Юліян Мовчан: повернення на батьківщину

195

На знайомленні з книжкою під назвою «Варто знати»
лікаря, публіциста й письменника Юліяна Мовчана, донедавна відомого тільки в
українській діяспорі і майже зовсім невідомого широкому колу в Україні, чимало
гарних слів було виголошено його родичами з України і Сполучених Штатів та
представниками житомирської громадськости. З-за океану прибули доньки Оля
Мовчан Новак та Ліда Плеш (Плешкевич), а також племінниця Валентина Зарицька.
Вперше на рідній землі Мовчана за сприяння та фінансування родичів публікується
переважна більшість його творів, що виходили тільки за кордоном. Та того дня
(презентація відбулася влітку минулого року – 
Ред.) в актовій залі Житомирської обласної універсальної
бібліотеки імени О. Ольжича люди зібралися не тільки поговорити про вихід у
житомирському видавництві Марини Косенко вибраних творів Мовчана та спогадів
про нього сучасників під однією палітуркою — товариство вшанувало пам’ять цієї
непересічної людини, котрій 2013 року виповнилось би 100 літ від дня народження
його в селі Зорокові Черняхівського району, що на Житомирщині.

 

Уперше з
ім’ям цієї непересічної людини я познайомився на початку дев’ятдесятих років,
коли народний депутат України першого скликання Яків Зайко перевидав у вигляді
окремої брошури автобіографію Юліяна Мовчана «Незабутнє і непрощене». Минуло
двадцять з лишком років, як доля звела мене з Олександром Батановим,
племінником Юліяна Мовчана. Він запропонував видати книжку до 100-літнього
ювілею дядька. Я радо погодився. І перш за все через те, що історія України,
те, що з нею відбувалося й відбувається тепер, мене завжди хвилювала і хвилює.
А коли прочитав твори Мовчана, то відчув: його ідеї, втілені в слово,
відізвалися в мені камертоном.

У процесі роботи я отримав справжню насолоду від
Мовчанового слова. Сьогодні ту мову, якою писав Юліян Мовчан, переважна
більшість населення України — а що найсумніше, переважна більшість українців за
національністю — вважають якоюсь дивакуватою, несправжньою, «галицькою» чи
«замериканізованою». Для багатьох це видасться дивним, але Тарас Шевченко, Іван
Франко, Леся Українка та всі інші майстри пера не такого вже й далекого
минулого писали якраз за правилами тої старої, правильнішої ортографії. Нині
багатьом людям в Україні дуже важко пояснити, що це наслідок політики, яка
проводилася сталіністами впродовж дуже короткого часу. Адже відомі факти, яким
чином ламали хребет українській мові, а відтак й українському духові. Всі ті
постишеви-кагановичі практично миттєво, як на історичне мірило, підточили
корінь українства в Україні, знищивши навіть тих більшовиків, що були носіями
українськости.

Українське слово Юліяна Мовчана проголошене за всіма
правилами класичної української мови, внормованої Харківським правописом 1928
року. Укладачами Харківського правопису були такі титани мовної науки, як
Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, Олена Курило, Олекса Синявський,
Євген Тимченко, Микола Грунський, Всеволод Ганцов, Григорій Голоскевич, Борис
Ткаченко та інші. А членами правописної комісії — не менш знакові літератори
Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло Яловий… Спитайте сьогодні
людей на вулицях українських міст, чи знають вони щось про Харківський
правопис. Чи багато знайдеться тих, хто хоча б щось чув про нього? У 1999 році
було укладено новий правопис, але через шалений спротив старої радянської
мовознавчої школи, що проповідувала теорію зближення української і російської
мов (а на ділі — зросійщення української), його так і не було прийнято. Чинний
правопис 2007 року — це по суті той же сталінський правопис 1933 року з
додаванням в деяких випадках розстріляної літери «Ґ» та невеликою відновою
деяких старих правил.

На моє глибоке переконання, ми повинні бути вдячними не
тільки тим, хто зробив величезний внесок в українське мовознавство і
внормованість нашої мови, але й тим публіцистам і письменникам, які в далеких
од України краях берегли наше рідне слово. І одним із таких охоронців
українського слова є Юліян Мовчан.

Часи змінилися. Проте страшне вагало репресій проти
мови, як не дивно, ще не досягло своєї амплітуди, тому ми все ще є свідками
цілковитого занепаду в мовному питанні в загальнодержавному контексті.
Українці, затуркані бідністю і прагненням біологічного виживання, мало
переймаються питанням мови, відтак брудні засоби боротьби проти української
мови часто не стрічають гідного спротиву.

В інформаційному просторі часто робляться брехливі
шовіністичні внутрішньомозкові ін’єкції: мовляв, українська мова штучна,
придумана поляками в XIX столітті тощо. Цією маячнею переповнений Інтернет. Але
вона спростовується багатьма фактами й арґументами. От візьмімо хоча б двійко
елементарних доказів.

Доказ перший. Перше видання «Енеїди» Івана
Котляревського було видано 1798 року. Мова твору не відрізняється від нинішньої
літературної української мови. Це в той час, коли російська літературна мова й
російське народне мовлення були навдивовижу далекими одне від одного.

Доказ другий. Відома в цілому світі українська народна
пісня «Щедрик», оброблена Миколою Леонтовичем (а надто популярна з початку
1920-х років і донині у Сполучених Штатах під назвою «Carol of the Bells»),
прямо вказує на те, що українці і співали і розмовляли в XVII столітті такою ж
мовою, як і сьогодні: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка, стала
собі щебетати, господаря викликати…» Ми одразу ж пригадуємо з історії, що
новий рік українці (та й московити теж) зустрічали навесні. Петро І запровадив
новий европейский звичай стрічати Новий рік 1-го січня, а примусити ластівок
прилітати взимку не зміг.

Нині вчені пишуть монографії із заголовками на кшталт
«Проблеми українського правопису ХХ століття». Їх, звичайно, потрібно вивчати.
Та на жаль, головна проблема в тому, що насильницьким чином змінено парадигму
мислення переважної більшости українців — і зроблено це дуже «професійно»:
через фізичне знищення української інтеліґенції, через вавилонське змішування
мови, через насильницьке створення умов для проростання мовного будяка —
суржика.

Сьогодні процеси занехаяння мови в масовій свідомості
тривають. Ми це спостерігаємо в телевізійному та радіопросторі України. В етері
та й часто в друкованих виданнях рясно квітне тарапунько-штепселізм. Двійко
провідників (або як прийнято сьогодні казати, «ведучих») тої чи тої передачі
розмовляють українською та російською одночасно. Вийшовши на вулицю, українець
знову чує або різні мови, або мовну покруч. У не переобтяженій лінґвістичними
студіями голові українця утворюється стан мовної роздвоєности, близький до
шизофренії… Відтак виникає «збій системи» — утворення суржикового мислення,
що відтворюється в суржиковому мовленні.

Отже, влада в Україні сьогодні не дбає про ту суспільну
надбудову, яка зветься національною культурою. Практично немає суто українських
каналів телебачення чи радіостанцій. Складається враження, що національну
культуру сприймають виключно як фольклорні співанки й танцювання. Та й то часто
буває так, що замість справжніх зразків народного мистецтва ми бачимо
псевдо-фольк.

Кумедно виглядають і прагнення представників влади
показати себе національно свідомими. Формально беручи участь у святкуванні
історичних подій, пов’язаних з національно-визвольною боротьбою, пошануванні
історичних постатей націоналістичного спрямування, вони на ділі люто, з
більшовицькою непримиренністю відкидають все сьогоднішнє національне.

Мусимо пам’ятати, що, крім Української держави, нікому
підтримати українське. Маємо наочні приклади, коли Польща підтримує польську
національну культуру в Україні, Угорщина — угорську, США та Ізраїль —
єврейську, Росія — російську. І це цілком нормально, адже хтось мусить
підтримувати культурницькі прагнення національних меншин. Але коли українському
чиновнику наплювати на все українське, то це мало б викликати щонайменше подив.
Насправді ж справи сьогодні ще гірші. Особливо, коли підтримка національних
меншин вироджується в політичну авантуру. Нещодавно я дізнався, що в Україні
леґально діє «Союз русского народа» — організація, створена в 1905-му
(пригадайте сумнозвісний  єврейський
погром 1905-го року в Житомирі) і відновлена в 2005-му році в Росії. Існує
навіть «Киевский губернский отдел СРН», який має свою сторінку в Інтернеті. А
взяти українських комуністів — партію, очолювану рафінованими капіталістами,
котрі постійно бубнять про якихось абстрактних «трудящіхся трьох вєлікіх
братскіх народов». Отже, мати сьогодні на теренах України декілька
антидержавницьких, антиукраїнських організацій, основою діяльности яких є
заперечення права України на самостійність, — це нормально? Уявіть собі на
хвильку леґальну діяльність англійської імперської організації в США чи
Ірландії…

Натомість, Україна — унікальне держава навіть із суто
формального погляду. Це чи не єдине державне утворення у світі, де в офіційній
назві не відображено її політичного устрою. Маємо Сполучение Королівство
Великої Британії та Північної Ірландії, Королівство Нідерланди, Республіку
Польща, Федеративну Республіку Німеччини — і цей ряд можна довго продовжувати.
Але немає ніякої Української Республіки — є просто Україна. Назва ніби дає
простір для політичної фантазії: завтра це може бути королівство, ханство,
султанат або ж просто радянська соціялістична республіка. Та ще й державний
прапор у нас чомусь перевернутий догори дриґом, хоча за законами геральдики має
бути вгорі жовтий, а внизу — блакитний. Політична система побудована за
совєтським принципом: існують місцеві ради (їх можна порівняти зі старими
радами комуністичних часів), а також паралельна, головніша гілка влади —
президентська (аналог партійних органів в СССР). До того ж, український народ
втратив право обирати суддів, хоча за комуністів таке право, хоч і формальне,
було.

Ще задовго до розпаду СССР прозірливий Юліян Мовчан ясно
бачив ті проблеми, що й сьогодні існують в українському суспільстві. Особливо
показовою тут є його книжка «Що варто б знати?», а також статті «Українські
комуністи — холуї Москви» та «Чи Москві пощастить викоренити українську мову?»
Його глибоке знання теми, широкий круговид, мудрість у кожному судженні мали б
стати взірцем для сьогоднішніх українських інтелектуалів у царині як культури,
так і державотворення. Зрозуміло, що й тепер (майже як за часів СССР) багато
речей небезпечно говорити в Україні. Але хто тоді буде про це казати? Українці
за океаном?

Мовчан вірив, що подальша доля українців є в руках самих
українців. А звідси випливає, що українська інтеліґенція, всі свідомі українці
не мусять боятися ані комуністів (явних чи прихованих), ані чорносорочечників,
ані хохлів — прислужників російського шовінізму. Як будемо боятися, тоді Москві
справді пощастить викоренити українську мову. А без мови Україні, на жаль,
вготовано роль московської провінції, а українцям — роль толерантного (у
значенні «той, що терпить наругу над собою») хохляцького бидла.

 

2013 р., липень

м.Житомир

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!