У Запоріжжі, в обласній універсальній науковій
бібліотеці імені Максима Горького, відбулася презентація книги українського
літератора Костянтина Сушка «У згонах». Перед науковцями, людьми поважного
віку, бібліотекарями, студентами виступив автор фоліанту. Передусім Костянтин
Іванович зазначив, що книга присвячена світлій пам’яті академіка, члена НСПУ
Віктора Чабаненка, який був натхненником багатьох творів пана Костянтина. Саме
Віктор Антонович у своїх працях («Великий Луг запорозький», «Українська Атлантида»
та інших) порушив питання про затоплені історичні цінності нашого народу,
зокрема, Січі, знищення сотень тисяч гектарів плодоносної землі, економічного
достатку жителів тисяч навколишніх сіл, накінець – людської пам’яті.
ЧОМУ САМЕ «У ЗГОНАХ»?
Перше
запитання читачів на презентації: чому саме така назва твору та що означає
слово «згони»? Це, як з’ясувалося, – діалектизм. Саме в селі Бабина (наголос на
останньому складі) на Херсонщині, де народився й виріс пан Кость, так
називаються маленькі струмочки від дощу й талого снігу, що стікають із
пагорбів. У рівчачках, пробитих ними, підлітки знаходили давні монети,
наконечники скіфських стріл, інші історичні реліквії, що свідчили: тут із
давніх-давен жили люди – прадавні предки мешканців Бабини й навколишніх сіл. А
ще, бігаючи по згонах босоніж, хлопчики й дівчатка натрапляли на склянки й
різали ноги до крові…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цікаво,
що автор ще в анотації застерігає читачів, щоб не шукали гострого сюжету, не
намагалися встановити жанр твору. Адже тут, за його словами, немає
«літературних мріянь». А зважаючи на журналістське минуле, він каже, що це –
репортаж. Що ж, у певній мірі можна погодитися з письменником. У цьому –
жодного применшення понять «журналістика» та «публіцистика». Бо іноді навіть
газетна стаття чи той же репортаж читаються з більшою насолодою, ніж деякі
художні твори навіть окремих «маститих» літераторів. І, вважаю, найголовнішим
чинником будь-якого твору є читабельність. А якщо він написаний з любов’ю, то
заслуговує на найвищу оцінку.
ІЗ СИНІВСЬКОЮ ДУШЕЮ
Перше,
що впало у вічі, коли читав книгу – вона написана саме з отією синівською душею
й любов’ю до свого краю! Сам опис навколишніх міст, сіл і хуторів, а також
рідного села захоплює історією, природою, правдивістю. Часом людина проживе
цілий вік і не знає, що криється в назві населеного пункту, де вона народилася
й виросла, вважає, що все це – другорядне й навіть не потрібне. Такі продають
за безцінь батьківську хату «на розбір», щоб навіть не нагадувала їм дитинства,
не пов’язувала зі своїми коренями жодним чином.
Костянтин
Іванович дослідив назву свого села. У тюркських мовах «баба» означає «батько»,
«ана» – «мати». Виходить – батьківщина, материзна! Оту тюркську назву Баба-ана
українізували переселенці з Чернігівщини та Полтавщини, які прибули сюди вже
після того, як ці степи покинули ногайці. Але автор книги, простежуючи історію
села, його виникнення, робить висновок, що до приходу ногайських татар після
розпаду Золотої Орди тут уже були кіммерійці, скіфи, сармати, русичі, тобто,
прямі предки нинішніх українців. І якщо 10-12 тисяч років тому жили на цій
землі праукраїнці, то чернігівці й полтавці (переселенці) йшли на свої землі, а
не відвойовували їх.
НЕ ВІД КАТЕРИНИ, А ВІД КІММЕРІЙЦІВ!
Письменник не залишає каменя на камені від імперської брехні
про так званий «незаселений» Степ та «Дике поле». Бо й тепер більшість
російських істориків стверджує, що все почалося лише тоді, коли в ці краї
прибули суворови з текеліями та потьомкіними-нечосами, яких цариця Катерина
послала на чолі військ, аби загарбати землю й волю як українців, так і
кримських та ногайських татар. Пан Костянтин доводить, що люди тут почали
селитися вже 40 тисяч років тому. А Великий Луг запорозький – не що інше як
Гілея (Країна Лісів), описана ще Геродотом. Тому все, що принесли нам окупанти
зі сходу й півночі – це знищення нашої історії, природи, всього краю.
Чи
закінчилося це свавілля при Незалежній Україні? На жаль, ні. Адже наші
можновладці навчалися в таких же «братів», котрі приходили сюди, за словами
Михайла Лермонтова, «на ловлю счастья и чинов». І далі – їхня характеристика:
«Смеясь, он дерзко презирал земли чужой язык и нравы, не мог щадить он нашей
славы»… Як гарно Михайло Юрійович показав зайду! Але жоден загарбник сам не
здатен натворити чогось негідного без «наших» покидьків-яничарів,
гнучкошиєнків, які зі шкури лізли, аби імперія ствердилася й на наших землях.
Як тут не згадати Великого Кобзаря:
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Саме
тому, що мали ми яничарів при владі, й тепер щороку з карти України зникають
десятки, якщо не сотні сіл – основи основ української нації. У нашій області
майже в кожному районі є населені пункти, де залишилися жити лише двоє-троє
людей або кілька сімей.
ЧАСТИНКА УКРАЇНСЬКОЇ
АТЛАНТИДИ
Сумна доля спіткала і його рідну Бабину. Каховське
водосховище поглинуло навколишні лісочки, луки, пасовища, малі річки й озерця.
У селі тепер проживає кілька десятків людей, а колись мешкали тисячі. І якщо
колишні сільські та районні чиновники (за панування яких перестав причалювати
катер, не стали заходити в село маршрутки, не було прокладено жодного
квадратного метра асфальту, закрилися клуб і школа) почувають себе досить
спокійно, то літератор не міг пройти мимо таких утрат. Це лихо не обійшло
стороною його серця й совісті. Хоча велику частку вини за це пан Костянтин
покладає й на себе. Адже, зазначає він, усі мешканці села (і він також) могли б
тут жити, не виїжджаючи нікуди, берегти Бабину, примножувати її красу й велич,
добробут і щастя односельців. Але переважна більшість навіть пишалася тим, що
змогла втекти в місто та влаштуватися там хоча б двірниками. А батьки раділи й
хвастали одне перед одним, що дітки вже стали «городськими».
Гірка
правда, як та пігулка хініну, що лікує малярію. Гадаю, що такі відчуття від
книги «У згонах» будуть не лише в автора цих рядків. І кожен, хто її прочитає,
запитає себе: «А що я зробив (зробила) для рідного села? Чим можу йому,
сьогоднішньому, ще допомогти, поки не пізно, поки його не спіткала доля
Бабини?» Тому Сушкова книга не тільки лікує, вона, як оте євшан-зілля, повертає
пам’ять роду. Бо якщо я, стороння людина для цього села, по-своєму полюбив
його, ще не буваючи там, якщо схиляю голову перед мешканцями, котрі не виїхали
з нього або повернулися туди жити, то в корінного бабинця повинне бути хіба що
кам’яне серце й сталева душа, аби він не перейнявся всіма негараздами, про які
пишеться в книзі. До речі, сам Костянтин Іванович викупив рідну хату в бабусі,
яка в ній мешкала. Тепер письменник більшість часу проводить саме там – у
своєму селі. Живе його радощами й болями.
ПРАЦЯ ЛІТЕРАТОРА
Й ДОСЛІДНИКА
Цікаві
його поетичні відступи. Вони не римовані, але в них – поезія. І про ластів’ят,
до яких підкрадається полоз, і про дорослих ластівок, котрі повертаються до
рідного гнізда. А з якою любов’ю змальовані яри й балки, луки й поля, окремі
дерева (грушка) біля рідного села, а також його мешканці, особливо люди
поважного віку!
Вражає
книга й титанічною працею автора. Розумію, що пану Костю треба було витратити
місяці, якщо не роки, шукаючи в архівах і бібліотеках хоча б деякі згадки про
рідний край, перегорнути десятки томів енциклопедій та архівних документів, аби
назбирати матеріал на цей фундаментальний твір. Тут поєдналися його літературний
талант, праця науковця, любов до історії, краєзнавства, природи. Як письменник
і журналіст він виклав матеріал цікаво, захоплююче. Хто читатиме –
пересвідчиться в цьому.
І
якби мені дали завдання з’ясувати жанр твору, то назвав би його, передусім,
великим нарисом. А це, як відомо, жанр не тільки журналістики, а й літератури.
Запорізька область