З кулуарних легенд (Євген Гуцало)

192

Чимало
з них з часом самоліквідуються, менша частина поповнює число «достовірних
фактів», але є й такі, що вимагають уточнень. Не заради, звісно, їхнього
знищення, а всього лиш прояснення. До того ж, легенди цінують увагу, без якої
їм загрожує поріднення з плітками. Саме з огляду на це я й нагадаю одну з них,
почуту в Спілці, де ювілейний голос Євгена Гуцала чи й не натхненно повідав про
якогось недоброзичливця, який те тільки й робив, що строчив недостойні таланту
його господаря рецензії, статті, себто Гуцала переслідував. Я б не сказав, що
Євген Пилипович був пристойним оратором, тому повторення одного і того ж
речення: «І от мій Зоїл знову взявся за перо…», – або: «Книжка вийшла і одразу
ж після неї – нові звинувачення…» (словесна автентика в мені не осіла, а суть –
назавше), – урешті-решт мій череп проломили: мова, виявляється, йшла про мене.
Благоговійна тиша зали, де був зроблений цей запис, і цицеронство Гуцала, який,
ніде правди діти, таки мав певні підстави вбачати в мені Калігулу, не передбачали
жодних спростувань чи бодай прилюдних пояснень. Та й задля чого вони в
літературі, де в семантиці слова «критика» напріч відсутня аналітична складова.
Тільки хула або тільки хвала. На адресу шістдесятників виключно остання, хоч
поезія Б.Олійника, І.Драча, роман «Наливайко» М.Вінграновського чи роман
«Новосілля» В.Дрозда зачекалися безсторонньо фахової рецепції задля бодай
порозуміння з нашими нащадками. Якого саме – залишу для літературної молоді,
яка, певен, не буде повторювати дифірамбів тих, хто звив собі критичне гніздо з
високоштильної бутафорії. 

Уперше
я спробував захистити своє право на власну позицію у розмові з Григором
Тютюнником, який, ледве зі мною познайомившись (нас звів біля винного магазину
навпроти консерваторії В.Дончик), прорік:


Гріша, так не можна.


Що не можна?


Писати про Женю.


І що ж я про нього писав?


Поїхали до твоєї матері, я їй все розкажу.


Поїхали. У Красноярськ. Хто бере квитки?

Тютюнник
наморщив чоло і подивився на мене без початкової готовності до навчительства.
І, щось у собі прибравши, запропонував:


Пішли – вип’ємо.


Пішли.

Дончик
спостерігав за нами звіддалік, потерпаючи за Тютюнника, який до розмови на
рівних не був готовий. Я теж, але коли мені наступають на ноги – етика може
зачекати.

Після
двох склянок кримської якоїсь рідини ми вийшли на хідник, закурили, і я першим
(Тютюнника од цього стримував гонор) спробував порозумітися:


Я Гуцала не критикував. І був навіть певен (це правда), що після моєї статті в
«Радянському літературознавстві» він мені зателефонує, і ми станемо товаришами.
Він там (у статті) екзистенціаліст. І мої зачіпки теж тої самої випічки.

Григір
Михайлович розуміюче (я на це усміхнувся. Правда, тільки очима) ворухнув
бровами і запропонував:


Може, ще?


Можна.

І
аж після другої чи й третьої цигарки на тому самому хіднику я підсумував наші
довгі мовчання фразою, яку Тютюнник делікатно не підтримав:


…Зрештою, ваших два-три речення вартують усіх його оповідань і повістей.


Ну добре… Маєш час?


Ніби.


Віталя, ти йди, а ми ще побудемо.

Дончик
справді чимось нетерпеливився і одразу зник, а ми через якихось півгодини
вмостилися в Григоровому «Запорожці» з чорнявим, як і Григір, водієм, від якого
я не почув ані слова. І до години так п’ятої міняли шинкваси, поки не опинилися
в кафе на вул. Лесі Українки, де мовчазна й теж чорнява красуня нас добре
нагодувала. Останнє, що пам’ятаю, це Григорове: «Дякую». Адресоване не мені, а
чорнявці, щодо якої я витримав героїчний нейтралітет. З поваги до Тютюнника.

Олена
Федотівна (дружина Тютюнника-старшого) потім, коли ми зі знімальною групою
напівдокументальної стрічки «Брати» поверталися з Кам’янки-Бузької до Львова,
тихо й світло-світло сказала: «Григір вами щораз, коли приїздив, хвалився.
Казав, є в нас хлопець…» Чому я її слова у цю розповідь вставляю? Та тому, що
чекав і так і не діждався у Києві на хай старшого, хай розумнішого, хай
безмірно талановитішого друга. І не діждався.

Що
ж до Гуцала, то будь-яке із ним порозуміння виключалося. Аби не пояснювати,
чому, пошлюся на слова не-київської письменниці, яку я на виході з ірпінської
їдальні запитав, чого вона плаче.


Хіба я плачу? – Молода жінка витерла щоки, які змокріли знову. – Він мене
вигнав.


Хто?


Отой…

Ми
обоє подивилися на стіл біля скляної стіни, де Гуцало намазував маслом хліб.


Вигнав? За що?


Сказав: «Цей стіл не для всяких».


Не може бути!


Ще й як може бути…

Приблизно
в той десь час, будучи напідпитку, я перепинив Євгена Пилиповича у тому ж таки
Ірпені, протягнув руку і запропонував:


Давайте миритися. А то якось незручно – не вітаємося. Ніби вороги.

Гуцало
оглянув мою правицю, але своєї не простягнув.


Як хочете.

Кортіло
сказати ще дещо, але навіщо? Класики образ не прощають. Що, власне, мене й
бісило, оскільки класиком я Гуцала не назвав би навіть під загрозою арешту.
Посередністю, утім, теж, хоч саме це слово просилося на язик у залі, здається,
консерваторії, де він робив доповідь про Михайла Стельмаха. Як, його, очевидно,
рівня. Або той, хто вже доріс до подібних виступів. Чи вичекав на них чергу.
Штамп, пригадую, на штампі… Я б особисто з такими загальниками на люди не
виходив. Але хто такий я? В очах, передовсім, Гуцала.

Мене
довго дивувала зацикленість цього надплодючого (щодва роки по книжці тоді, коли
інші – зокрема Тютюнник з Валерієм Шевчуком – мовчали десятиліттями) прозопоета
на переконанні, що його переслідують. У цьому, зрозуміло, вчувалася рецедивно
шістдесятницька бравада, проте була й претензія на незламність і навіть велич.
У чиїх очах? Ще одна моя стаття про Гуцала була народжена з ініціативи саме
тих, кого він мав за своїх гонителів. Заступник завідувача цековського відділу
Дроб’язко (мене до нього з невідь-чийого наказу послала дирекція інституту)
сказав при зустрічі буквально таке:


Ми вас просимо оглянути останні публікації Євгена Гуцала. Довкола нього ходять
нездорові чутки. Треба покласти цьому край.


Тобто я маю написати щось дуже позитивне?


Ні, виважено спокійне. Без нападок.

Коли
я на нього нападав? Питати про це що в шкарадному цьому кабінеті, що в Спілці,
було ні в кого: Гуцала не всі, але шанували. Спробував це зробити і я, проте
мою статтю Дроб’язко далі газети «Молодь України» не пустив. З огляду,
очевидно, на цілком інтелігентну, як мені здавалося, її індиферентність. Або ще
через щось. Скажімо – мій ослух.

Ніхто
нічого мені після цієї публікації не говорив. А Гуцало й поготів, почуваючись
смертельно ображеним відсутністю у розмові про нього слів «талановито»,
«геніально», «високопоетично». Але ж їх у мене не було й у статтях про
Г.Тютюнника, згодом В.Міняйла, А.Дімарова, М.Стельмаха. Хіба в посмертній
статті про М.Вінграновського. Справді геніального поета. Безпорівняльно.

Сказане,
звісно, не означає відсутности у Гуцала права ставитись до кожного про нього
слова так, як цього бажала його душа. Але ж душа, а не звичайнісінька амбітність
звичайнісінького белетриста. Без власного світотлумачного кредо, власних
художніх переконань, власних переваг у царині характорології. Саме це,
очевидно, й підбивало мене на ті чи ті зауваги, міркувальні ходи, скеровуючою
силою яких була наївна переконаність у корисності дискусійного, як тепер
кажуть, дискурсу. Але корисності для кого? «Літературна Україна», де мені
надавалося право кілька дискусій відкривати, їх через номер чи два завершувала
статтею завіду­вача відділом критики М.Слабошпицького, який мною сказане
підправляв, дотягував до належного, як йому здавалося, інтелектуального рівня.
Але не дозволяв це робити зі своєю словоретушшю, очевидно, не здогадуючись (у
що я, грішний, не вірю) про чималий у цьому відсоток фахової непорядности. Або
хитрости… Спілкою тоді керували П.Загребельний з Ю.Мушкетиком, які подібні ігри
підтримували. Утім, що вони про кожного з нас думали для себе і в собі – знали
тільки вони. А так боронили нас (практично все, що виходило на шпальтах
«Літературної України» задерикуватого, М.Слабошпицький візував у
П.Загребельного) від надто пильної редактури як могли. У межах, звісно,
«Літературної України», бо решта спілчанських видань перебували в руках
редакторів різних. На одному з них я обпікся найболючіше. На сьогодні людини
дуже й дуже приємної, а тоді…

Сценарій
з цим обпіком виглядав так: у кабінеті секретаря з ідеології Маланчука сидять
М.Шамота і В.Бровченко. Мова заходить про Є.Гуцала, довкола імені якого не
завадила б критична суперечка. І Шамота каже:


Я прочитав нещодавно дисертацію нашого співробітника Штоня. Він підходить до
Гуцала дуже нетрадиційно.


А він погодиться в «Дніпрі» виступити?


Поговоріть з ним. Якщо знайдете для нього доброго партнера – хай дискутують.

Шамота
знав, що робить: після кабінету Маланчука Бровченко зобов’язаний мене «купити».
Що й через тиждень-другий було зроблено. Але на умовах, що мене цілком
влаштовували: я даю свою статтю першим, а Фащенко (з ним це вже було узгоджено)
мене повчає. У результаті я кажу, що думаю, а той, хто думає інакше, – каже
своє. А читач хай порівнює. Була в цьому й певна, як мені здавалося,
шляхетність: право на оскарження статті В.Фащенка я позбавився тим, що мене з
нею ніхто не знайомив. А з моєю Фащенка познайомили. І він від дискусії
відмовився. Не думаю, що з огляду саме на мене. Багатьма роками пізніше я мав
нагоду прочитати його рецензію на перебудовне видання Г.Косинки. Так от, там
він на пару з М.Наєнком від існуючого нині тому Г.Косинки залишив лише те, що
увійшло до цього в збірник «Гармонія». Тобто все «ідеологічно витримане».
Директора видавництва «Дніпро» Тараса Сергійчука це озлило, і він дав рукопис
мені. На ще одну рецензію, яка й стала передмовою до першого і поки що єдиного
нелітованого Г.Косинки. Аж надто великої сміливости у цьому, звісно, не було,
але й не було перестраховки…

Без
статті В.Фащенка наша попередня угода з В.Бровченком, отже, анулювалася. При,
нагадаю, загрозі неминучого (свої забаганки він, кажуть, не забував)
Маланчукового запитання: «А де ж, Володимире Яковичу, обіцяна дискусія?» Що тут
почалося! Бровченко кинувся до Шамоти, Шамота (він подібні ситуації смакував як
вроджений інтриган) його переадресував мені, перед тим порадивши: «А ви статтю
заберіть. Хай покрутиться». Мене буквально молили цього не робити. Підкинув
свою тріску в огонь і завідуючий відділом критики «Дніпра» В.Мельник тим, що
запитав: «Ти що, від статті відмовляєшся?» – «Чого то я маю від неї
відмовлятися?» – «Тоді в чому справа?» – «Ти мене питаєшся? Ви ж обіцяли
розмову на двох» – «У Василя Васильовича інша думка».

Он
воно що. Фащенко для них критик без жодної прилюдної потуги на критику, а я
розбишака.


Я прошу віддати статтю.


Гріша! Ми ж з тобою робимо одну справу. Невже ти цього не розумієш?


Я не роблю ніякої справи, а пишу те, що пишу.


І пишеш прекрасно. Ну – я тебе прошу…

В
очах статуристого й сивочубого Бровченка було стільки надії і муки, що я
поступився. Не лише зі співчуття до його безвиході, а й зі зла на перетворення
моїх думок на щось зовсім протилежне… Друк покаже, хто є хто. І він показав:
Бровченко, коли я по певному часі зустрівся з ним на Хрещатику, гордо зі мною
не привітався. З помсти за пережиті приниження. Хоч, гадаю, не тільки тому: він
вважав, що не він, а я злякався Маланчука, для якого мене просто не існувало.
Як і його для мене…

Оце
й усі мої «переслідування» Є.Гуцала, яких ніхто ніколи не процитував, не
кинувся з ними в бійку. Крім самого Є.Гуцала, який мого прізвища навіть не
згадував. Мовляв, це всезагально відомий «той»… Або – всезагально відоме
«ніщо»…

Слави
мені це не принесло, неслави теж. Проте, коли з уст його останньої подруги
Л.Вороніної в якійсь радіопередачі прозвучало: «І ця людина осмілилася підставити
свої плечі під труну Євгена Пилиповича», я застогнав. Бо справді на похоронах
Гуцала був. З невідь-якого обов’язку. Хоч перед тим неводнораз говорив
В.Дончику, що Гуцалів роман з його передмовою «Позичений чоловік» належить до
паралітератури. Попри те, що цей роман донині (на підвладній Л.Вороніній
радіохвилі») розхвалюють, розчитують. Пропихаючи його у класику. «Яку класику?»
– рветься розпачно з горла тоді, коли все це слухаєш, розуміючи – цей (себто
український) літературний світ, де гігантизм карликів є нормою, а поцінувальна
незалежність – зловорожою хворобою, просто так своїми традиціями не
поступиться.

Так,
я не люблю «Позиченого чоловіка». Не люблю і скорше психодилічної, ніж
психоаналітичної «Орди». Зате їх любить академік В.Дончик. По-моєму, це
природно.

 

P.S.
У повністю спорожнілому на середину 90-х рр. Ірпені я пробував мати якусь
подобу майстерні. А спав у кімнаті №1 червоного корпусу, де завжди жив
Є.Гуцало. У першу ж там ніч він до мене прийшов. Увесь у білому, усміхнений. З
протягнутою, як я колись, рукою, яку я й не думав потиснути. І він це зрозумів
і зник.                                       

 

14-16 березня 2010 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!