З обов’язку сивого бійця

113

Ми є свідками й учасниками
(хоча й нерідко – різноспрямованими), здається, таки остаточного зламу хребта
старої тоталітарної системи. Ще поштовх, ще ривок, ще надзусилля… Майдани
великі й менші, але не менш значимі – це
етапи грандіозного похорону людиноненависницького сталінізму на українській
землі, затесаний, але не до кінця вбитий в історію величезний осиковий кіл, в
отой проклятий труп, котрий ще бризкає навсібіч отруйними міазмами, хоча вже й
не здатен зупинити переможну народну ходу. Зі столиці України, з майданів
багатьох міст і сіл викинули пам’ятники Леніну, – чим не ознака радикальних
перемін?

Запам’ятаймо цей винятковий історичний час: сталіністська
некрофілія під посинілими від озлоблення й переляку прапорами політичних
маргіналів та їхніх кривавочервоних спільників упевнено долається потужною
народною ходою. І кожен, хто сторожко й довго ніс на собі смертельну тінь
неосталінщини початку двадцять першого століття, нині остаточно випростується
на повен зріст.

А я думаю про тих, хто наближав ці праведні дні, поклавши
своє життя за незалежну Україну. Серед них – Петро Петрович Ротач, життя і
творчість якого бачимо у послідовному руслі того могутнього потоку оновлення
української свідомості, витоки якого і в Шевченковім «Кобзарі», і в чистому
повітрі Української Народної Республіки, і в тих золотом волі осяяних юних
обличчях, котрі засвітились протягом багатьох буремних літ боротьби, що тепер
вивершилися грандіозними всенародними майданами. Отож серед предтеч, котрі
зрушили льодовик тоталітаризму і моральним авторитетом допомагають нині
остаточно руйнувати пекельні бастіони, – і полтавець, давній і послідовний
демократ-літератор Петро Ротач, з яким ми знову зустрілися – на сторінках
прегарної, доладно упорядкованої, стилістично різнобарвної книги-дослідження
Юрія Антиповича «Петро Ротач: Я впень був нищений не раз, та скрес з любові до
Вкраїни» /Полтава: Видавець С.В.Говоров, 2013.- 256 с./.

Юрій Антипович, журналіст і письменник, крок за кроком,
вчинок за вчинком прослідковує життя і творчість цього лицаря рідного слова,
одного з найкращих шевченкознавців сучасності, творця двотомової енциклопедії
«Полтавська Шевченкіана», дослідника діаспорної літературної спадщини,
справжнього навчителя юної полтавської порослі, вузівського викладача і
невтомного просвітянина, архівіста, краєзнавця й мистецтвознавця, автора сотень
наукових розвідок, десятків художніх книг… Справді, важко й перелічити всі
поля його копітких дбань, усі «цілини» гнобленого українства. Він завжди був на
видноті, тож і самому важко давався кожен незалежний крок в атмосфері звичного
тодішнього доносительства, заздрощів і намагання принизити його як виразника
демократичних тенденцій у народній товщі. Не випадково мовилося йому зболене:

 

Я, трісочка
цього народу,

Без нарікання
і ниття

Молю у Бога:
дай нам згоду

І українства
відчуття!

 

Книга Юрія Антиповича містить кілька виразних розділів, з
яких проступають віхи творчого руху думки П.Ротача: «Відлизі – стоп!» «У
буреломах і смерчах доби червоно-коричневого диявола», «І будем вірить у красу
світання!», «Лише їй одній, землі коханій, з вдячністю й любов’ю поклонюсь»,
«То дивляться з неба на нас…», «І мати Україна пригортає дітей, розвіяних по
чужині», «З Шевченком йшли ми крізь облуди, і кожний рабський дух долав»,
«Спогади, відгуки, рецензії»… Вже один цей перелік багато про що мовить. А
кожен розділ слід читати дуже пильно: упевнений, знайдете чимало для себе
нового.

Розпочинається книга з розповіді про зловісний удар,
завданий  П.П.Ротачу таким собі М.Плішем
у газеті «Зоря Полтавщини» в січні 1970   
року статтею «Чортополох». Це був добре продуманий наклеп на людину,
котра вже довела своєю дослідницькою потугою відданість всенародній справі.
Сліди вели до спецслужб. З тими слідами він мав справу все життя. Його
переслідували витончено й невідступно: «платили» за остарбайтера часів війни,
за діаспорну публіцистику й художні патріотичні твори, за те, що повернувся із
Заходу сам, але голови не схилив, не каявся ні перед ким, – бо нічого протиправного
чи антинародного зроду не вчинив. Чесно дивився в очі земляків, совісно й
каторжно трудився, не маючи за те жодної дяки. І бідував із сім’єю, як усі
гнані й голодні.

А створив так багато, зосібно на ниві літературознавства,
що й досі все те не убгати в десяток томів (і хто б видав?!). Ось як наголосила
у передньому слові до книги Ю.Антиповича заслужений журналіст України, лауреат
премії імені Симона Петлюри Ганна Дениско: «В Україні, очевидно, не було більше
такого послідовного й наполегливого дослідника творчості і життєвого шляху
українських письменників, яких совєцька Родіна-мачуха витиснула на чужину. Ці
літературні острови Петро Ротач міцно з’єднав з материком, і завдяки йому
близькими широким колам читачів стали Леонід Полтава і Олекса Ізарський, Василь
Барка й Іван Багряний, Дмитро Нитченко й Ігор Качуровський, Олекса Веретенченко
і Григорій Костюк, Григорій Ващенко і Надія Фесенко… Книга «Розвіяні по
чужині: полтавці на еміграції» (1998) стала справжнім бестселером не тільки на
Полтавщині». А ще пригадаймо великі за обсягом книги П.П.Ротача – енциклопедію
«Полтавська Шевченкіана», «Колоски з літературної ниви», «І слово, і доля, і
пам’ять», десятки інших дослідницьких праць, книги художніх творів, особливо
віршів – майстерно відгранених, натхненних, водночас лаконічно стриманих,
незрідка сумовитих, і завжди – дуже щирих, довірливих…

Членом Спілки письменників України Петро Ротач став у
1992-му році. До того, як бачимо, він пройшов тяжкий шлях самоутвердження,
розвою таланту, гартування бійцівського характеру. Найнадійнішим другом у
всьому йому була дружина Алла Олександрівна. Чого не сказати про тодішнє
письменницьке середовище. Помітною стала підтримка з утворенням видавництва і
журналу «Криниця», що їх заснував Тарас Нікітін. Не забували зарубіжні друзі.
Поступово стали прихилятися до нього й місцеві літератори, особливо молоді.
Розкішшю спілкування можна назвати його зустрічі з порослю «Полтавських джерел»
при обласній письменницькій організації.

…Знову й знову перечитую сторінки книги Юрія Антиповича.
Багато зворушливих моментів. Багато життєвої правди про велику творчу людину.
Епічний рядок у Юрія Антиповича пружний, динамічний, незрідка досить гострий –
до публіцистичного форте, прегарно дібрано фактаж, ілюстрації. Книга – явище,
поза сумнівом. Переказати суть усього в одній рецензії
неможливо. Все це слід уважно, дбайливо читати. Але ж тираж книги – сто
примірників! І це в незалежній державі! А ситуацію рятує лише максимально
оптимістичне Петра Ротача:

 

Ми нездоланні, бо з нових століть

Над нами сходить зірка волі:

Бо між проклять і Богові, і долі

Нас надиха Шевченкове «любіть!».

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!