До 50-ліття Ярослава Чорногуза
В Україні з гумором сутужно. Якби не наша влада,
представники якої видають із завидною легкістю перли надзвичайно доступного
гумору, які (ці перли) тут же стають сатиричними стрілами і спрямовуються
вищими силами у образи своїх авторів, то, чесно кажучи, і посміятися ми б не
мали над чим (ким). Я навмисне не буду загострювати увагу на тому, що цей сміх
крізь сльози, адже і так усе всім ясно, та і не час тепер. Отож, що ми маємо на
благодатній веселій (не дуже) ниві славнозвісної «Енеїди», геніального і витонченого
Миколи Гоголя, іронічного Степана Руданського, саркастичного і в’їдливого
Євгена Дударя, глибокого Олега Чорногуза, мудрого Анатолія Бортняка,
винахідливого і хитрого Павла Глазового? З допомогою неймовірних
інтелектуальних зусиль (беручи приклад із влади) та користуючись Google.com.ua,
можна згадати чи знайти ще кілька прізвищ. Але питання залишається: що маємо
нині, дорогі друзі? Криве дзеркало? Вечірній квартал? Доброго ранку, Україно?
КВК? Псевдонародні серіали? Сторінки гумору в товстих журналах (накладом у
кілька сотень)? Анекдоти маємо? Ха! Над кожним із цих знаків питання можна
посміятися окремо, але скажіть мені: де тут український гумор? А інколи
хочеться спитати навіть так: де тут гумор узагалі? Замість відповіді доводиться
тільки розвести руками?
Деякі суспільно свідомі громадяни у таких умовах починають
писати щось веселе самі. Не переспівуючи відомих бородатих анекдотів, не
загострюючи увагу на тупості окремих народів, не маскуючи під щирою (сумнівно
щирою) усмішкою свою стурбованість, нереалізованість і злість, не намагаючись
сміятися над тим, над чим розумні люди плачуть… Просто творячи ненав’язливий,
без усіляких претензій гумор. І, треба сказати, це у них добре виходить. Нині
мені хочеться поговорити про славного сина свого батька – про Ярослава
Чорногуза. Дивно, але почуття гумору у нього прорізалося пізніше, ніж виросли і
повипадали зуби мудрості – аж у 46 років. Певно, життя в середовищі столичної
письменницької богеми більше надихає на лірику. Але хіба це має значення? Адже
маємо добротного пародиста, який вміє акцентувати увагу так, щоб викликати саме
усмішку, а не оскал.
Перші пародії Ярослава Олеговича я прочитав у мережі на
одному із поетичних сайтів. Невдовзі знайшов там і пародії на свої твори. Хтось
із поетів ображається, коли на нього напишуть пародію, але хіба веселий погляд
на себе геніального, наново викликана увага до твоєї непересічної творчості,
доброзичливе підтрунювання і щирий сміх можуть бути причиною для злостивості?
Звичайно, що це питання не потребує конкретної відповіді.
Останнім часом видати поетичну книгу стало чи не модою,
першою необхідністю, нагальною потребою. Кожен, хто заримував кілька рядків і
має гроші чи грошовитого спонсора-друга, мріє видати (і видає) на-гора
книжку-збірку. За повної відсутності видавничої політики, при можливості
представляти себе поетом кожному, хто має книжку, при літературній критиці, яка
не аналізує, не критикує, не виконує своєї місії санітара літературного лісу,
така спокуса виявляється вельми реальною і легкодоступною. У такій ситуації
поетичні сайти, які дозволяють публікувати всім і все, перетворюються на
смітники, на помийні ями, на поверхні яких плавають тільки кілька вартісних
авторів. Але перспектива плавати на поверхні викликає погані асоціації і для
солідних людей не є привабливою. Тому розставляти акценти і говорити всім «ху
із ху» взялися пародисти, яких у нас на пальцях однієї руки можна перерахувати.
Один із них, вже згаданий мною, цьогорічний піввіковий ювіляр Ярослав Чорногуз.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Дверми відкритими, як носом,
Хатина нюхала мороз…
Віктор Кучерук
Хіба може лірична душа сина відомого гумориста пройти
спокійно повз такий образ? Зачепиться,
зупиниться і… народжується таке:
В кутку стояв я за дверима,
Ну просто в хати на губі…
І далі… Тема розвивається, парадокси накопичуються, образи
підсилюються, ситуація доводиться до абсурду, аж поки не завершується таким:
Ні, не забуть твойого духу,
Нанюхався, аж в горлі – «ком».
Хай двері-рот ковтнуть сивухи
Й димар занюха огірком.
Хіба після такого не усміхнешся?
Не знаю чому, але мені здається, що найбільш вдалими і
веселими у Ярослава виходять пародії з еротичним підтекстом («Я стрижень, вісь
твоєї суті» Володимир Сірий, «Розкинула ноги по полю дорога» Василь Кузан, «З
весни я не купаюсь голяка» Олександр Дяченко, «Ведемо рух безперебійно До
нижніх, до мажорних зон» Олексій Тичко, «Впіймавши не синицю – журавля, не
знаєш ти: а що із ним робити?» Світлана Луцкова, пародії на Маріанну Шутко,
інших відомих поетів, самопародії – є у нього і таке). У цих творах автор
розкривається повністю, демонструє відсутність табу і комплексів, проявляє
особливу вишукану витонченість у згущуванні фарб і концентрації емоцій. Такі
пародії не залишають читача байдужим, роблять добру послугу авторові і, що
надзвичайно важливо, стають своєрідним бар’єром для безвідповідальності,
легковажності, несмаку та явного графоманства певних особистостей із хворими
амбіціями. Про це можна говорити і писати багато, але… Давайте залишимо
можливість для читачів самим ознайомитися із творами пародиста і зробити власні
висновки про його почуття гумору та професійну майстерність.
Як би там не було, скільки б пародій Ярослав Олегович
Чорногуз не писав, як би не старався проявити власне почуття гумору – у душі
він залишиться глибоким ліриком, невиправним романтиком, талановитим лицарем із
трояндою, замість шпаги, у правій руці, із щирою усмішкою на обличчі та
прихованими на дні очей кольорами передосіннього невблаганно щедрого кохання і
почуттям відповідальності за кожне написане слово. Саме це надає особливого
неповторного шарму, ефекту пізнаваності та яскравої особистісності кожному його
твору, кожній усміхнено-добрій пародії.
З роси і води тобі, друже. Після ювілею життя продовжується.
Після п’ятдесяти хочеться випити ще п’ятдесят. Кажу це тобі із власного досвіду.