З полотен до віршів. Чи навпаки?

173

Письменницькій
громаді відомо, що поетеса Валентина Давиденко (Осипець) – автор книжок віршів
«Зелена берізка березня», «Нічна вежа», «Флейта Евтерпи», збірки віршів для
дітей «Казкові світлини», численних публікацій з питань культури і духовності у
пресі, зокрема часописі «Київ». Її удостоєно літературних премій імені Бориса
Нечерди, Володимира Свідзінського, Дмитра Нитченка. Однак недавно у Київському
будинку вчених на відкритті чергової персональної виставки живопису Валентини
Давиденко «Шлях з полотен до піній» письменник, лавреат Шевченківської премії
Михайло Слабошпицький запитував: «Хто ж у першу чергу ця талановита жінка? Чи
поетеса, чи маляр, чи улюблений багатьма слухачами голос українського радіо, чи
публіцист, яка в своїй журналістській праці не словом, а ділом несе прекрасне в
душі людей, утверджує українство?»

А й справді – попервах, коли у Валентини прорізався цей хист
до живопису, ми її називали поетесою і журналісткою, яка пише картини. А тепер,
коли виставки її полотен стали регулярними, коли її вже від 2004 року
запрошують на міжнародні пленери (зокрема до Італії, Польщі), коли вона торік
посіла друге місце в номінації «Акварельний живо­пис-профі» на міжнародному
конкурсі-фестивалі «Український тиждень мистецтв», то починаєш замислюватися:
можливо, й справді вона тепер насамперед живописець, а вже потім – інше? 

 Однак, ідучи на цю
виставку, я перечитав кілька нових її поезій, вміщених у збірці «Флейта
Евтерпи», і впевнився, що таки саме поезія, слово – усьому початок. Ось,
приміром, читаймо у вірші «Кіммерія»:

Бо сіль оцих миль

з бурим йодом глибин –

трохи з крові й
чорнил.

Не пишуть лазурні тони

без каміння і піни.

Це схоже на сни,

де між строф і
гортанних вітрил

на профіль поета

летять в надвечір’ї
дельфіни.

Обрамлять затоку,

немов самоцвітів
разки,

живі субмарини –

їх спини, шляхетні
агати.

Не в профіль гірський,

а в чорнильні таємні
віки

проникливим свідком
вписатись –

і все пригадати…

Що це, як не ескіз до вже замисленого полотна? А  оглянувши виставку, де є і кримські, і
карпатські, й італійські пейзажі, побачите і оті «самоцвітів разки», і «бурий
йод глибин», відтінок якого передається за допомогою червоного і
чорнильного…Коричнево-жовтий і синьо-голубий відтінки – най­улюбленіші в
художниці. Привертають увагу й зовсім «свіжі» акварелі малярки. Тут для неї
важливий не лише зміст, а й назва: приміром, у червоних клаптях макового цвіту,
його зеленого листя і шматочків неба вона побачила «Янгольські крильця»; а
жовтоокі ромашки, прибиті краплями дощу, їй навіяли «Літню грозу» Антоніо
Вівальді». Та найбільше мені припав до душі натюрморт «З карпатського лісу»: то
не просто білі гриби у голубому капелюсі, прикрашеному ялиновою гілочкою, то
(варто лише придивитися!) зародки нового життя у прозорій оболонці нашої
землі-матінки. А поряд ще один спогад про Карпати – картина маслом «Високі
трави», найбільше за розміром полотно на виставці, яке, кажуть, уже художниці
не належить, бо в приватній колекції (мрія для будь-якого митця). У центрі
композиції звичайнісінький карпатський стіжок за нехитрою огорожею. Але як
оспівала його художниця! Які квіти високі його оточують, як гори сміються і
радіють літу! А все через те, що з-за гір тих сонце посилає на землю рожевий
сніп свого проміння. І як міниться, як виграє все навколо під їхнею дією – від
яскраво-червоних до блідо-рожевих тонів.

 Аби передати ці
неповторні миттєвості гри світла, потрібна неабияка майстерність живописця.
Зрозуміло, що творення подібного вимагає чимало і часу, і сил. Клод Моне, аби
передати гру світла на камені Руанського собору вранці, вдень, увечері, під час
дощу, вітру тощо витратив кілька років і написав із цього циклу кілька десятків
картин. Я згадав Моне тому, що для представників імпресіонізму (у перекладі –
схід сонця) передача стану, настрою природи у кольорі мало першочергове
значення. І це ріднить Давиденко саме з цими її великими попередниками. Серед
них – і улюблений Валентинин Сандро Ботічеллі, якому вона присвятила з такою ж
назвою картину. На ній – вона сама, струнка і золотокоса із пензлем і
мольбертом на тлі казкових замків, квітучих дерев і човнів у морі. Ця її
здатність «світлописати» органічно втілюється і у поезії, яку суто поезією й не
назвеш. Це радше живопис на папері, а відтак на полотні – втілена поезія.
Приміром, помилувавшись іншими напрочуд 
поетичними пейзажами з карпатської серії «Гори димлять» (2009),
«Збирання листя» (2009), «Верховинка» (2008), – де і гори, і ластівки, що
відлітають у вирій; і великі червоні квіти в обійсті юної гуцулки; і білий кінь
на тлі золотокосої осені, – я усвідомив, що ці одкровення  післяжнивної пори я вже відчув напередодні,
читаючи ось такий вірш художниці:

Коли все призначене –

сповнене.

Поле пусте,

неначе із юним
завзяттям

ніхто і не сіяв,

надійде цей вітер,

останні надії змете,

крилатий, як вершник,

мій вітер, і марні
надії

під небом тривожним
майнуть,

наче клапті хмарин.

Ламких стебелин –
тільки жмуток, бо ти ж і не жниця.

Лиш обрій рожевий

надвечір так само
горить

на листі осіннім

і трохи на личку
сестриці.

Прикметним на відкритті вернісажу було те, що він  зацікавив і маститих наших живописців, які,
будемо відвертими, не завжди охоче допускають неофітів до своєї парафії. По
всьому, Валентину Давиденко вони вже вважають 
своєю. Тож про те, що вона має цілковите право у своїх полотнах саме так
бачити світ, що в неї вже виробляється свій почерк, говорив того вечора
заслужений художник України, лавреат Національної премії України імені Тараса
Шевченка Валерій Франчук. А відомий наш майстер, народний художник України
Феодосій Гуменюк сказав, що жінка в образотворчості – зовсім молоде явище
(згадав славну полтавчанку Марію Башкирцеву, яка в Парижі вчилася навіть в
окремому для жінок відділенні Академії), а живопис Давиденко вирізняється тим,
що він не зіпсований академічною школою. Слова пошани і прихильності до своєї
доброї знайомої висловили і художник, людина нелегкої долі Олександр
Краснопєвцев, який став ініціатором цієї виставки, також письменники Віктор
Баранов, Василь Гера­сим’юк, Василь Портяк. Усі зійшлися на тому, що поява
нових картин, віршів, романів стає порятунком від нашої часом мерзенної
дійсності. Як сказав один філософ,  треба
творити, аби не вмерти від правди. А живопис Валентини Давиденко – світлий і
життєстверджуючий, який вселяє віру, надію і любов.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!