Книга поезій Анни Атаманенко «Моє поетичне ім’я», що
побачила світ у видавництві «Український пріоритет», приваблює, перш за все,
свіжістю почуттів, які можна порівняти з весняним дощем: подібно краплям
весняної живильної вологи, поетичні рядки молодої версифікаторки напоюють все
довкола киснем та намагаються достукатися до людських сердець, здатні розтопити
крижану корку, нанесену дегуманізованим буттям, розбудити та нагадати їм про
те, що коли Бог створював людину, він створював її подібною до себе, тобто
людина мала бути співтворцем Всесвіту, а не руйнівником всього найкращого, що є
в світі: від природи до відвертих почуттів.
Цю збірку «Моє поетичне ім’я» Анна Атаманенко присвячує
найдорожчій для неї людині на світі – своїй мамі Раїсі Атаманенко.
В книзі є вірш – «Неньці»:
Заколисуй дорослу мене в цій лютневій вузині,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
де жіночої сили відміряно нам широчінь,
де таке не спадає на долю звичайній людині…
Заколисуй, рідненька, мене, і сама відпочинь.
Припиняємо пошуки голки у затхлому стозі,
на сутужні зітхання в нас більше немає часу!
Може замкнено двері, та ми стоїмо на порозі.
До твоїх сподівань я ключа у віршах принесу.
Оригінальна образність співочої мови, безкрай щирої душі
авторки дозволяють виникнути близьким, довірливим стосункам поміж книгою та
читачем, дарують читачеві змогу перевести погляд на нетлінне, незламне під
жорстким наступом сучасності й залишитися відданим кращому, що він зберігає у
власному Всесвіті.
Прикметно, що розпочинала свій шлях у країну красного
письменства А. Атаманенко, послуговуючись російською мовою, але згодом
усвідомила, що, напевне, один з найкращих шляхів до порозуміння зі своєю
читацькою аудиторією, а насамперед зі своєю власною душею, – це звернення мовою
свого народу.
Ось як пише про це сама поетка:
«Прийнявши душею містичні знаки долі, я навчаюся чути і
говорити єлейною мовою свого народу – українською. Вона виразна, об’ємна і
рідна кожному відкритому серцю.
Щоб не згасав вогонь надії на щасливе майбутнє, з любов’ю до
Бога, до людей видано збірку цих поезій, де таємничість додає змісту
реальності, а духовне втілюється в матеріальному».
У своєму вірші «Наголос» Анна Атаманенко підкреслює
особливість долі народу:
Даремно сірість спокушає нас,
бо ми незламні духом, невгамовні,
бо Янгол з нами поруч повсякчас,
а прикрощі і сумніви умовні.
Даремно каламутять наш народ
скажені ледацюги і невдахи,
бо український рід – прадавній код,
а проти нього скупчились комахи. (…)
В книзі «Моє поетичне ім’я» одна пора року змінює іншу:
річний колообіг починається з пізньої осені крізь зимові та весняні пам’ятні
події, свята та урочистості, й лунає ця поетична оповідь аж до кінця літа –
назустріч новій осені:
Сідає пряне літо в екіпаж…
Вже осінь грає в гамірному лісі,
знімає з неба зірочки анісу,
і п’є абсент із дерев’яних чаш.
Молода й мудра, відверта і спостережлива, весела й стримана
– поезія Анни Атаманенко розкриває читачеві цілий калейдоскоп образів, серед
мозаїки яких кожен віднайде щось для себе цінне, бодай це буде лише рядок, але
найцінніший для власного серця!
Незвичайність свого
таланту авторка відчуває й сама:
«І пишеться Богом оця
несподівана книга, в якій Він підкреслив моє поетичне ім’я».
м. Київ