Єсенін. Висоцький. Павлюк

Игорь Павлюк. Исповедь последнего волхва: Лирика / переводы с украинского Евгении Бильченко, Любови Либуркиной, Тамары Гордиенко. – СПб.: Алетейя, 2012. – 172 с.

 Запах метро – омут в затылок.

Вертепные души в туннель летят.

Пришёл Христос, словно в пустыню.

Но не распяли.

Так, посмеялись.

Сели.

Едят.

 

Власть „лают” на Земле и на Небе.

Толпа, сжавшись в кулак, молчит.

Христа по плечу потрепали – оч-чень нежно,

Допытываясь, – за „нас” он или за чьих…

 

А он, утомлённый от революций,

Разжёг огонь в деревянном доме

И спросил, как тогда Варавву:

– Это что за люди?

Ведь он был плотник

И гвозди

Гнездились в его ладонях.

(„Христос” – вірші І. Павлюка цитуються

в перекладі Є. Більченко)

 

Звершилось! У Санкт-Петербурзі побачила світ книга віршів Ігоря Павлюка, й жодних сумнівів – там ця збірка лірики, перекладена російською, стане подією.

Пам’ятаю, як дискутував із московськими письменниками на кількох міжнародних фестивалях поспіль. Вони доводили, що поети, які пишуть українською, ніколи не стануть всесвітньо відомими. Мовляв, українська не належить до світових мов, а перекладати римовані вірші тією ж таки російською – надзвичайно складно: потрібно, по-перше, самому бути хорошим поетом, по-друге, мати дар перекладача і, по-третє, чудово розуміти українську, щоб відтворити найтонші нюанси образного мислення автора.

А, по-четверте, з фінансової точки зору, перекладати наших літераторів не вигідно: на відміну від Росії (Франції, Німеччини, Норвегії, Польщі…), ані рідненька держава, ні вітчизняні меценати навіть найталановитіших українських поетів практично не підтримують. Інша справа спонсорувати черговий тур просторами Малоросії „лучезарного” Філіпа Кіркорова (між іншим, народного артиста України за велінням „помаранчевого” Віктора Андрійовича). Чи придбати за стільки-то мільйонів „зелених” ще одного латиноамериканського легіонера для нашої футбольної команди – начебто української.

Ось такі „нелицеприятные” речі говорили мені зверхньо московські письменники. Втім, я з ними сперечався, бо „за державу обидно”. Натомість зараз аж долоні потираю від задоволення у передчутті нашої наступної баталії! Ось тільки чи захочуть тепер мої самовпевнені опоненти теревенити про „меншовартість та провінційність української поезії, яка існує поза світовим літпроцесом”, прочитавши книжку Ігоря Павлюка? Все-таки – люди розумні, на віршах Єсеніна, Блока й Пастернака виховувалися…

„Таков он, Игорь Павлюк […] Никакого эстетства, никакого формализма, никакой поэзии ради поэзии. При этом никакой вульгарности, нарочитости, игр в „простоту”, дабы всем нравиться… Он таков, каков есть – в стихах его Самость, его Совесть, его Соколиность, что ли… – пише у передмові до „Исповеди последнего волхва” перекладач книги Євгенія Більченко. – Думаю о его письме и отмечаю: во всей людской истории не могу сухо уважать совсем немногих: Марину Ивановну Цветаеву, Бориса Леонидовича Пастернака, философа Николая Александровича Бердяева и (да простят мне читатели это вынужденное действо – „постановка в один ряд!”) – его. Страстность Марины, выпуклое зрение Бориса, трансцендентализм Николая („горизонт бы ещё разорвать, а то – очень тесно” – это уже у Павлюка) – и ко всему – чисто игоревская целостность. […] Поэт, у которого нет спасительного зазора […] между словом и жизнью, бытием и письмом, логосом и голосом – это истинный поэт”.

  Як на мене, переклади Євгенії Більченко, Любові Лібуркіної і Тамари Гордієнко – бездоганні. Фахівці не намагалися відтворювати тексти дослівно, натомість зберегли чарівну магію Ігорової поезії. У нього – свої, неповторні печаль та „удаль”, і просто вселенська любов:

 

Босая девчушка плачет

На бабушкином пороге.

Осень – хромая кляча –

Тащится по дороге.

 

Умолк петух. На душе – ни жарко,

Ни холодно – и ни смех, ни грех.

Спросили…

– Кого ей жалко?

Сказала чуть слышно:

– Всех.

(„Девочка”)

 

По-моєму, геніальні – і вірш, і переклад! Знімаю капелюх перед пані Євгенією, яка так відчуває Поета: „Мы же всех любим, брат. „И ближнего, и дальнего, и лебедя”. Ты растаял от вселенской любви, как худенькая свечка на стрептоциде. Ты живешь там, в „крещёном пространстве”, где святые воды ещё не бунтуют, где Христос и Варавва – оба! – дети, где пекут с вишнями пироги, где Будда мерно переговаривается с Мамаем в степи над Большой Степью неба…”.

„Исповедь последнего волхва” вражає такою розкішною, колоритною, справжньою російською мовою. При цьому українська душа Ігоря Павлюка, його глибинний, не декларативний, істинний патріотизм відчуваються буквально у кожному рядку:

 

Край предков упал с небосвода –

Рыданием журавля,

Зелёным вином в хрусталях восхода –

Раскинула руки земля.

 

Край предков…

Осень. Луна.

Голубенькие кресты.

Космос дедовской хаты.

Реки – уже без дна.

Травы – такой высоты,

Как всадницы и солдаты.

 

Листвою райского дерева

Порхает птичье перо.

Что будет дальше?

Не знаю.

Может, не будет вовсе…

 

А я эпоху читаю

На женских лицах в метро.

 

Осень в метро.

 

Куплю – за пару жетонов – осень.

 

Ігореві Павлюку дивовижним чином вдається поєднувати непоєднане. Його вірші – воістину народні, буквально пронизані фольклором з прадавніх, язичницьких часів. Водночас він – по-християнському чуйний і ранимий:

 

Зима.

Кровь рябины. Ягоды льдом окованы.

Ничего, прилетят снегири – склюют.

Старая мистика: придёт женщина,

Скрасит мою бестолковость.

Наколдует уют.

 

Вылепим с нею в лесу

Древнюю бабу русскую –

Как те каменные, что на самом краю

Дороги…

А кто из них будет вечнее в нашем раю? –

Несомненно, самая грустная.

 

Видатний український поет Борис Олійник, шанований на всьому пострадянському просторі, також написав передмову до цієї книги, назвавши Ігоря Павлюка ідеальним пантеїстом, адже природа для нього – не просто довкілля, а одухотворений співрозмовник:

 

Написати про степ золотою, густою кров’ю

Маковиння спалити на вітрі, який вже – час.

Говорити із листям летючим сліпою мовою,

Доки крикне свіча на щойно помитих нас.

 

Так само безмежно, глибинно і таємниче, як у Богдана-Ігоря Антонича. Але це – Ігор Павлюк:

 

Синий весенний лес.

Русалки жалуются кусту…

Дорасти до себя –

Возвыситься до небес.

Ощутить чистоту –

 

Тоньше вселенской тоски

Китайского менестреля…

Море кормить с руки –

Нет, с лапы степного зверя.

 

Что ему власть душ?

Свобода одна мила.

Не мальчик, поди – муж.

Скала.

 

Скала.

А он – скалолаз.

И травы – нежнее бритвы…

 

Ибо – доросший до ласк

Дорос и до битвы.   

 

Ігор – поет-інтелектуал (до всього – відомий науковець). Його вірші – вишукано модерні. Про нього багато говорять і пишуть – тепер уже не лише в нашій державі. Адже поезії українця Павлюка друкують престижні світові видавництва та журнали! Зокрема, успішними стали англомовні публікації. При цьому, до яких тільки літературних течій його не зараховують! То він – неоромантик, то постімпресіоніст. Немало фахівців відзначають Ігорів магічний реалізм… І всі мають рацію! Кожен читач неодмінно знайде у цих віршах щось своє, сокровенне.

Це – поезія свободи, безмежна, бунтарська, пристрасна:

 

Разве мало мы бились за волю,

Ходили за гуру?

Тщетно ждали чудес,

Как бесплодные мамы – собак.

Но политика – кожа,

Грубее шагреневой шкуры

На спине Украины –

От когтя орлиного знак.

 

Тут в стаканчик из пластика

Плещут коньяк закарпатский

И на гуще кофейной гадают:

Сума ли, тюрьма…

Когда горе – по горло,

Ложусь я под вишнею-шпанкой:

Это лучше, чем в гроб или в дурку,

Где сходят с ума.

 

И опять пустота –

Непосильная ноша поэта.

Хулиганство святое –

Последняя радость души.

Я люблю, когда тётка

Мещанские жарит котлеты

И под дождь венценосно

Скрипят на реке камыши.

(„Когда горе – по самое горло”)    

 

Ну, як тут залишитися байдужим! Я люблю вірші Сергія Єсеніна і пісні Володимира Висоцького – надзвичайно душевні, „не причесані”, життєві. Такі і поезії Ігоря Павлюка.

 

На птиц гляжу. Летят –

Светло.

Отчаянно.

(„Засеребрились волосы от золота…”)    

 

„Уже неоднократно замечал: в украинской поэзии определённого периода начало теряться мужское начало. Брала гору какая-то плаксивость, своеобразный мазохизм: скажем, во взаимоотношениях с женским полом все грехи брало на себя казачество. Эта, простите, обабленность, сгорбленность неприятно поражала. Поэтому соскучившиеся по мужской мускулистости читатели так потянулись к Высоцкому, который заговорил хрипловатым голосом мужчины с небрежно расстёгнутым воротником, отчаянный, верный побратимству, по-солдатски прямолиней­ный, плевал на условности зашнурованного общества, не подстраивался под начальство.

Именно этот мотив Высоцкого, вырастающий из киплинговских солдатских маршей и баллад, отозвался в поэзии Игоря Павлюка и сразу же привлёк внимание общества. Пользуюсь словом „отозвался” ни в коем случае не в значении наследования. Тем более что „полублатное арго” Высоцкого, органичное в стихии российской словесности, чуждо несколько смягчённому и замедленному украинскому языку. Таким образом, мужские мышцы поэзии Павлюка наращиваются на сугубо украинской почве”, – так справедливо написав про творчість свого молодшого колеги Борис Олійник, назвавши передмову до Ігорової книги „Мужская поэзия”.

 

Снег чадит.

 

Слеплю себе коня.

Всадник – волен, и восстанье ежели…

Колет полем битая стерня,

Как любовь, когда она объезжена.

 

[…] Снег чадит.

Грей руки – и молчи.

Наперёд

Написана

История.

(„Снег чадит…”)    

 

Інтимна лірика Ігоря Павлюка варта окремого дослідження. Недаремно у нього – стільки шанувальниць, причому і зовсім юні леді, і пані бальзаківського віку.

 

Ты телом читала мои стихи, –

Как худенькая весна…

 

Це – дуже чуттєва й дивовижно красива поезія. Пояснити її магію неможливо! Просто ми звикли переходити річку мостом, аби не намочити одяг і не забруднити черевики; а поет мандрує до іншого берега веселкою, бентежно ступаючи босоніж. Якщо й пораниться, то душу зігріє. Він живе, „аж крила болять” (це я, даруйте, себе, грішного, цитую). Поет не визнає напіввогню і напівлюбові. І як тільки його Господь, такого необережного, береже?!   

 

Красочно в этом мире.

Море – огромный постер.

Скалы и ветер. Мины.

Горько. Солёно. Постно.

 

Дождь перестал, – как сердце.

Реки уткнулись в русла.

Кот у бездомной дверцы

Полон бездумной грусти.

 

Крячет поземный голубь.

Ворон бредёт по трассе.

Мудрый, как старец голый, –

Пьяный сантехник Вася.

 

Дёготь окопной правды.

Всякий с ружьём – пособник.

Счастье с небес украл ты

И разменял на сотни

Древних рулонов шёлка:

Парус пустить на рифы;

Горы пустых кошёлок

И допотопной рифмы.

 

Белым от боли гибнул.

Белок хватал за косы.

Любят меня – взаимно

Женщина, род и космос.

 

Здорово на том свете:

Красок другие коды…

Серая трасса светит

Кольцами анаконды.

м. Чернігів

 

Залишити коментар