатимусь, навіть якщо в тебе все буде навпаки!»). (Перед тим Загоруйко поставив у колишньому «Березолі», де ми працювали, тобто у шевченківців, його «Сторінку щоденника», на прем’єру якої автор приїздив). Хоч би що проти його історичної «концепції» «Богдана Хмельницького» я говорив – якось після всього виходило, що ми однодумці…Тобто класик «постійно мав муху в носі»…
Тоді ж він у нападі відвертості розповів мені деякі подробиці про виникнення задуму «Загибелі ескадри», про роль Курбаса в тому, що п’єса пішла в «Березолі» і про те, що епізод «Останній аврал» – один з кращих у п’єсі! – підказка Курбаса (тільки я зробив це трохи мелодраматичніше»). Я мав необережність признатися Корнійчукові – також у нападі відвертості одверості – що читав його публікацію 1935-го, здається, року, де він розповідає про задум цієї сцени, ні словом не обмовившись про авторство Курбаса. Корнійчук подивився на мене як на інопланетянина й, анітрохи не знітившись, зі знанням справи пояснив, що в тому випадку не могло бути й мови про згадування прізвища Курбаса. та ще й у позитивному плані . «Ви що, наївний хлопчик? Не розумієте, які були часи? Хіба я міг сказати щось подібне, коли Курбас уже сидів?»
Резонно. І – показова репліка:
– У головному ми розійшлись –Курбас все-таки тягнув мене на націоналізм! Ескадра ж – українська! Я потім мусив усе це прихватцем вичищати! І Балтійця увів, раніше не було. І боцмана Кобзу довелось обнегативити, бо так вимагав Хвиля. Але з Гайдая Махна за його приписом я все-таки не зробив! Ну та скоро й самого Хвилю загребли, хоч він так уже ревно цілував пантофлю папи, що всю її обслинив. Перестарався, сердешний. Цо занадто, то не здрово. Отож нас із Тягном не було вже кому пасти.
Далі стався наступний епізод – ніби з «Платона Кречета», тільки роль Бублика розіграв уже тепер він, автор, Олександр Євдокимович.
Зазвичай я записав наші з ним діалоги; паперу нормального під рукою не виявилось – писав на нотних аркушах. Так він у мене й зберігся, той харківський запис 1964-року – на нотному папері.
Отож приношу наступного дня свої нотатки йому на підпис – хай буде хоч якийсь документ, авторизований; свідоцтво на свій лад унікальне. Корнійчук уважно читає, з усім згоджується, але після повторного читання викреслює кілька найгостріших фраз, після чого документ… не підписує. Так я опинився в ролі Аркадія з «Платона Кречета», який підбиває бідолашного Бублика на моральний компроміс… Питаю: «Щось я не так записав?» «Та ні, каже, все так – мої слова, бери й користуйся». «А підпис?» « А що підпис? Хіба моє слово тобі – не гарантія? Слово Корнійчука?»
Так мої нотні сторінки й залишились неавторизованими.
Середа, 5 березня 1975 р.
До речі, про «Платона Кречета». Коли Ефрос поставив «Кречета» у Москві в театрі на Малій Бронній, – доволі гостро, всупереч Корнійчуковому «позитивізму», Корнійчук захистив його від «нападників». То був розумний тактичний хід Наталі Кримової, яка переконала Ефроса в можливості альянсу кота й мишки. І старий котяра слова дотримав. Корнійчук умів «знаходити варіанти». (Між іншим, варто було б написати про свою «дружбу» з Корнійчуком Миколі Шейкові, який колись почав з Корнійчука у Театрі Франка. Але вистава тривалого успіху не мала – і Корнійчук витурив Миколу з України. Скандально.).
Про ще одну знакову зустріч з Корнійчуком. Це вже було після мого звільнення з ЦДТ – з погрозою заборони мені будь-якої режисури: КГБ, Шах-Азізов, підпис дисидентського листа й повна облога. Але за інерцією ще тривали мої перемовини з Малим театром – у його директора Солодовникова народилась ідея «Фронту» до ювілею Перемоги, що могло б вивести мене з штопору. Лишалось «умовити Ротшільда» – тобто я мав дипломатично переговорити з Корнійчуком. «Вы же понимаете, это узкий круг, вам нужно вырваться за его пределы. «Фронт» – не наихудшая у него пьеса, – реформа в армии, – тогда это было кстати; «горловщина» и сегодня наш бич. Так что смирите гордость и поезжайте».
На додаток до цього я мав й інший план, свій власний. Вийде чи не вийде з виставою у Малому, але зустріч з Корнійчуком була б мені нагодою й для вирішення проблеми Студії. Свого часу ми розкрутили це серйозно – Українська Студія під орудою Юрія Завадського, я при ньому – головний режисер, вишкіл студійців – система Курбаса. Ми набираємо в Україні групу з 20-ти осіб: три режисери, сім актрис-жінок, десять акторів-чоловіків. Готуємо за два-три роки п’ять-сім вистав – і повертаємось до Києва новим українським театром. Завадський сказав: « Якщо прохання такого роду прийде до мене хоч би від українського ЦК ЛКСМУ, я дам згоду». Такого листа ми зробили від молодіжної секції УТТ (Верещак Слава), підтримала нас Неллина подруга Тамара Главак, яка навіть ніби пішла з цим до міністра культури. Але моє звільнення з ЦДТ (політичне) справу різко зупинило, отож тепер випадала нагода включити в нашу гру впливового Корнійчука, пообіцявши йому виставу у привілейованому Малому театрі.
То був квітень 1969-го року, за рік ми могли б її підготувати – до ювілею в травні 70-го. Ми вже навіть обговорили з Солодовниковим і Царьовим обсаду: Горлов – М.Жаров, в головних ролях – весь генералітет Малого. Все це діялося у великій таємниці від влади і від Шах-Азізова, якого ці два маршали театру не зносили. Та й сам я про це – ні слова нікому, щоб не наврочити.
Я приїхав до Києва й зразу зателефонував маестрові. Підійшла Марина (Федотівна), жіночка для мене «вредна й капосна», почувши моє прізвище, відразу затинається – це ж той самий Танюк, який «всегда выступает против Александра Евдокимовича!». Підійшов сам, запросив мене до них – «за такої врочистої нагоди він готовий відкласти всі свої невідкладні справи». Виявилось, хитрий Солодовников попередив його про мій візит. Наступного ж дня я пішов до Корнійчука.
6 березня, четвер
Отже, прийшов я тоді до Олександра Євдокимовича. Двері відчинила Марина – сувора й недовірлива, але «предупрежденно-предупредительная». Сам – був у накрохмаленій білосніжній сорочці – але чомусь у халаті. Щоправда, коли сіли до столу, він його зняв і вбрався у смокінг, – три-ха-ха! – сказала б пані Орися. Демонстрував мені щось «для історії»? Не знаю.
За чашкою чаю з незмінними корнійчуковими бубликами (він таки скнара, наш класик, саме скнара, а не аскет, про це й актори розповідали, коли він після своїх прем’єр улаштовував їм жалюгідну подобу банкета) я розкрив йому свої плани. Він притьмом запалився, почав фантазувати, – вмів схопити все з півслова.
На його думку, основне гальмо – «Наталя Михайлівна Ужвій, яка сидить тепер в УТТ, і ми ніяк її зняти не можемо». (Це він – мені, Танюкові, який у всіх подробицях знає, як тісно вони приятелюють – Ужвій, Пономаренко і він, за яким вони як у бога за пазухою!) Не знаю, чи справді перебігла тоді між ними чорна кішка (хіба з Марининої подачі?). Він справді почав дивитись на франківців крізь її окуляри. Гадаю, він таки її любив, Марину; Ванда била його туфелькою по фізіономії й називала бидлом і хлопом, а Шарлотти Варшавер – розповідали Дейчі – сердега соромився, хоч і допомагав їй грошима. За Вандою він не дуже побивався й надто швидко втішився Мариною, з якою, похвалялась вона актрисам, у нього давно були «отношения». Чи ту кішку він вигадав зумисне для мене, знаючи про антагонізм Крушельницького й Ужвій? Не знаю, я тієї теми не підтримав (хоч Ужвій справді «зарізала» листа театральної молоді Києва до Завадського про Студію), не було сенсу виходити на слизьке.
Далі, після кількох чарок коньяку, він почав гарантувати мені, що «ці хлопці, Шелест і Овчаренко, мені не відмовлять. На перше травня ми побачимось з ними на трибуні й про все домовимось. А що? Театр український – з Москви – знахідка! І сам Завадський – художній керівник! Це тобі не Гнат Петрович! Кілька мільйонів для Студії – не проблема, це таке государственне діло (так і сказав – «государственне», як його Довгоносик чи Галушка!), що ніхто не заперечуватиме».
Одне слово, я ніби одержав гарного спільника у справі Української Студії.
Але розмова про «Фронт» виявилась не менш цікавою Різне там було, але один сюжет я запам’ятав добре.
Йшлося про історію створення п’єси, Корнійчук розповів, що спочатку в нього був інший сюжетний поворот. Огнєва, який не послухав наказу Горлова (непотрібного, хибного наказу!), розстрілювали як ворога народу. Потім прилітав посланець з Москви, й Огнєва посмертно реабілітовували.
Сталін нібито запросив Корнійчука в Кремль. Сиділи, пили коньяк, розмовляли. Йосиф Віссаріонович собі – велику склянку, мені – трошки, на денці.
– Видишь ли, Саша, – буцімто говорив Сам, пихкаючи люлькою, – так нэльзя.
Очень ты талантливый человек, замэчательно все описал. Одна сцена – прямо шэкспировский мазок. Где расстреливают Огнева. Я читал – плакал. Прэвосходная сцена. Надо убрать.
– Убрать? Но почему? – перепитав Корнійчук. (Інтонація в нього була як в обуреного Гамлета. Хотів би я бачити, як він насправді запитав би про це Сталіна!)
– Панимаишь, дарагой, – провадив своє вождь у виконанні Корнійчука, – нас могут нэ так панять. Тут умный челавэк нужин, чтобы разабрацца. А где взять в России умного челавэка? Ты да я да мы с тобой – и все!! Прачитает нэсознательный таварищ, как расстреливают харошего генерала Огнева и падумает: ай, какой нехароший таварищ Сталин, если при нем такое делается! Талантливого человека в расход пускают! Он что, ничего из Крэмля не видит? Падумает: вот пачему немец к самой Москве падашол – хароших людей в Красной Армии расстреливают, а товарищ Сталин нэ видит! Сними, дарагой, эту сцену, нэ упрямься. И тебе честь – палитическую сознательность проявил, – и государству польза.
Все це він розіграв «в особах», яскраво, а la Аркадій Райкін, з виразним грузинським акцентом; гарний актор для застільника був Олександр Євдокимович, мабуть, найкращий кремлівський тамада… Суперничати з ним у цьому міг лише Михалков, але той у ризиковані хвилини міг раптом стати затинайком.
Вигадник з нього був талановитий. Звичайно ж, такої розмови між Вождем і ним не було й не могло бути. Але вигадав,чортів син, – цікаво. Якби ще так п’єси писав!
Коли підійшли до конфлікту Горлов –– Огнєв, він – раптом:
– Розумієте, Лесю, – тільки не ображайтесь, що я до вас так по-простому, ви мені в сини годитеся; над проблемою Огнєв – Горлов ще треба подумати. Хто у вас гратиме Горлова?
– Жаров.
– Я його люблю. Гарний актор. Але він за амплуа пенсіонер. Йому пора на заслужений відпочинок.
– Горлов теж потенційний пенсіонер.
– Я не проти Жарова. Мене цікавить постановка проблеми сьогодні. Горлов має бути сильним, щоб його не так легко було зіпхнути. А хто у вас Огнєв?
– Царьов пропонує Підгорного.
– Ой ні!… Він для цього застарий. Сьогодні на цю роль потрібен хлопець із нової генерації, з перспективою. Розумієш, добре було б підкреслити, що в кожному новому Огнєві сидить потенційний Горлов. Діалектика!
Теза була блискуча. Особливо – для Корнійчука. Ще мить – і він почне мені подобатись. Якщо це тільки не окремий театр – для мене.
Він усе це відчув – і вдався до історії. Коли Хрущов знімав батька Сталіна, він був для нас Огнєв. А коли ми знімали на пленумі Хрущова, він уже був для нас Горлов. Діалектика?
І завершив ніби невинним натяком: «Треба, щоб Огнєва грав хтось із молодших. Ну, скажімо, віку Шелепіна»…
Важко сказати, що за цим стояло. Реальне знання – чи якісь фантомні сподівання Корнійчука. Була це звичайна демагогія на теми «ось як гостро й актуально ми мислимо!» – чи театр для одного глядача, гра ризикованими алюзіями – для мене? Ось, мовляв, який я сміливий прогностик! Чи нагад про те, що вже не здійснилося – Шелепіна зняли і перекинули на ВЦСПС, Семичастного запхали на Україну? Хоч як не мудруй – Леонід Ілліч Горлов узяв своє, на пенсію не пішов. Яку позицію займав у цій катавасії сам Корнійчук? Гадаю, діяв за мудрою заповіддю Блазня з «Короля Ліра»: «Не хапайся за колесо, коли воно котиться згори – бо задавить. А ось коли воно крутиться вгору – не гріх за нього й учепитися».
Ще одне спостереження. В цілому тональність діалогу була така, ніби це не він сьогодні – при владі. Ніби це не я, а він, Корнійчук, змушений жити в ярмі й працювати на них. Багато скаржився – не на хворобу, не на втому, а на тих, які йому «ходу не дають». Хто ж тоді такі були для нього вони? Політбюро? Кремлівські небожителі? Чи це він так майстерно залізав мені в душу? Перевтілювався, сказати б?
Отож хоч би що там казали, чоловік він талановитий. І через свою унікальну здатність до зміни окрасу так довго й був «на сіятельних вершинах» – по всіх політичних пертурбаціях…
Ось які пироги смажаться на українському Олімпі. Корнійчук робив ставку на новопрочитання його п’єс молодими режисерами – попри будь-які закладені в них ідеї, тому намагався здаватись для кожного з молодих «своєю людиною», яка лише за дивної примхи долі змушена поводитись так, як поводиться. Насправді ж це зовсім, зовсім інший соціальний тип, чисто радянське породження. Тип інтелігентного, але хижого хамелеона, якого цікавили не так закладені в його п’єсах постулати, як успіх – за будь-яку ціну. Успіх – бо тоді він знову випливав з тимчасового болота на поверхню, подовжував і вивищував себе – у пресі й на трибуні, не кажучи вже про ощадні каси. Обережний, цинічний, але дотепний і по-людськи контактний хамелеон.
Лев Озеров зустрічав його з друзями-студентами на вокзалі в день, коли стало відомо про загибель Микитенка. Корнійчук з кількома письменниками приїхав до Москви по чергові вказівки.
– Ну вот, – радісно говорив молодий комсомольський автор, – наконец-то настали новые времена! Заговор раскрыт, врагов из нор повышибали – пришла наша очередь делать дело! Да здравствует товарищ Сталин!
Історія з «Фронтом» Корнійчука у Малому Театрі продовження не мала. Армійський ідеолог Єпішев заперечив проти мого прізвища і проти самої п’єси: «Реорганизация в армии? Это не ко времени, мы все реорганизации давно успешно провели. А если кто-то намерен трактовать старую пьесу шире, то не обобщаем ли мы наши государственные недостатки?». Корнійчук з того приводу навіть не писнув. Потім під час декади українського мистецтва в Росії він захворів, його з інфарктом привезли до Москви, отож йому було вже не до вистав. Солодовников ще кілька місяців щось комусь доводив на верхах, але марно. Стосовно ж Студії – Корнійчук так само тоді пальцем об палець не вдарив, ба навіть більше – розповів Ужвійці про мій візит до нього, після чого до Москви надійшов її сердитий лист про несвоєчасність створення в Москві Української Студії, та ще й на засадах Леся Курбаса – «у нас в Києві вистачає для цього своїх майстрів!». Переговорили і з Завадським, і той благополучно відмовився від моєї ризикованої авантюри. Відклав її на далеке потім і я.
…З розповіді Євгенія Вєсніка – маршал Тимошенко на дух не зносив Корнійчука за «Фронт». Не підозрюючи, що за п’єсою стоїть Сталін, він поскаржився вождеві телеграмою (1942): «Пьеса вредна, ее надо запретить, автора – привлечь к ответственности!». Телеграма довга – Корнійчук демонстрував мені її копію – і відповідь Сталіна маршалові. Сталін зумисне вислав копію і Корнійчукові. Сталін Тимошенка не лаяв – м’яко дорікав – «ви не розумієте, п’єса важлива для виховання Червоної армії, зміцнює віру у справедливість влади. Треба мати мужність визнати помилки і виправляти їх».
Телеграма тонально явно для історії, Олександр Євдокимович це розумів – він зовсім не простак, хоч таким прикидається. З ним треба тримати вухо гостро. Саме тому пред’явив копію мені, єретикові. Далекоглядний!
Мар’ян Михайлович мав рацію – це було спецзамовлення, перекладення провини за перші поразки з рамен стратега на плечі старих баняків а ля Тимошенко й Будьонний. Якби не війна, він би їм теж, може, постинав голови.
Жукову виповнилося 34 – він був «віку Огнєва» – знищивши Тухачевських і Блюхерів, Сталін змушений був пропагувати молодшу генерацію.
Мудрагель зрозумів мудрагеля з півслова.
…Лев Адольфович Озеров – коментар до портрету Корнійчука:
– Посварилися два євреї, один викликав другого на дуель. Призначили дуель у домовленому місці, на шосту ранку.
Один єврей з секундантом прийшов вчасно, а другого нема. Хвилин за тридцять з’являється його секундант. І каже, – Рабинович запізнюється і просить починати без нього…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал