З місячних книг Майдану

121

НАВЗДОГІН РОЗМИСЛУ АНДРІЯ КРАВЧЕНКА «МАЙДАН І
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ»: ТЕРНОПІЛЬ, ДЖУРА, 2014. 

…І книг неодмінно місячних, сутінково-герметичних.
Довліє дневі злоба його, тому скрипти, знаковані світлом сліпучого полудня,
неминуче вглиблюватимуться у його ужиткову фактологію і прагматику, у
причинно-наслідкові хитросплетіння позверхніх подій та сторічних війн сутяжних
політиків, оминаючи автентичну бутність Майдану з атрибутивною цілокупністю
його народної езотерики. І німоти як чистого середовища для ставання й
зростання нуртів історії: назагал беручи, книгам денним ходить за медіалізацію
реальності, коли горопашний світ силоміць втискується у модальності залишкової
візуальності фактів, натомість книгам місячним – за повноту свідчення.
Свідчення – у присутності, принаймні, у намаганні наблизитися до нього, коли не
стільки пізнаються мислеформи, скільки переживаються єпіфанії містерійного
київського середмістя, яке на схилку схололої осені тринадцятого року третього
від земного втілення Сина тисячоліття постало епіцентром завихрення потоків
такої екзистенційної й сенсової інтенсивності, що лишається хіба подивуватися,
як напродиво щільно (пригадуються чомусь клейма по берегах старожитніх
лемківських ікон) сповили їх транскрипції езотеричних методик.

 Бо
вже перша метаісторична з’ява Майдану, його справдешня ініціація на
травматичному переході від невинності до зрілості і знання, що примножує печаль
– ніч на 30 листопада – у суті речі була нічим іншим, як доглибно-герметичним
текстом. Можливо, поезією, у регістрах якої сусідять вервиця архетипових
першоз’яв Валерія Іллі, мовчазне безгоміння скам’янілих синтагм Михайла
Григоріва та гомін космогонічних потоків Віктора Кордуна, можливо, драматичним
екзерсисом у пронизливо-сюрреалістичній стилістиці «Друже Лі Бо, брате Ду Фу»
Олега Лишеги (18 днем лютого, іншою знаковою межею Майдану, зустрів був його на
Інститутській:  даоський спокій просвітленого
посеред вибухів світошумових гранат і гуркоту падаючого каміння): письмом,
розгорнутим у просторі і часі і водночас майже з геометричною точністю
відцентрованим осердям його семантичних орбіт, його горою Меру – Стелою
Незалежності. Власне, кожен, хто побував на Майдані якщо не тієї ночі, то
принаймні того вечора, коли статусна «опозиція», скликавши черговий безсенсовий
мітинг і прикривши пафосом бляшаних погроз очевидну власну нікчемність та
безпорадність, квапливо зникла в безпечних тоді ще нетрищах київського
урядового кварталу, полишаючи ошелешеній громаді поживу для спорадичних
дискусій, відчував, не міг не відчути розлите в повітрі передчуття таїни,
містерійно-тривожного очікування чогось, що мало статися невідворотно, одначе
чітких обрисів чого ніхто ще й уявити собі не міг. Хто знає, чи не було те
невідання рятівним, як і належить у герметичній традиції, де вищі рівні гнозису
до часу неприступні для непосвячених, проте ходить за інше:  світ стрімко розгортався в декораціях чи то
ранньохристиянської притчі, чи то дзенівського афоризму, тобто в сенсі
екзегетичному з’яв виразно  текстуальних,
які доконечно спонукали до прочитання й витлумачення. Та спромогтися на це було
ніяк, і ця фатальна незавершеність герменевтичного кола боліла тоді людям. Майже
фізично боліла… Змішувалися реальність та ілюзія, кудись снували натовпи, згори
вниз, знизу  вгору, без якоїсь певної
мети, просто, аби на місці не стояти, вдаваною заклопотаністю відстороняючи
порожнечу, хтось щільно обступав палаючі діжки, намагаючись вхопити бодай
дещицю тепла, промовці щось виголошували зі сходинок Стели, але слова тонули в
гомоні й вигуках, біля пам’ятника засновникам Києва хлопці в балаклавах
роздавали газети, ходили темні чутки, що «вожді» будуть забирати
звукопідсилювальну апаратуру. Було багато бомжів, відставних пророків і метких
політологів, мєнти, які стояли за металевим периметром, видавалися
умиротвореними, частина посполитих потягнулася до «Глобуса», за скляними
дверима якого люди поверталися в іншу реальність із сяк-так облаштованим
побутом та впорядкованими сенсами. Усі знали, що нічого не буде, все давно
«злили», що віче в неділю, на яке закликали штатні «орателі», буде ще однією
масовкою для партійних лідерчуків,  – і
відчували, що щось таки має початись. Початися у найближчі дні, якщо не години,
бо істина, глибша за видимість факту, перебуває десь поряд, може, на відстані
простягнутої руки. Тож коли автор цього скрипту (вже під північ він повіз до
своєї хати у селі під Києвом гурт львів’ян – перебути ніч), розбуджений десь по
п’ятій ранку наступного дня телефонним дзвінком, почув, що Майдан знесли
«беркута», йому подумалося, що Годо таки прийшов. І на це вже немає ради.

Симптоматично,
що в метатекстових регістрах літератури про Майдан, яка заполонила книжкові
розпологи протягом кількох останніх місяців (з огляду на суперактуальну
тематику, масиву цьому невзабарі загрожує перетворення на цілі Гімалаї  фоліантів; зрештою, ще на початках
постмодерну було стверджено, що  машини
бажань «суспільства видовища» першими зреагують на «прориви автентики»,
прагнучи будь-що звести справдешність до «ліквідної» товарної форми), засяги
езотерико-місячного розмислу мінімалізовані настільки, що говорити за їхню
присутність у цьому потоці просто не випадає. Це не означає, що не з’являється
вартих уваги видань, присвячених Українській Революції як непроминального
значення явищу зламу епох, одначе так само не підлягає сумніву, що автори їхні
(ходить, зрозуміло, за прозопис: поезія як понаднаративна субстанція потребує
окремішнього розгляду) впереваж застановляються на подієвих константах, а не на
метаісторичному тайнописі Майдану. Як і належить у таких випадках, оперативне
поле виформовує трохи відформатована під аналітичний дискурс біжуча
публіцистика: в окресленому форматі найлегше «відписатися», продемонструвавши і
фахову вправність, і правильну світоглядну позицію. Симптоматичними в ужитковій
довершеності з’явами тут постають «Дневник Евромайдана», виданий у книжковій
серії тижневика «Репортер» (старшого брата по розуму газети «Вести», яку «ежедневно»  настирливо тицяють в руки побіля виходів із
київського метро спраглі додаткового підзаробітку тітоньки post-бальзаківського
віку), та «Гамбіт надії» Михайла Слабошпицького, що його початком літа
благословило у світи видавництво «Ярославів Вал». Засадничо супротилежні за
ідеологічними настановами («Дневник Евромайдана» артикулює адаптоване до
київських ландшафтів світобачення Медведчука та його каламутного «Украинского
выбора» – хороший Янукович прагне  врятувати
економіку, на Майдані кілька десятків людей і він незабаром розійдеться, Майдан
псує киянам життя, нічого у «євромайданівців» 
не вийде, озвірілі екстремісти катують полонених «беркутів», – то
«Гамбіт надії»  ретранслює, сказати б,
середньостатистичний дискурс «євромайданного» офіціозу, певна річ, в усіх
точках такої системи координат до насельників головної площі Києва
прихильного), вони виразно поєднується симетричністю своїх стильових стратегій.
Структура текстотворення тут значною мірою тотожна – по-репортерському
переказаний факт і немудрящий до нього коментар: «Дневник…» – то просто збірка
хронологічно впорядкованих журналістських заміток «на тему», натомість автор
«Гамбіту надії» дещо ускладнює завдання, проте за межі «матриці» не виходить,
оперуючи публіцистичними загальниками, що ними, ніби подушками, «обкладено»
численні матеріали, насмикані з Інтернет-мережі. У «сухому залишку» маємо
рівняння з двома відомими, і хоча книги на кшталт «Гамбіту надії» відіграють
свою позитивну ролю (там, як і в інших присвячених Майдану хрестоматіях – цей
«формат» став нині популярним, –  можна,
наприклад, звірити цитати), одначе творцеві цього скрипту інколи спадає на
думку, що краще вже, подібно до Романа Скиби, так пристрасно ненавидіти Майдан,
ніж так одновимірно-риторично, без жодного індивідуального самовиразу підносити
його. Бо Майдан був і, розпросторюючись у часопросторі, продовжує лишатись
есхілівською трагедією з її головокружною висотою і незглибними проваллями, а
не школярською вправою з дидактики «на задану тему».

Власне,
не випадає дивуватися, що найбільш взисканою під цю пору у реєстриках
«довкола-майданних»  назв, потуг та
промоцій постає «література факту» – чесна і 
не-симулятивна, якою, за визначенням, їй і належить бути. У цьому шерезі
особливо вирізняються видання, де на першому плані – живі долі людські: видана
харківським «Фоліо» «Книга пам’яті «Небесна сотня» і зігріті якоюсь зворушливою
щирістю невідшліфованих доль «Є люди. Теплі історії з Майдану» Крістіни
Бердинських.

Одначе,
якими б не були ці книги, усе то – «денні» увертюри, натомість Андрій Кравченко
у виданому тернопільським «Джурою» «Майдані і українській національній ідеї»
(жанрова природа скрипту – поліваріативна: для есею такий текст занадто
осяжний, для монографії – занадто стислий, тож, певно, за староукраїнськими книжниками,
варто поіменувати його розмислом)  першим
ступає на незнані береги достоту «місячної» про Майдан рефлексії. «Місячної»
вже зважаючи  бодай і на те, що писався
текст впродовж одного місяця – від 5 грудня 2013-го до 5 січня 2014-го.
Засадничо важливо, що ми не знайдемо тут ні панорами цілісного історичного
наративу про Майдан (назагал беручи, 
фактологічний аспект подій цікавить Андрія Кравченка найменшою мірою:
тому із майбутніх дослідників, хто цікавитиметься сюжетно-хронологічними
регістрами Української Революції, слід буде звернутися до іншої лектури), ні
політологічної «розкладки» позиціонування різних партійних сил у тягу
розгортання його героїчної авантюри. «Джурівський» артефакт пропонує читачеві
щось зовсім інше: тут маємо чи не першу спробу осягнути ті приховані від
всюдисутніх інформаційних агенцій глибинні підстави, що на них, виринувши з
мороку українського межичасся, насправді і спирався етос Революції Гідності.
Піднісшись над плином історії, злютованим в одну «місячну» синтагму хронотопу київського
середмістя, у тридцять його днів і ночей (позаду яких було вже так багато
всього і попереду яких буде того всього ще більше), Андрій Кравченко проявлює
«місячний» тайнопис, ту незбагнену для адептів раціоналістичного мейнстриму
логіку, яка не ужитково пояснює ряхтливе багатоманіття подій, намагаючись
інструментально володарювати над сущим, а апофатично вияскравлює метафізичні
вглиблення і нурти, прозираючи в інобуття фетишизованих репресивною культурою
сутностей.

Зрештою,
йому було над чим підноситись у своїх аналітичних зусиллях (доречно тут було б
згадати «Розум і революцію», та й взагалі – цілого Герберта Маркузе: щоб
зрозуміти дійсність, треба зрозуміти те, чим світ дійсно є, а це, у свою чергу,
означає відмову від його фактичності): уже була ніч на 30 листопада, нічний
штурм 11 грудня, коли злий вітер жбурляв сніг в обличчя і чорні когорти
спецназу видавалися прибульцями з далекої позаземної реальності, уже було
новорічне мільйоноголосе виконання «Ще не вмерла…» у залитій світлом мільйонів
ліхтариків чаші Майдану – достатньо парадигмальних складових, аби сума їх
змусила поставити питання про те, як могло не просто виникнути, а вихором з
Маркесових «Ста років самотності» увірватися у перехняблений український «дім
буття» те, чого постати просто не могло. Ніяк. І всі це чудово розуміли, бо
скільки спроб вже було намарне, і тому далі може бути лише інерційне
продовження того, що є і буде завжди, за нашої, принаймні, пам’яті, хто б і як
там зверху не «пиляв» ресурс, і буде так тому, що якість людності остаточно
«застабілізована» і зриву не буде, а буде керована «зміна електоральних
уподобань». За Андрієм Кравченком, Майдан міг сягнути власної
самототожності  тільки позиціонуючись як
бутність засадничо анти-Системна, тільки актуалізуючи стратегії громадянської
самоорганізації, у силовому полі яких механізми саморегуляції соціуму,
закоріненого в тріаді терористичних модульностей
«вистава-споживання-експлуатація», 
втрачають свою репресивну ефективність. Оскільки ж вона, Система,
концептуалізується як завершена форма і квінтесенція міської
фінансово-експлуататорської культури, достеменна альтернатива їй  неминуче повинна взорувати на етос
антиурбаністичний: ідеться, певна річ, не за другорядні речі (нікому ж не спаде
на думку заперечувати, що Майдан пов’язаний із такими матеріальними складовими
глобалізованої цивілізації, як стільниковий зв’язок і соціальні мережі), а за
сутнісну психотипову атрибуцію.

 Знати, у цьому і полягає найбільша таємниця
Майдану, та «фішка», що її ніяк не спромоглися втямити всі купно взяті
«професійні аналітики»: його локус – амбівалентний, у парадигматиці
конкретно-георгафічній Майдан – це явище міське, проте у модальностях
екзистенційного часопростору він доглибно супротилежний місту з його «точками
біфуркації» влади і капіталу. Дослухаймося до автора «Майдану і української
національної ідеї»: «У науці [наразі варто було б вести мову не стільки за
науку, скільки за цілокупний континуум «суспільства видовища»  – О.Х. ] ніколи навіть не припускалася
можливість самоорганізації народної маси. У конкурентній моделі суспільства
вона й справді неможлива. За тисячоліття панування централізованої влади в
культурі такого суспільства винищені навіть згадки про порядок без влади, без
пастиря. Тому єдиний шлях удосконалення суспільства тут закономірно і
виправдано вбачається в удосконаленні влади. Сьогодні будь-яка розвинена
держава передусім займається вихованням політичної, владної еліти, лідерів,
вождів. Українська держава теж. Проте ніхто не зважає на іншу можливість
розвитку суспільства – удосконалення «низових» форм самоорганізації, заснованих
не на бюрократичних принципах вертикальної владної ієрархії, а на засадах
кооперації». Конституюючи повищу світоглядну інтенцію спочатку як гіпотезу,
Андрій Кравченко  вже з перших сторінок
свого скрипту сумлінно перераховує найбільш характеристичні прикмети Майдану,
які буквально впродовж кількох днів зробили з акції, яка наприпочатку
заповідалася на ще одну з шерегу безкінечно програних Україною, дивовижу
планетарного масштабу (засадниче несприйняття владної «вертикалі», влади
назагал з її з вождями, керівниками, провідниками і всім таким подібним, з чого
випливала спочатку глухе несприйняття, а потім і відверта ненависть до
офіціозної «сцени» Майдану; не-догматична, але онтологічно пережита і направду
містерійна причетність кожного до спільної справи і рівність кожного перед
маєстатом спільної справи; войовнича департизація, цілковите відторгнення
самого уявлення про інструментальну необхідність партій та політиків як
посередників між громадою та її суспільним вибором) і пропонує не так осмислити
аналітично, бо інтегрований в універсум дискурсу і дії аналітичний розум
неминуче зведе все до дефініцій, схем, глибокодумних узагальнень і зручних
прогнозів, тобто, як писав колись класик революційної філософії, до усієї
«старої мерзоти», а достоту по-платонівськи пригадати: чи ще колись, у
«попередньому житті», ми, як спільнота, не переживали в бутності своїй
типологічно подібних модусів соціального буття? Бо саме в такому стані
орієнтованого на чесний і безкорисливий діалог зі світом екзистенційного
«пригадування-запитання», соборна душа народу (одна з улюблених мислеформ
світлої пам’яті Валерія Іллі) здобувається на усвідомлення (себто, на
поновлення у потоці мислення свідомісних прапервнів) того, що вже набуто
загалом як емпірична даність. Знову – Андрій Кравченко: «В основі національного
типу соціальних відносин лежить не конкурентна стратегія виживання людини і
соціуму, а одвічний хліборобський принцип взаємодопомоги, об’єднання всіх
членів суспільства для досягнення спільної мети»; «Україна має багату історію
кооперативної культури, яка століттями протистояла натискові конкуренції.
Найвиразнішим середовищем, у якому панував кооперативний тип соціального
устрою, була традиційна сільська громада».

Сільська
громада як «горизонт» революційної соціальної практики XXІ ст. – можливо, саме
таке поєднання архаїки і модерну окреслиться парадоксальним настільки, аби в
регістрах його вияскравились парадоксально-езотеричні шифри Майдану. Воно й
направду: дійсність, фетишизована репресивною культурою, може віднайти свою
істину тільки в тому, що є утопією стосовно її фетишизованого стану, і Маршалл
Маклюен, певно, був би немало подивований, якби дізнався, що справдешній
початок епохи «глобального села» у планетарній історії буде знакований не
стрімким поширенням медійних технологій, які, нібито, долають просторові та
часові бар’єри, уможливлюючи спілкуватися у небачених досі масштабах
(корпоративні медія – а інших, у суті речі, нині просто не існує – програмують
зовсім не спілкування, а ув’язнення особистості в карцері соціальної ролі), а
гуртом людей, які, стоячи вночі на схололих гранітних плитах київського
Майдану, раптом згадали щось із того, за що читали колись у поезії «Кобзарі» та
прозі Квітки-Основ’яненка і Панаса Мирного. Саме «щось», бо яким би феєричним
сяєвом не був освітлений Майдан для нас, його сучасників і співучасників, він
все ж таки – і автор «Майдану і української національної ідеї» на цьому
особливо наголошує! – був лише однією з іпостасей цілокупного материка
української селянської Атлантиди, який у світ прийшов, але світ не прийняв
його, та світові він звістує невпинно, що 
можливий інший вимір бутності, інший триб життя, ґрунтований не на
владі, а на офірі, не на завойовницькій пасіонарності, а на ідилічній
просвітленості, не на скрижанілому холоді недосяжного, а на затишному літеплі
«яйця-райця».

… 5 днем січня 2014-го, коли Андрій Кравченко дописував
останні рядки свого скрипту, Майдан занурений був у передріздвяний спокій:
припорошені снігом намети, узвичаєність сяк-так облаштованого побуту, і
непоквапні балачки, і обпікаюче горнятко чаю. На Грушевського ще не лунали
вибухи, усі Сотні земними лишались, а не Небесними, і місячне коло не бралося
густою кіптявою палаючих покришок. Певно, такою і має бути обрана пора
достеменного розмислу, коли втішаються старими снами і новонародженими книгами
– адже вони неодмінно пощезнуть при перших відблисках рятівного і погибельного
полум’я.

 Київ,
вереснем 2014-го.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!