Євангеліє від Миколи

246

Як швидко плине час! Здається,
зовсім недавно Микола Архипович
Шудря приїздив на гостину до Лебедина, а з того часу вже збігло чотири десятки літ.

Він тоді ходив
шляхами дружини князя Ігоря: Путивль, Суми, Харків, Зміїв… Завітав і в наші краї. Хочу
подихати степом, — казав він. — Перенестись у княжі часи і відчути ходу
воїнства в реальності».

В игнала нас зі степу злива. Брели босоніж ріллею,
бо путівець перетворився на ковзанку, брели розгрузлою стернею.
А підсохнути зайшли в селянську хату. Зігрівала нас чарка і гостинність
господаря. Тоді я переконався, як
справжній науковець досліджує тему, з якою настирливістю вишукує деталі подій. Для Миколи Архиповича важливими
були не тільки хронологія, імена, перебіг походу і битви чи наслідки
походу, а й побутові
≪дрібнички≫, яких не знайдеш у працях істориків.

Вже
в Лебедині Микола Архипович переповів нам іще одну придибенцію. Його вельми
цікавила і заворожувала постать земляка-полтавця Миколи Васильовича Гоголя, про якого
в народі ходили міфічні легенди. ≪Ще б не ходили,
— казав МиколаАрхипович. — Гоголя поховали на території
монастиря, а по революції монастир перетворили на дитячу
колонію. Поховання письменника вирішили перенести
на кладовище. Розкопували могилу колоністи.

Присутні
представники влади та письменники, очевидно, уражені чутими
міфами, вирішили
розібрати останки на сувеніри. Один поцупив ребро, другий — ще недотлілі чоботи,
а Бонч-Бруєвич — шматок камзола…
От тобі ще один міф на межі правди.

А
тепер чистісінька правда: я вчитувався в кожне Гоголеве слово, досліджував маршрути
його поїздок і знайшов найбільшу таємницю письменника — його кохання≫.

Та й розповів Микола Архипович нам, як він розшукав у фондах Полтавського
музею золотий перстень, що колись належав двоюрідній
сестрі Миколи Гоголя — Марії Синельниковій із хутора Власівка, що під Красноградом на Харківщині. У скриньці того персня зберігається пасемце волосся письменника. До яких тільки хитрощів тоді довелось вдаватись,
аби роздобути історію цього скарбу!

Спливло майже 40 літ. Минулого року відійшов у засвіти Микола Архипович. Подумалось, що разом із ним час поховає і його набутки з Гоголіани. Аж ні. Днями ми одержали від його дружини Євгенії Стефанівни дорогий
подарунок — книгу Миколи Архиповича ≪Любов небесна, любов земна≫. В листі Євгенія
Стефанівна написала: ≪Шановний Борисе Івановичу! Хочу з Вами поділитись радістю від отриманої з
видавництва книжки Миколи Архиповича ≪Любов небесна, любов земна≫ (Харків, 2012 р.), яку видала за власні гроші з донькою (6000 грн.). Чекаю від Вас відголосу у пресі, коли
ласка≫.

А наприкінці листа припис: ≪Дорогий Борисе Івановичу! Те, що я обіцяла Миколі Архиповичу
перед прощанням біля труни, я обов’язково буду виконувати послідовно, крок
за кроком. Тому підтвердження цього — книжка, яку Ви отримали. Ніякі
неправди мене не звернуть із цього шляху…≫.

Уже будучи тяжко хворим, Микола Архипович підготував не одну книжку. Згадана
нами — перша, яку автор так і не діждався побачити.

Розгортаю і німію від подиву: тут і про кохання М. В. Гоголя, і про кохання
Г. С.Сковороди. А ще — Миколи Костомарова, Володимира Винниченка, Георгія Нарбута, Павла Тичини, Леся Курбаса… Вісімнадцять нарисів про неземну-земну любов відомих нам особистостей.

Цікаво розкрита тема ≪М. Лєрмонтов і Україна≫. Виявляється, родове коріння великого поета сягає
Прилуччини. Тут, біля містечка Переволочне, Лєрмонтови мали маєток. Михайло Юрійович добре володів українською мовою. Читаємо лєрмонтовські рядки: ≪Как
ночи Украйни В мерцании звёзд незакатных, Исполнены тайны Слова её уст ароматных≫.

Ці рядки поет присвятив Марії Штерич (у заміжжі — княгиня Щербатова). Існує думка, що саме через неї Лєрмонтов стрілявся із сином французького
посла. Ця дуель зламала долю поета. Цар Микола І власноруч виніс вирок: ≪Поручика
Лєрмонтова перевести до Тенгінського піхотного
полку з тим же чином, …оголосивши, що в його званні й літах корисно служити, а не байдикувати…≫.

Читача не залишить байдужим і ≪Роман у листах≫ про кохання Аліни Крагельської до члена
Кирило-Мефодіїв ського братства Миколи
Костомарова. Цілих 26 літ доля ставила
їм перетинки, а вони таки побралися і жили у щасті та злагоді.

Перечитуючи листи учня художника Олександра Мурашка Олександра Богомазова до дружини Діни (Ванди Монастирської), ми полинули у світ високої
культури, високої моралі і небесної любові.

≪Як багато краси розлито навкруги, яка може бути красива людська душа, коли вона не поринає в паскудство≫, — писав він.

≪Розум без почуття ніколи не збагне краси, тому що логіка розуму не збігається з логікою
краси, для якої існують інші засяги, що їх не виміряти
логічним аршином…≫

≪Я взяв голубий кадмій та ультрамарин і… хочу, …віддавши перевагу
радості, створити барвистий акорд із двох кольорів,
у яких сягала б радість твоїх очей…≫

У своїх творах в образі когось із героїв письменники часто описують самих себе, свої
дії, свої розмисли, своє кохання. Володимир Винниченко – не виняток. У романі ≪Записки Кирпатого Мефістофеля≫ в образі Білої Шапочки він подав своє
кохання — Марію Олексіївну Гомоляко. Це її зобразив художник Микола Пимоненко на картині ≪Квітникарка≫. Це перед нею стояв на колінах молодий Володимир Винниченко, благаючи руки і серця дівчини. Це вона,
ризикуючи життям у часи совдепії, зберегла
для нащадків прощальний лист екс-голови Директорії
УНР. А в ньому і жага кохання, і біль розбитого серця, і пекуча безнадія.

м. Лебедин

 

 

max

q2451032

Прокоментуєте?