Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ
Людські та творчі долі двох поетів, українського й польського – Леоніда Полтави та Юзефа Лободовського, перетнулися в Мадриді на початку 50-х років ХХ століття. А що обидва поети-вигнанці попри величезний талант і непересічне значення для розвитку національної літератури та суспільно-політичної думки – кожний на своїй батьківщині – досі залишаються відомими лише доволі обмеженому колу спеціалістів і читачів, видається доцільним зупинитися бодай коротко на подіях – особистих і глобальних – що передували їхній появі на Іберійському півострові.
Юзеф Лободовський народився 1909 року в сім’ї офіцера царської армії і п’ятирічним хлопчиком, коли вибухнула Перша світова війна, разом із матір’ю та двома сестрами опинився спочатку в Москві, а згодом в українському середовищі на землях Війська кубанського в Приазов’ї. Тут він пережив революцію, громадянську війну, селянське повстання проти більшовиків, смерть батька, тут слід шукати витоки його щирої любові до України, любові, яку Лободовський проніс крізь усе життя.
Повернувшись 1922 року до Польщі, майбутній поет із родиною оселяється в Любліні, де навчається у місцевій гімназії, а згодом у Католицькому університеті, звідки його виключили за пропаганду лівих поглядів. А далі все, немов у калейдоскопі: захоплення революційними ідеями, редагування різних часописів, конфлікти з владою, судовий процес 1933 року та наступний арешт і нарешті, в 1935 році, остаточний розрив із комуністичною ідеологією. Напередодні 1 вересня 1939 року поет стає солдатом і під час відступу польських загонів перетинає кордон із Угорщиною, щоб за життя вже ніколи не повернутися на батьківщину (через майже півстоліття – 22 жовтня 1988 року – прах Лободовського, згідно з його заповітом, було перевезено до Любліна й поховано в могилі матері). А за ці майже півстоліття на Лободовського ще чекали інтернування й табори в Угорщині, втеча та нелегальний переїзд до Франції, участь у польському підпіллі, арешт, спроба через Іспанію дістатися до Англії, щоб знову включитися в боротьбу.
Однак ця мрія залишилася нездійсненою: потрапивши в серпні 1941 року до Іспанії, Лободовський залишився там до кінця життя. Перші вісімнадцять місяців він провів у в’язниці, наступні роки розподілилися між працею в польській редакції Іспанського радіо, де поет упродовж 27 років вів послідовну боротьбу за демократизацію й звільнення Польщі від комуністичного гніту, і Поезією, якій Лободовський служив так само послідовно й натхненно.
Не менше життєвих перипетій випало на долю й українського поета. Леонід Полтава (справжнє прізвище Пархомович, друкувався також під прізвищем Єнсен для безпечного проживання на еміграції) народився 1921 року в селі Вовківцях Роменського району Полтавської (від 1939 року Сумської) області. Мати – вчителька, батько – лікар. В 1938-1940 роках навчався в Ніжинському учительському інституті, закінчити який після арешту та розстрілу батька того ж таки 1938 року (про розстріл родині не було повідомлено), на думку деяких дослідників, допомогло втручання Максима Рильського, котрий цінував талант юного поета, листувався з ним, допомагав. Під час Другої світової війни працював у роменській газеті «Відродження», водночас був співробітником Похідної групи революційної ОУН на Сумщині й Полтавщині. Вивезений на примусову працю до Німеччини, Леонід Полтава перебував у різних таборах, причому наприкінці 1943 року за спробу втечі з табору кілька місяців був ув’язнений у Потсдамі. У таборах пише поезії, що згодом увійшли до його першої поетичної збірки «За мурами Берліну» (1946). Його появу в українській емігрантській літературі вітали Леонід Мосендз, Юрій Клен, Іван Кошелівець. Втім, як і Юзеф Лободовський, Леонід Полтава не тільки поет. Він автор роману «1709», пригодницької повісті для юнацтва «Чи зійде завтра сонце», збірника новел, нарису про видатного мандрівника-українця М.Миклуху-Маклая, а ще п’єс, публіцистичних виступів в українській емігрантській пресі.
Інтенсивною була й географія життєвих шляхів поета: Берлін, Париж, Рим, Іспанія, Марокко, Аляска, Мексика і нарешті США, де Леонід Полтава осів і де знайшов вічний спочинок 1990 року, коли вже зовсім небагато часу залишалося до омріяного ним Дня проголошення Незалежності України, який – 24 серпня – був його днем народження.
Зустрівшись у Мадриді, два поети – український і польський – познайомилися й надалі підтримували добрі стосунки. Про це свідчить і той факт, що обидва взаємно перекладали поезії один одного, і те, що Леонід Полтава два свої вірші – «Похвала свічці» (1951 р.) та «El río» (з підзаголовком «Ріка в Кордобі», 1952 р.) – присвятив Юзефові Лободовському, можливо, тому що вірші ці навіяні роздумами про долю вигнанця та вічні цінності людського буття, коли:
Ув очах – усе менше і менше очей,
У душі – усе більше, все більш самоти.
Єднало двох поетів і те, що Юзеф Лободовський працював у польській редакції Іспанського радіо, а Леонід Полтава в той не надто тривалий проміжок часу, коли жив у Мадриді, очолював на цьому ж радіо українську редакцію.
Але чому зрештою Іспанія, чому Мадрид? Нам, хто жив по цей бік «залізної завіси», довго було невтямки, що власне франкістська Іспанія (не плутати з фашистська, бо совєтська пропаганда подавала ці визначення як синоніми) виявилася єдиною країною Західної Європи (на відміну від держав, які хизувалися своєю демократичністю, а насправді зробилися заручниками Сталіна та його сценарію повоєнного поділу континенту), яка протягом тривалого часу не підтримувала дипломатичних відносин із Совєтським Союзом та його сателітами. І саме тому в Мадриді постала перша (задовго до «Вільної Європи» та «Свободи») радіостанція, що несла слово правди та опору в поневолені комуністами країни.
Тож не дивно, що обидва поети з незвичною для нас прихильністю згадують каудильйо. Зі щирим сумом сприйняв у Нью-Йорку звістку про смерть генерала Франка Леонід Полтава:
Спиніться, пігмеї й циклопи!
Відходить в останню путь
Останній Лицар Європи, –
Таким ще тебе назвуть!
не забувши при цьому наголосити:
… вбивцеві вічного Льорки
Ти не подав руки.
Своєю чергою Юзеф Лободовський зазначав:
«Я ніколи не був і не залишаюся некритичним ентузіастом військово-політичних урядів генерала Франка, але я знаю також, од яких небезпек він урятував Іспанію та що доброго зробив».
Водночас в останніх рядках вірша «Муньйос Сека до Федеріко Лорки» Лободовський вкладає в уста свого героя – менш знаного іспанського поета, який розділив трагічну долю Лорки, такі слова:
Федеріко,
не дозволяй, щоб злочинці
розмахували твоїм ім’ям,
наче прапором.
І ми знаємо, яку слушність мали ці слова Лободовського, спрямовані проти політичних ошуканців передусім у Совєтському Союзі, які підносили (і то цілком заслужено) Федеріко Гарсію Лорку, його поезію та страдницьку долю, але водночас знищували Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука та багатьох інших українських поетів.
У цьому ж вірші натрапляємо на чарівну метафору, якою польський поет означив свого старшого іспанського побратима:
Ти був смаглявим вітром
казкової Андалусії.
Звичайно, перебування в Іспанії (коротке в Леоніда Полтави, який ненадовго приїздив сюди ще й 1973 року, і тривале в Юзефа Лободовського), знайомство з її людьми, історією та культурою не могло не відбитися на творчості обох поетів. У Полтави це переважно вірші, написані безпосередньо в Іспанії і датовані 1952-1953 роками та 1973 роком, що ввійшли до збірника «Із еспанського зшитка».
В цих поезіях відбиті замилування українського поета іспанськими краєвидами та щира симпатія до іспанського народу. Поза його увагою не залишаються ані вулиця Трьох помаранч у Мадриді, ані циганка на майдані в Андалусії, ані старовинний, від часів Римської імперії акведук у Сеговії, ані хлопчик на станції поблизу Валенсії. І часто іспанські мотиви викликають у поета-вигнанця образи далекої й недосяжної вітчизни, і вже:
Босонога іспанська Оксана
Напуває свій келих водою…
або:
Льорка іде, обійнявши Гойю…
і мавки з Волині – в кастильських хмарах!..
воно й не дивно, адже:
Важко пливти у вселюдськім потопі
Без тебе, моя Батьківщино.
І чи не найкращим свідченням любові поета-вигнанця до цієї чужої землі є слова перестороги проти засліплення комуністичними гаслами, здатними призвести до поневолення благословенного іспанського краю, як це сталося з поетовою Україною:
Бережи свою пісню –
Душу свою!..
Будь сама собі королевою,
Королівська Еспаніє!
Невже ж ти, Еспаніє, хочеш
Тарика із Москви?
Водночас історична доля Іспанії, яка здолала багатовікове іноземне панування, вселяє в Полтаву оптимізм стосовно майбутнього України:
Плине історії пліт…
Десь далеко моя Ucrania…
800 мавританських літ
Зарубала мечем Еспанія.
Так само і в Лободовського недосяжна Польща, мов незагоєна рана; до рідних серцю образів лине поет, шукає в них життєдайну силу.
«На чужині боюся померти» –
цими словами починається й закінчується його вірш «На власну смерть» зі збірника «На півдорозі» (1972), щоби далі в поезії «Похвала суворій мові» з того самого збірника протиставити смерті рідну мову, яка і є вітчизною для вигнанця:
Мово, вітчизно наша, постели на вічність для мене!
Ти ж бо щогла на кораблі і прапор на щоглі.
Загорнутого у прапор віднесіть мене на раменах
і без страху віддайте хвилям, морській юдолі.
І так само, як і Леонідові Полтаві, роздуми над історією Іспанії дають Юзефові Лободовському підстави для оптимізму:
І нашій боротьбі ще не кінець,
допоки йти нам римськими слідами.
Цей оптимізм Лободовського виявився ще 1940 року, коли в таборі для демобілізованих польських військових у Нотр Дам де Ліврон під Тулузою він редагував часопис із символічною назвою «Wrόcimy» («Ми повернемося»). Цим оптимізмом дихають його «Нумансія», «Гойя», «Баскська балада», «Саета», «Касиди та газелі», в яких безпосередньо відтворений дух Іспанії і не лише вони, адже протягом майже півстоліття уся творчість Лободовського розвивалася під іспанським небом.
Приклад поетів-вигнанців Леоніда Полтави та Юзефа Лободовського дає підстави для оптимізму і нам, їхнім дослідникам і читачам в Україні та Польщі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал