«З Майдану вірші не прогнати і киями…»

Олег Гончаренко. Буремні буриме свободи. Антологія сердечних відлунь: поезія.– Мелітополь: видавничо-поліграфічний центр «Люкс», 2014. – 135 с.
Коли на нещодавньому з’їзді письменників України Олег Гончаренко подарував нам, чернігівцям, свою незвичайну книжку «Буремні буриме свободи. Антологія сердечних відлунь», я відразу згадав колись давно почутий поетичний рядок «Мій вірш не салонний, він більше з соломи». Адже жанр буриме (тобто французькою мовою «римовані закінчення») належить до салонної поезії XVII століття. Це таке собі словесне забавляння, що полягає у створенні віршів, частіше жартівливих, на задані рими.
Із французьких салонів жанр перекочував пізніше до російських, а в українській поезії його згадано тільки тепер завдяки потугам майстерного віршотехніка Ігоря Качуровського. І раптом ціла книжка, написана на рими з окремих поезій українських авторів – від Тичини, Рильського, Сосюри й Бажана до наймолодших. Загалом, понад шістсот імен! «І можна було би працювати і далі, бо ніякій більше землі у світі Бог на дав скількох прекрасних поетів, як Україні», – пишається Олег Гончаренко. Про якісь тут салони годі й казати – йдеться здебільшого про поезію… з соломи. Тобто щирі та невимушені ліричні рядки про нашу традиційну українність:
Вишита маминим хрестиком тайстра
Повна зайцями пропахлого хліба.
Так передає в жанрі буриме Олег Гончаренко  вірша Романа Вархола «Чорного соболя, чорного лиса…». А ось як вникає у своєрідний поетичний світ Павла Мовчана:
Ізнов стою «Мамаєм» серед світу!
Летить-летить кульбабка-парусець…
Під сяйвом золотого верховіття
і злий бур’ян – лиш «добрий бур’янець».
Німіють книгозбірні і скарбниці,
сприйнявши в непотрібні двері цвях:
всю мудрість і «кирилиці», і криці
тут відає і ніби-злий реп’ях.
Звісно, є патріотичні вірші-буриме на відомі рядки «На Аскольдовій могилі // Поховали їх…» Павла Тичини та «Котиться кураїною // В теплі краї: «Кур-р-р-ли-и!» Дмитра Іванова. Є і чимало пародійних, але цілком доброзичливих рядків – як і має бути в «антології сердечних відлунь».
Скажімо, на вірш Віталія Коротича «Переведіть мене через майдан…» маємо «Верніть мені морозяний майдан», на рядок Марії Якубовської «І перший ряд впаде, обдурений киями…» читаємо: «З Майдану вірші не прогнати і киями: // де лиш один звучав, їх сотню спалахне!». Жартівливо звучать в буриме Олега Гончаренка на рядки Олександра Шарварка «Минають дні, а люди оминають» – «Не рими – навіть мислі оминають», Миколи Славинського «Доба настала хитра, язиката» – «Така луна – як Хвеська язиката… // Гуде усе – од бань до домовини!», Данила Кононенка «Де шлях чумацький межами рипів…» –  «Нехай би хоч один вітряк рипів» // Можливо б Вічність не страждала так від спраги», Вікторії Климентовської «Зривається і мчить світ заочі собака…» – «Душа скавчить побита, як собака…», Сергія Борщевського «Картали, що обрав «язик» – «Од спраги аж затерп язик… // То й що, як одібрало мову?!», Тетяни Майданович «Чи ти перед лицем Господнім…» – «Не віриться обіцянкам Господнім…», автора цих рядків «Не встиг я дописати Вам листа…» – «Навряд чи дочекатися листа // від щастя…». Дотепністю дихають і останні рядки буриме з вірша Миколи Холодного:
Об’єднується нація
«по п’янці» і… на футболі… 
Крім уже згаданих Дмитра Іванова та Миколи Холодного, в книжці знаходимо вірші, сиріч буриме Гончаренка, на моїх земляків Леоніда Горлача і Станіслава Реп’яха, Миколи Адаменка та Анатолія Мойсієнка, Миколи Ткача і Петра Куценка, Олександра Олійника та Любові Карпенко, Василя Буденного і Миколи Турківского, Сергія і Тетяни Дзюб… Та і сам автор має автобіографічну причетність до нашого міста: в пору юності, після закінчення технічного училища, деякий час працював складальником корпусів металевих суден у Чернігівському порту.
Нині мешкає в місті Мелітополі Запорізької області. Автор двох десяток поетичних книжок. Особливо помітною стала унікальна збірка «Катрени оголошених картин» з його 420 поезіями, навіяними живописом Івана Марчука. Новий етап у пошуковій творчості поета – книжка «Буремні буриме свободи». «Загалом це талановито вчинений експеримент.  Але саме незвичайність роботи пробуджує елементарну цікавість: «Невже таке можливо?!» – констатує в передмові Ірина Потапська. Цілком можливо. Бо ж, як зізнається Олег Гончаренко, «пишучи нові і абсолютно автентичні «авторські!» вірші на рими з окремих поезій своїх братів по болю… поет тим самим намагається донести до нас Істину: «Ви і я – Ми! Ми – совість, мова, душа і кров народу…» Високомовно, але краще не скажеш…
Безперечно, ця книжка належить до таких самобутніх книжок у нашій літературі, як, наприклад, видані в останні роки збірка Віктора Мельника «Трильярди сонетів» чи роман-паліндром Олександра Шарварка  «ЧарДрач»… Чим же ще не стільки новим, скільки призабутим старим подивують наші письменники?
м.Чернігів