Яровий іще живий

204

Є книжки, про які багато не скажеш. Є книжки,
про які не скажеш нічого. А є книжки, про які й говорити не треба. Їх треба
просто брати й читати. І складати про них власну думку. Це переважно книжки на
любителя, до яких у наші бездуховно-прагматичні часи стали належати й збірки
віршів.

Збірка Олександра Ярового «Небесна твердь», як зазначено
під його портретом на четвертій сторінці обкладинки, «назрівала дванадцять
літ». Утричі менше, аніж ракова пухлина, але, що символічно, – за кількістю
апостолів. Утім, у буремних дев’яностих про апостольство він думав, певно,
менше за все. Хоча колеги по перу і чарці й посміхалися, що Олександр «Шия»
Яровий – представник шістдесятництва у дев’яностих.

Але зустрівся із творчістю О.Ярового я ще у вісімдесятих.
1986-го у «Веселці» вийшов збірник віршів юних поетів – учасників
республіканського зльоту юнкорів і республіканської наради юних літераторів. Ці
зібрання відбулися в Одесі та Києві у 1984-85 роках. Книжечка мала назву
«Первоцвіт», і в ньому «за(перво)цвіли» не тільки восьмикласник Сашко Яровий, а
й «добрий і малий» восьмикласник Ромчик Скиба, і десятикласники Ромцьо Кухарук
та Юрась Бедрик, а ще – Мар’яна Нейметі та Вікторія Андрусів, Мар’яна Шаповал і
Тарас Девдюк… Чи не «ой» на крихітний 88-сторінковий «метелик»? Певно, то
зльоти юної пишУчої братії були урожайні або ж чуття упорядників збірничка
безпомильне.

Але повернімося до «тверді». Як доволі зрілий поет Олександр
Яровий утвердився, отже, ще в школі, проте юнацьких своїх віршів до
рецензованої книжки взяв небагато. Хоча представлене у «Первоцвіті» майже нічим
не поступається явленому в «Небесній тверді». І це не означає, що автор у
поезії так і не виріс зі шкільної форми. Це означає, що він не втратив форми
поетичної, навіть відпустивши бороду дячка.

Олександр Яровий – один із багатьох поетів, про яких
можна сказати словами раннього Володимира Цибулька: «Живеш у місті й пишеш про
село». І хоч опозиція місто/село у збірці не центральна, а просто «одна з», але
вона уперто тримається в нашій поезії щонайменше з початку 1960-х. І
триматиметься, поки в Україні будуть села, а в селах ростимуть поети. І ті
поети, вирвавшись у місто, більше за райцентр, поринувши в його марноту й
метушню, гонитву й товкотнечу (пекло – це просто інші люди), за отим селом
тужитимуть. За селом як топосом спокою, релаксації, справжності. Квінтесенцією
цього топосу в Олександра Ярового є така собі «тиха столиця щастя – // Станція
Новоцвіт». А десь поза нею – «хай там гризуться люті в гіршому зі світів». А
ось і гірке усвідомлення-зізнання вчорашнього сільського парубка: «Я ж любив,
тебе, місто, – молитовно, молебно!.. // Та дивлюся: даремно. Ти вчорашній
едем». Більше того: «Ти сьогодні – ярмо». Омріяне місто змінюється на очах, і
колишні ілюзії тануть, змушуючи пристосовуватися до нових реалій:

 

Ти не будеш
колишнім. Я тебе розумію.

То вже лихо
моє, коли жаль полосне.

Продали мою
волю, продали мою мрію…

Піддурили
мене!..

 

У вірші «Село» автор наче розпружується, зізнається: «Я
радісно зрікаюся краватки, // Бо тут статут її не вимага». І далі: «Тут дядько
з міхом, а не дурень з міфом, // Тут майже все, принаймні, – навсправжки».

Оце «навсправжки» – одна з головних цінностей поезії.
Слідом за (а може, паралельно з) багатьма поетами Яровий каже: «І дарма: хай
сиплються у бездну, // Нищаться знекровлені слова…» Збірку відкриває вірш
«Перо». Такі тексти (вірші на чільному місці) заведено вважати або програмними,
або «паровозиками» (у принципі, одне не виключає другого). Перший же рядок – і
тільняшку порвано: «Я в юності писав, немов молився». Отже, щирість. І
справжність. Але, читаючи поезію Олександра Ярового, весь час ловиш себе на
думці, що його вірші – не вибух емоцій, а радше спогад про емоцію. Не крик, а
роздум. Подекуди вірші – філологічно ускладнені (спишемо на відповідну освіту
автора), що дозволяє поетові уникати поетичних кліше, але перешкоджає
безпосередньо (саме на емоційному рівні) сприймати їх читачеві. Підкреслю:
ускладненість тут суто філологічна, «книжна», це не засилля складних випадкових
фраз, за якими – емоційний вакуум. Хоча подекуди й не без тарабарщини. До
прикладу: «Поцілунків колишніх висотую тінь недопиту», «хмільним очам линяє
карти масть»… Подібне є чи не в кожного поета, коли пінопластом (чи поетичною
будпіною) треба забити вільне місце у вірші. Однак попри це в Ярового є і вдала
внутрішня рима (теж, можливо, результат філологічних шукань), і вдалі пуанти:
«Цей час – не наш. // Тому на власній тризні // І п’єм вино із власних
черепів», «живу тобою. // Чи тобою… // вбитий?», «ти прийдеш сюди, чужий
солдате. // Але я нікуди // не піду», «зачим же чекаєм Господньої ласки, //
Якщо вже не варті Господнього гніву?».

Є в автора доволі цікаві знахідки, скажімо: «Посаджу я на
білого коника // Двадцять років твоєї краси». Аж своє згадалося: «Прийшло
вісімдесят кілограмів Івана». У Ярового – красиво. І, здається, так ніхто не
писав. Через тисячу літ… Але поруч із такими зблисками проскакують і чорні
вогники: «Сховавшись у скляний парал’епіпед»… Викрутився, як німець: там теж
усе, що не влазить у ритм вірша, скорочується подібним чином. «Їх юність у
сосновому гаю». За академічним словником, гай – це ПЕРЕВАЖНО ЛИСТЯНИЙ ЛІС.
Сосновий був би радше бір (див. відповідну картину Шишкіна). «Кине у нетрі
раю». Вам не здається, що нетрі – це щось заплутане, хаотичне, непролазне й
викликає неприємні асоціації? Як воно поєднується з раєм? «Вода нуртуєтьСЯ
жива». Я назбирав уже доста матеріалу про оці СЯкання в дієсловах, які того не
потребують, і в позиціях, де вони зайві. Невже мушу писати окрему статтю? А де
ж мовне чуття поетів? Чи його щоразу пригноблює ритміка вірша?

Не торкаюся громадянської та духовної лірики Олександра
Ярового. Бачиться, що він твердо стоїть на Небесній Тверді, тож дай йому Боже!
Автор у поезії не вдається до прямої проповіді – і це вже добре. Однак у вірші
«Молитва за перемогу» (до 9 травня) зронив: «Хоч знов ширя нахабно і розлого //
Стерв’ятник світу – західний орел». Вірш 2007 року. Тобто цього не спишеш на
юнацький максималізм і на необізнаність (чи, як казали колись, на політичну
незрілість) автора. По-перше, стерв’ятник – це корисний птах, який, про що
свідчить сама його назва, є санітаром місцевості, де живе. По-друге,
стерв’ятник – не орел, це птах родини яструбових, підродини грифових. Ну, і
по-третє: чому стерв’ятником світу названо «західного орла»? Контекстуально?
Згоден. Але на 2007 рік автор мав би усвідомити, що орел є на гербі багатьох
західних країн. І чим він гірший за східного двоголового виродка? До речі, на четвертій
сторінці обкладинки внизу – дуже схожий виродок, щоправда із тризубом у центрі.
А під ним – напис: «Рідні джерела». Це (без «рідних джерел») – герб
Чернігівщини.

Чи будуть читати Олександра Ярового, як і більшість
поетів його покоління і його рівня, років через десять-двадцять? Я маю на увазі
не фахових філологів, які досліджуватимуть епоху, а просту інтелігентну
людність (учителі, лікарі, інженери)? Відповідь проста: ця людність і нині не
надто читає, то що загадувати наперед? На той перед, коли інтернет витіснить
друковане слово ще далі на марґінес, а електронна книжка замінюватиме обивателю
кілька стелажів домашньої бібліотеки. Втім, Олександр Яровий (і тут у ньому
прохоплюється добре тамований іронік) не має ілюзій: «Там, де миші ворушать
сумні манускрипти, // Сонний фатум тобі півполиці вділив». «А нащадок загорне в
манускрипт оселедці // І подякує предку за добротний папір». Хоча кількома
місяцями пізніше автор пише не без оптимізму чи то зловтіхи (Йому помсту і Він
воздасть): «Це завтра будем знати – хто почім». Що ж до (само)іронії, то
найкращим у цьому плані бачиться вірш «Проблеми менші, більші, по-той-більші…»
Рекомендую. Як зріз епохи, як самобачення поета цей вірш має всі шанси увійти в
чиюсь авторську антологію поезії складного зламного періоду. Хоча для
справжнього поета всі періоди – і складні, і зламні…

Але це не сенсація.

м. Буча на Київщині

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!