ДО 85-РІЧЧЯ ПРИСВОЄННЯ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА КИЇВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТУ
Наступний, 2024, рік покликаний стати Шевченківським. За духом і ділом. Цього року минає не тільки 210 років від дня народження Кобзаря, а й 85 років від часу присвоєння його імені Університету Святого Володимира. Тому цей матеріал набуває особливої актуальності.
Тарас Шевченко мріяв працювати в Університеті Святого Володимира. Здійснення замріяного було вже так близько. У березні 1847 р. М. Костомаров повідомив Шевченкові радісну звістку про його зарахування на посаду вчителя малювання. Незабаром міністр народної освіти С.Уваров писав до київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова про призначення Т. Шевченка на посаду вчителя малювання. Але почалося слідство у справі Кирило-Мефодіївського братства, й у квітні 1847 р. Шевченко був заарештований на дніпровій переправі біля Києва. Вирок повністю зруйнував мрію. Але ім’я Тараса Шевченка і його Слово повернуться у стіни Університету.
Присвоєння імені Тараса Григоровича Шевченка Київському державному університету нерозривно пов’язане з науково-ідеологічними тенденціями тогочасного шевченкознавства, тобто формуванням суспільно-політичного ґрунту, який повинен був підтвердити й аргументувати правомірність вибору. Традиційно визначають тільки один аспект цього процесу – політичний вибір тогочасного радянського керівництва. Проте постать Шевченка по-своєму і своєрідно «лобіювали» й інші сили – проукраїнські, про національні, використовуючи всі можливості для того, щоб українізувати університет, який основувався на традиціях Університету Святого Володимира і дусі Кирило-Мефодіївського братства. Ця ідея продовжувала жити у середовищі патріотично налаштованої інтелігенції княжого Києва, духовної спадкоємиці братчиків. Це був невидимий фронт, який, ризикуючи власним життям, у радянські тоталітарні часи доклав зусиль для того, щоб «переконати» радянське керівництво у виборі постаті саме Шевченка.
Перша спроба дослідити історію присвоєння імені Т.Шевченка КУ була зроблена у виданні «Історія Київського Університету» 1959 р., на чолі авторського колективу якого стояв тогочасний проректор із наукової роботи професор О. Жмудський – очевидець тих подій, один із перших студентів і аспірантів відновленого КДУ. Серед нових публікацій варто виокремити внесок К.Довганя з його кандидатською дисертацією «Київський університет в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму (1933–1941рр.)» (2008), видання «Ректори Київського Університету» (1834–2006) (2006), «Історія Київського Університету: монографія» (автор відповідного розділу М. Казьмирчук) (2014). У тому процесі варто виокремити роль філологів-шевченкознавців, які формували ідеологічне забезпечення цього процесу. Хтось старанно виконував наказ компартії й творив «нове» радянське шевченкознавство, а хтось, ризикуючи не тільки роботою, а й життям намагався вкинути в ідеологічну машину СРСР живу і вільну думку Кобзаря.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1934 р. столицю УРСР було перенесено з Харкова до Києва. Увага влади зосереджується на КДУ як провідному вишу республіки, постає питання про надання Університету імені видатного українця. У цьому процесі головним мотивуючим чинником радянської влади було прагнення відхреститися від традицій Університету Святого Володимира. Університетська багатотиражна газета «За комуністичні кадри» писала: «Яка глибока прірва лежить між колишнім Університетом св. Володимира і сучасним Київським державним університетом» (Резнік Й. Патріотки // За комуністичні кадри, 1939, № 8). Першим іменем, яке виникло у цьому контексті, було ім’я учасника експедиції челюскінців і випускника О.Шмідта. У 1934 і 1935 рр. газета «За комуністичні кадри» навіть дала назву – Київський державний університет імені О.Ю. Шмідта (1934 р., № 37, 1935 р., № 1). Проте вже 1935 р. це ім’я так само раптово, як з’явилося, зникає. Про колосальну увагу радянської влади до КДУ свідчать документи. 16.12.1935 р. виходить Постанова Президії НВК УРСР «Про відзначення сторічного ювілею КДУ та 135-річного ювілею ХДУ» (Збірник Законів і розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. – 1935, № 46, ст. 220, с. 68). К. Довгань у згадуваній вищі праці зазначає: «Посилена увага до КДУ мала й зворотній бік. КДУ як ідеологічний центр та провідний навчальний заклад республіки, був важливою ділянкою «ідеологічного фронту», тому зовсім не дивно, що в 1933–1941 рр. КДУ став об’єктом жорсткої репресивної політики влади» (с. 50). Все було спрямоване проти вільнодумства й інакодумства, того, що суперечило радянській ідеології.
Яскравим прикладом є доля університетського професора, вченого і поета-неокласика М.Зерова, автора шевченкознавчих праць «Шевченко і Аскоченський» (вперше надрукована 1989 р.) і загальних оглядів про Кобзаря у своїх історико-літературних курсах. Він був заарештований 1935 р. і звинувачений у тому, що не перебудувався на новий радянський лад, не використовував у лекціях праці класиків марксизму-ленінізму. Парадоксальним є закид про те, що професор Зеров у лекціях про барокових письменників Мелетія і Герасима Смотрицьких, Памву Беринду, Лаврентія Зизанія не цитував висловів про них класиків більшовизму. На партійних зборах М.Зеров не покаявся, викликавши чесним виступом шквал оплесків. Такого радянська влада не прощала. Особливо відзначився у знищенні Зерова тоді ще студент і майбутня «зірка» радянського літературознавства Л.Новиченко. Останній залучався в якості свідка і в інших справах, зокрема націоналістичної групи за ніби то «участі» його однокурсників – студентів літфаку. Після розстрілу 1937 р. М.Зерова Новиченко протягом десятиліть продовжував його критикувати. Н.Москаленко зазначає: «Мимоволі складається враження, що у Новиченка Л.М. був якийсь потаємний мотив «викривати» Зерова М.К., як найлютішого ворога, – навіть тоді, коли, здається, ніхто від нього особливо цього й не вимагав і коли інші, такі ж правовірні критики цього вже не робили» (Москаленко М.Н. Микола Зеров: доля і доробок // М. Зеров. Українське письменство, 2002, с 1237). К. Довгань припускає, що «можливі причини такої «активності» Новиченка Л.М. криються в існування компрометуючих його відомостей, які були в розпорядженні НКВС, а згодом МДБ і КДБ» (там же, с. 129). Ця історія стосунків Зерова і Новиченка ще може бути темою окремого дослідження. Разом із М. Зеровим був засуджений його ідейний соратник Павло Филипович. Будучи студентом КУ, вже як викладач Филипович репрезентував своєю спадщиною прагнення у часи радянського режиму творити справжнє наукове шевченкознавство. 2-ю пол. 20-х–1-ю пол. 30-х рр. датуються його праці: «Коцюбинський і Шевченко», «Європейські письменники в Шевченковій лектурі», «Шевченкова Марія», «Щоголів і Шевченко», «Шевченко і декабристи», «Шевченко і Платон Симиренко». Звісно, плата за наукове шевченкознавство була жорстока – арешт за приналежність до «шпигунсько-терористичної організації», ув’язнення на Соловках і розстріл 1937 р.
Увага радянської влади до КУ виявлялася і в розробці ідеологічного шевченкознавства. Це був тривалий процес, із максимальним зверненням уваги на інтерпретацію творчості поета, її інтегрованість у радянський ідейний контекст. Із творчої спадщини вільнолюбного Кобзаря намагалися зліпити «передвісника» комуністичних ідей. Було визначено відповідне політичне спрямування відзначення 120-літнього ювілею з дня народження митця. Організували видання на рівні СРСР «Кобзаря» у Росії, Україні, Грузії, Білорусії, шевченкознавчі наукові розробки в університетах Москви і Ленінграда, видання творів мовами народів СРСР й іноземними. У Харкові розпочали дуже швидко будувати пам’ятник Шевченку, щоб представити його образ як борця за соціальне і національне визволення українського простого народу. 1930-ті рр. були позначені низкою суто ідеологічних публікацій. Зокрема, Є.Кирилюка «До проблеми класовості Шевченка», Ю.Шабліовського «Великий поет революційної демократії», «Шевченко і Чернишевський», «Шевченко і російська революційна демократія». Їх завданням було сформувати ідеологічну базу радянського шевченкознавства з центром у КУ.
Відкрито ідея про надання КДУ імені Тараса Шевченка починає обговорюватися 1937 р. Активно формується радянське шевченкознавство, переписується відповідно до радянських постулатів біографія Кобзаря. Поет позиціонується як надбання «української радянської нації», народний будитель, марксист, революціонер, поборник дружби народів і т.п. У квітні 1938 р. після того, як з у 1934–1938 рр. на посаді ректора Університету побуло п’ять ректорів (Р.Левік став жертвою політичного процесу над «Всеукраїнським троцькістським центром», М.Кушнарьов переведений потім до Москви, Ф.Зюльков й І.Давидов стали жертвами репресій, М.Чупіс звільнився сам, щоб уникнути репресій) новим ректором КДУ став хімік за освітою, педагог, вихованець Київського університету Олексій Микитович Русько. Він обійматиме цю посаду до 1944 р., до призначення на посаду заступника міністра народної освіти УРСР. Газета університету «За комуністичні кадри» вперше подала біографію нового ректора: «Тов. Русько – ректор Київського державного університету» (1938, № 20). За ректорства Руська, здатного лавірувати між радянським режимом і національно налаштованими представниками університету, університет став носити ім’я Шевченка, отримав власний статут, було збудовано новий навчальний корпус для гуманітарних факультетів, рівень знань і дисципліни зріс, відкрито механіко-математичний і фізичний факультети на базі фізико-математичного факультету. Русько поїде з університетом в евакуацію в часи Другої Світової війни і боротиметься за збереження його фондів. Помер він 1964 р. у Києві, похований на Байковому цвинтарі (ділянка 1).
1938 р. ознаменувався появою низки шевченкознавчих публікацій. Зокрема, суто ідеологічними були статті П.Колесника «Гоголь і Шевченко», «Пушкін, Шевченко і Куліш», «Шевченко і російська література». Прагнення відстояти саме постать Шевченка для університету бачимо в публікації М. Перепелиці і М. Шестопала «Гідно зустріти 125-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка» (За радянські кадри, № 22). Майбутній декан факультету журналістики кінця 50-х рр., випускник КУ, вчитель Василя Симоненка, В’ячеслава Чорновола, Миколи Сома, Вадима Крищенка, Бориса Олійника та ін., який 1965 р. буде засуджений за статтею «український буржуазний націоналізм» Матвій Шестопал уже тоді наголосив саме на тому, що Шевченко – це наш, український митець. Обережно сказав про це і М. Русанівський у статті «Гідно підготуватися до ювілею великого поета» («За комуністичні кадри», № 235), прикриваючись водночас радянськими гаслами. Вперше фраза «Шевченко і Київський університет» прозвучала у статті Д.Савченка «Шевченко і Київський університет» (Пролетарська правда, № 268), де було коротко описано історію про те, як Кобзар мріяв посісти посаду вчителя малювання в Університеті. Побачили світ і порівняльні шевченкознавчі студії, зокрема П. Попова «Слово о полку Ігоревім» і Шевченко», М. Пивоварова «Т.Г. Шевченко й М.В. Гоголь». Звісно, на першому плані ідеологічний концепт, проте він тісно поєднується з прагнення хоча б приховано, але все ж сказати про українську національну суть Шевченкового слова та його зв’язок із літературою Київською Русі.
Завершальним акордом ідеологічної роботи стало рішення Компартії перетворити Київський державний університет на центр відзначення 125-ліття з дня народження поета. Свідомі українські вчені всіляко сприяло цьому процесу, розуміючи, що присвоєння імені Шевченка в часи культу особи Сталіна є кращим виходом для університету і навіть бажаним. Не зважаючи на страшний ідеологічний тиск і політичні репресії, для свідомих українців Шевченко був тим, «хто пер проти рожна». У листопаді 1938 р. в університеті створили Шевченківський комітет на чолі з тогочасним ректором О.Руськом і секретарем – філологом М.Русанівським. Останній проявив колосальну силу волю, наукову активність і політичну дипломатію для того, щоб університет у Києві був благословенний саме іменем Кобзаря. Його активним сподвижниками стали професори С.Маслов і П.Попов). Данина радянській владі була віддана сповна, але постать Кобзаря була тим феноменом, який свідомі українські сили прагнули міцно прив’язати до університету. Було активізовано співпрацю з ученими Білорусії та Грузії саме на шевченківську тематику. Кандидат філологічних наук І.Стебун видав біографічний нарис «Тарас Шевченко». В університеті було створено кабінет Т. Шевченка, відкрито виставку «Шевченко і соціалістична культура», поширювалися плакати з висловами Леніна про Шевченка. М.Русанівський опублікував програмну статтю «У Шевченківському комітеті університету» в газеті «За комуністичні Кадри» (1939, 2 березня), в якій визначив головні вектори відзначення ювілею.
У березні 1939 р., у 125-річний ювілей народження Т.Шевченка колектив Київського державного університету офіційно порушив перед радянським урядом клопотання про присвоєння університетові імені Т.Г. Шевченка. 5 березня 1939 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР, в якому говорилося: «у зв’язку з 125-річчям з дня народження Т. Г. Шевченка для увінчання пам’яті поета: 1. Присвоїти ім’я Т. Г. Шевченка державному ордена Леніна Київському театру опери та балету. 2. Присвоїти ім’я Т. Г. Шевченка державному Київському університету…». 6 березня відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку біля університету. В Київському оперному театрі провели урочисте засідання, де з програмною доповіддю «Життя і творчість Т. Г. Шевченка» виступив громадський діяч і драматург О.Корнійчук. Цього ж року вийшов перший власний Статут Університету.
Стаття М. Русанівського «Т.Г. Шевченко і М.Ю. Лермонтов» 1939 р. хоч і є ідеологічною, проте все ж містить цікаві вкраплення європейського культурного контексту. Цією ідеєю перейняті й розвідки С. Савченка «Шевченко і світова література», «Іронія і гнів (Шевченко і Гейне)». Даниною радянській владі та водночас прагненням дати зразки об’єктивного наукового шевченкознавства позначені публікації М.Бернштейна «Літературно-текстологічний аналіз поеми «Гайдамаки», А.Кримського «Висловлювання про Т. Шевченка», В.Масальського «Мова і стиль поезій Т. Шевченка», О.Оглобліна «Шевченко і його епоха», «Шевченко-борець проти кріпосництва і царизму». О. Назаревський здійснив текстологічну підготовку 1 і 2 томів 10-томного видання творів Т. Шевченка. Видано том 1 із 5-томного видання творів, до складу редколегії якого увійшли С.Маслов, П.Попов, О.Білецький, О.Назаревський. Це були кращі наукові шевченкознавчі сили, які у складних умовах тоталітаризму намагалися донести слово Поета у справжніх наукових вимірах, подекуди прикриваючись радянськими гаслами.
1939 р. видано ювілейний збірник філологічного факультету Київського державного університету «Пам’яті Т.Г. Шевченка: Наукові записки Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка». До університетського збірника увійшли такі знакові статті, як А.Бортнікова «Шевченко й організація Кирило-Мефодіївського братства», М.Русанівського «Шевченко й українська література першої половини ХІХ сторіччя», Б.Якубського «Шевченко й російська література», С.Савченка «Шевченко і світова література», П.Попова Шевченко і Сковорода» та ін. М.Русанівський визначив романтичне спрямування поезії Шевченка, наголосив на спільності учасника Кирило-Мефодіївського братства М.Костомарова і Т.Шевченка у зверненні до національної історії саме української, визначив її як основу художніх творів. Звісно, прикриттям такої уваги до української історії були ідеологічні тези про Кобзаря як революційного романтика, а його стилю – як критичного реалізму. П.Попов писав про впливи феномену Г.Сковороди на творчість Шевченка, апелюючи до радянської ідеології, проте в суті своїй наголошуючи на неперервності української літературної традиції від епохи Бароко до романтизму. А.Бортніков трактує діяльність Кирило-Мефодіївського братства відповідно до тогочасного політичного контексту, Шевченка і М.Гулака називає найбільш революційно налаштованими братчиками. Визначає діяльність братства як частину загальноросійського революційного руху, проте визнаючи його українську специфіку, говорить і про Університет як центр виникнення братства. Звідси проглядається споконвічна роль Університету в Києві як центру вільнодумства і свободи. У мовознавчому блоці загалом визначається роль Шевченка у розвитку української літературної мови, він називається її творцем. У статті С.Савченка «Шевченко і світова література» зарубіжна лектура Т.Шевченка репрезентує широкий діапазон ерудиції й начитаності Кобзаря, зокрема філософів, античних мислителів, митців англійської, французької, німецької літератури, що означало його інтегрованість у світовий контекст.
Таким був шлях до присвоєння КДУ імені Тараса Шевченка. Не зважаючи на сталінський терор і політичні репресії, Київський Університет пов’язаний із іменами двох великих національних державників – Святого Володимира і Тараса Шевченка.
Оксана Сліпушко,
професор, завідувач кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка