Як швидко плине час! Здається,
зовсім недавно Микола Архипович
Шудря приїздив на гостину до Лебедина, а з того часу вже збігло чотири десятки літ.
Він тоді ходив
шляхами дружини князя Ігоря: Путивль, Суми, Харків, Зміїв… Завітав і в наші краї. Хочу
подихати степом, — казав він. — Перенестись у княжі часи і відчути ходу
воїнства в реальності».
В игнала нас зі степу злива. Брели босоніж ріллею,
бо путівець перетворився на ковзанку, брели розгрузлою стернею.
А підсохнути зайшли в селянську хату. Зігрівала нас чарка і гостинність
господаря. Тоді я переконався, як
справжній науковець досліджує тему, з якою настирливістю вишукує деталі подій. Для Миколи Архиповича важливими
були не тільки хронологія, імена, перебіг походу і битви чи наслідки
походу, а й побутові
≪дрібнички≫, яких не знайдеш у працях істориків.
Вже
в Лебедині Микола Архипович переповів нам іще одну придибенцію. Його вельми
цікавила і заворожувала постать земляка-полтавця Миколи Васильовича Гоголя, про якого
в народі ходили міфічні легенди. ≪Ще б не ходили,
— казав МиколаАрхипович. — Гоголя поховали на території
монастиря, а по революції монастир перетворили на дитячу
колонію. Поховання письменника вирішили перенести
на кладовище. Розкопували могилу колоністи.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Присутні
представники влади та письменники, очевидно, уражені чутими
міфами, вирішили
розібрати останки на сувеніри. Один поцупив ребро, другий — ще недотлілі чоботи,
а Бонч-Бруєвич — шматок камзола…
От тобі ще один міф на межі правди.
А
тепер чистісінька правда: я вчитувався в кожне Гоголеве слово, досліджував маршрути
його поїздок і знайшов найбільшу таємницю письменника — його кохання≫.
Та й розповів Микола Архипович нам, як він розшукав у фондах Полтавського
музею золотий перстень, що колись належав двоюрідній
сестрі Миколи Гоголя — Марії Синельниковій із хутора Власівка, що під Красноградом на Харківщині. У скриньці того персня зберігається пасемце волосся письменника. До яких тільки хитрощів тоді довелось вдаватись,
аби роздобути історію цього скарбу!
Спливло майже 40 літ. Минулого року відійшов у засвіти Микола Архипович. Подумалось, що разом із ним час поховає і його набутки з Гоголіани. Аж ні. Днями ми одержали від його дружини Євгенії Стефанівни дорогий
подарунок — книгу Миколи Архиповича ≪Любов небесна, любов земна≫. В листі Євгенія
Стефанівна написала: ≪Шановний Борисе Івановичу! Хочу з Вами поділитись радістю від отриманої з
видавництва книжки Миколи Архиповича ≪Любов небесна, любов земна≫ (Харків, 2012 р.), яку видала за власні гроші з донькою (6000 грн.). Чекаю від Вас відголосу у пресі, коли
ласка≫.
А наприкінці листа припис: ≪Дорогий Борисе Івановичу! Те, що я обіцяла Миколі Архиповичу
перед прощанням біля труни, я обов’язково буду виконувати послідовно, крок
за кроком. Тому підтвердження цього — книжка, яку Ви отримали. Ніякі
неправди мене не звернуть із цього шляху…≫.
Уже будучи тяжко хворим, Микола Архипович підготував не одну книжку. Згадана
нами — перша, яку автор так і не діждався побачити.
Розгортаю і німію від подиву: тут і про кохання М. В. Гоголя, і про кохання
Г. С.Сковороди. А ще — Миколи Костомарова, Володимира Винниченка, Георгія Нарбута, Павла Тичини, Леся Курбаса… Вісімнадцять нарисів про неземну-земну любов відомих нам особистостей.
Цікаво розкрита тема ≪М. Лєрмонтов і Україна≫. Виявляється, родове коріння великого поета сягає
Прилуччини. Тут, біля містечка Переволочне, Лєрмонтови мали маєток. Михайло Юрійович добре володів українською мовою. Читаємо лєрмонтовські рядки: ≪Как
ночи Украйни В мерцании звёзд незакатных, Исполнены тайны Слова её уст ароматных≫.
Ці рядки поет присвятив Марії Штерич (у заміжжі — княгиня Щербатова). Існує думка, що саме через неї Лєрмонтов стрілявся із сином французького
посла. Ця дуель зламала долю поета. Цар Микола І власноруч виніс вирок: ≪Поручика
Лєрмонтова перевести до Тенгінського піхотного
полку з тим же чином, …оголосивши, що в його званні й літах корисно служити, а не байдикувати…≫.
Читача не залишить байдужим і ≪Роман у листах≫ про кохання Аліни Крагельської до члена
Кирило-Мефодіїв ського братства Миколи
Костомарова. Цілих 26 літ доля ставила
їм перетинки, а вони таки побралися і жили у щасті та злагоді.
Перечитуючи листи учня художника Олександра Мурашка Олександра Богомазова до дружини Діни (Ванди Монастирської), ми полинули у світ високої
культури, високої моралі і небесної любові.
≪Як багато краси розлито навкруги, яка може бути красива людська душа, коли вона не поринає в паскудство≫, — писав він.
≪Розум без почуття ніколи не збагне краси, тому що логіка розуму не збігається з логікою
краси, для якої існують інші засяги, що їх не виміряти
логічним аршином…≫
≪Я взяв голубий кадмій та ультрамарин і… хочу, …віддавши перевагу
радості, створити барвистий акорд із двох кольорів,
у яких сягала б радість твоїх очей…≫
У своїх творах в образі когось із героїв письменники часто описують самих себе, свої
дії, свої розмисли, своє кохання. Володимир Винниченко – не виняток. У романі ≪Записки Кирпатого Мефістофеля≫ в образі Білої Шапочки він подав своє
кохання — Марію Олексіївну Гомоляко. Це її зобразив художник Микола Пимоненко на картині ≪Квітникарка≫. Це перед нею стояв на колінах молодий Володимир Винниченко, благаючи руки і серця дівчини. Це вона,
ризикуючи життям у часи совдепії, зберегла
для нащадків прощальний лист екс-голови Директорії
УНР. А в ньому і жага кохання, і біль розбитого серця, і пекуча безнадія.
м. Лебедин
max
q2451032