Письменницькій
громаді відомо, що поетеса Валентина Давиденко (Осипець) – автор книжок віршів
«Зелена берізка березня», «Нічна вежа», «Флейта Евтерпи», збірки віршів для
дітей «Казкові світлини», численних публікацій з питань культури і духовності у
пресі, зокрема часописі «Київ». Її удостоєно літературних премій імені Бориса
Нечерди, Володимира Свідзінського, Дмитра Нитченка. Однак недавно у Київському
будинку вчених на відкритті чергової персональної виставки живопису Валентини
Давиденко «Шлях з полотен до піній» письменник, лавреат Шевченківської премії
Михайло Слабошпицький запитував: «Хто ж у першу чергу ця талановита жінка? Чи
поетеса, чи маляр, чи улюблений багатьма слухачами голос українського радіо, чи
публіцист, яка в своїй журналістській праці не словом, а ділом несе прекрасне в
душі людей, утверджує українство?»
А й справді – попервах, коли у Валентини прорізався цей хист
до живопису, ми її називали поетесою і журналісткою, яка пише картини. А тепер,
коли виставки її полотен стали регулярними, коли її вже від 2004 року
запрошують на міжнародні пленери (зокрема до Італії, Польщі), коли вона торік
посіла друге місце в номінації «Акварельний живопис-профі» на міжнародному
конкурсі-фестивалі «Український тиждень мистецтв», то починаєш замислюватися:
можливо, й справді вона тепер насамперед живописець, а вже потім – інше?
Однак, ідучи на цю
виставку, я перечитав кілька нових її поезій, вміщених у збірці «Флейта
Евтерпи», і впевнився, що таки саме поезія, слово – усьому початок. Ось,
приміром, читаймо у вірші «Кіммерія»:
Бо сіль оцих миль
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
з бурим йодом глибин –
трохи з крові й
чорнил.
Не пишуть лазурні тони
без каміння і піни.
Це схоже на сни,
де між строф і
гортанних вітрил
на профіль поета
летять в надвечір’ї
дельфіни.
Обрамлять затоку,
немов самоцвітів
разки,
живі субмарини –
їх спини, шляхетні
агати.
Не в профіль гірський,
а в чорнильні таємні
віки
проникливим свідком
вписатись –
і все пригадати…
Що це, як не ескіз до вже замисленого полотна? А оглянувши виставку, де є і кримські, і
карпатські, й італійські пейзажі, побачите і оті «самоцвітів разки», і «бурий
йод глибин», відтінок якого передається за допомогою червоного і
чорнильного…Коричнево-жовтий і синьо-голубий відтінки – найулюбленіші в
художниці. Привертають увагу й зовсім «свіжі» акварелі малярки. Тут для неї
важливий не лише зміст, а й назва: приміром, у червоних клаптях макового цвіту,
його зеленого листя і шматочків неба вона побачила «Янгольські крильця»; а
жовтоокі ромашки, прибиті краплями дощу, їй навіяли «Літню грозу» Антоніо
Вівальді». Та найбільше мені припав до душі натюрморт «З карпатського лісу»: то
не просто білі гриби у голубому капелюсі, прикрашеному ялиновою гілочкою, то
(варто лише придивитися!) зародки нового життя у прозорій оболонці нашої
землі-матінки. А поряд ще один спогад про Карпати – картина маслом «Високі
трави», найбільше за розміром полотно на виставці, яке, кажуть, уже художниці
не належить, бо в приватній колекції (мрія для будь-якого митця). У центрі
композиції звичайнісінький карпатський стіжок за нехитрою огорожею. Але як
оспівала його художниця! Які квіти високі його оточують, як гори сміються і
радіють літу! А все через те, що з-за гір тих сонце посилає на землю рожевий
сніп свого проміння. І як міниться, як виграє все навколо під їхнею дією – від
яскраво-червоних до блідо-рожевих тонів.
Аби передати ці
неповторні миттєвості гри світла, потрібна неабияка майстерність живописця.
Зрозуміло, що творення подібного вимагає чимало і часу, і сил. Клод Моне, аби
передати гру світла на камені Руанського собору вранці, вдень, увечері, під час
дощу, вітру тощо витратив кілька років і написав із цього циклу кілька десятків
картин. Я згадав Моне тому, що для представників імпресіонізму (у перекладі –
схід сонця) передача стану, настрою природи у кольорі мало першочергове
значення. І це ріднить Давиденко саме з цими її великими попередниками. Серед
них – і улюблений Валентинин Сандро Ботічеллі, якому вона присвятила з такою ж
назвою картину. На ній – вона сама, струнка і золотокоса із пензлем і
мольбертом на тлі казкових замків, квітучих дерев і човнів у морі. Ця її
здатність «світлописати» органічно втілюється і у поезії, яку суто поезією й не
назвеш. Це радше живопис на папері, а відтак на полотні – втілена поезія.
Приміром, помилувавшись іншими напрочуд
поетичними пейзажами з карпатської серії «Гори димлять» (2009),
«Збирання листя» (2009), «Верховинка» (2008), – де і гори, і ластівки, що
відлітають у вирій; і великі червоні квіти в обійсті юної гуцулки; і білий кінь
на тлі золотокосої осені, – я усвідомив, що ці одкровення післяжнивної пори я вже відчув напередодні,
читаючи ось такий вірш художниці:
Коли все призначене –
сповнене.
Поле пусте,
неначе із юним
завзяттям
ніхто і не сіяв,
надійде цей вітер,
останні надії змете,
крилатий, як вершник,
мій вітер, і марні
надії
під небом тривожним
майнуть,
наче клапті хмарин.
Ламких стебелин –
тільки жмуток, бо ти ж і не жниця.
Лиш обрій рожевий
надвечір так само
горить
на листі осіннім
і трохи на личку
сестриці.
Прикметним на відкритті вернісажу було те, що він зацікавив і маститих наших живописців, які,
будемо відвертими, не завжди охоче допускають неофітів до своєї парафії. По
всьому, Валентину Давиденко вони вже вважають
своєю. Тож про те, що вона має цілковите право у своїх полотнах саме так
бачити світ, що в неї вже виробляється свій почерк, говорив того вечора
заслужений художник України, лавреат Національної премії України імені Тараса
Шевченка Валерій Франчук. А відомий наш майстер, народний художник України
Феодосій Гуменюк сказав, що жінка в образотворчості – зовсім молоде явище
(згадав славну полтавчанку Марію Башкирцеву, яка в Парижі вчилася навіть в
окремому для жінок відділенні Академії), а живопис Давиденко вирізняється тим,
що він не зіпсований академічною школою. Слова пошани і прихильності до своєї
доброї знайомої висловили і художник, людина нелегкої долі Олександр
Краснопєвцев, який став ініціатором цієї виставки, також письменники Віктор
Баранов, Василь Герасим’юк, Василь Портяк. Усі зійшлися на тому, що поява
нових картин, віршів, романів стає порятунком від нашої часом мерзенної
дійсності. Як сказав один філософ, треба
творити, аби не вмерти від правди. А живопис Валентини Давиденко – світлий і
життєстверджуючий, який вселяє віру, надію і любов.