Який час, такі й герої

157

Він мені імпонував – той
романтичний тямущий пройдисвіт з подільської провінції й тому за кожної слушної
нагоди я  запитував у його «батька» –
прозаїка-сатирика Олега Чорногуза: «Коли?», «Коли?». Автор роману «Аристократ
із Вапнярки» (нагадаємо для молодих читачів, що цей сатиричний роман у 80-ті
роки видавався й перевидавався накладом у сотні тисяч примірників, і не лише в
Україні; зокрема, в Росії, Польщі) при зустрічах тільки руками розводив,
мовляв, поки що немає нагоди воскрешати з небуття Євграфа Сідалковського. Іншими словами –  продовження твору
належить майбутньому.

І ось сталося – головним героєм нового роману письменника  «Притулок для блазнів» став нащадок (а, може,
далекий родич?) Євграфа –  Георг
Альбертович Бульдовський-Пипочка. Які ж метаморфози довелося пережити
улюбленому й для автора, й для читацької аудиторії герою, адже повернутися до
життя йому довелося у часи, про які резонно відгукуються, використовуючи  відомий 
сьогодні вислів призабутої письменниці Надії Хвощинської (1825-1889),
який використав у своїй поемі «Сучасники» Микола Некрасов (1821-1877): «Бували
гірші часи, але не було підліших» (до речі, російський поет  М.Нєкрасов – земляк і Сідалковського, й Олега
Чорногуза – народився у Немирові на Вінниччині).

 

Вийшов з тіні і … закляк вражений

Як пам’ятаємо, тритомне
літературне існування Євграфа Сідалковського (1964-1982) завершилося тим, що
наш герой, зазнавши нищівних життєвих поразок, вимушений був податися у
ресторанні швейцари. Минуло понад три десятиліття, і Євграф повернувся до
літературного життя. У нових суспільних умовах він, як кажуть, «вибився в люди»
– став «людиною свити» або обов’язковим присутнім про VIP-персонах, «еМЧееС-ом
для керівників усіх рівнів».

Гламурний
Євграф, а відтепер Георг, ожив під маскою такого собі всюдисущого посередника
для нинішніх можновладців та їхнього оточення. Серед героїв роману-драми
«Притулок для блазнів» і президент авіакомпанії, і власник готелю, і професор
університету, і суддя, і прокурор; і, нарешті, легальні «героїні нашого часу» –
дівчата для віп-персон.

Георг
і схожий, і не схожий на свого предка. Й це зрозуміло: він плід, що виріс на
іншому культурно-історичному ґрунті. Євграф жив у добу, коли локомотив нашого
життя ще сяк-так котився з узгір’я по рейках, які контролювалися законами,
державними інтересами та ледь жевріючим суспільним оптимізмом. Георгу ж
дісталася інша пора, коли все у державній та приватній сфері підпорядковувалося
тотальній владі грошей.

Головний
герой «Притулку для блазнів» має єдину омріяну мету – витиснути все можливе з
нинішньої непевної ситуації для власного матеріального збагачення. Для цього
будь-які способи добрі: і куплений диплом про вищу освіту та звання академіка,
й брехлива легенда про аристократичне походження та привласнені нагороди, й
тісне корисливе спілкування з наближеними до владного олімпу, й постійне
переписування власної біографії та зміни прізвища.

Георгу
так багато хочеться, що він не може вибрати, що ж для нього найважливіше. Він
хворобливо метушиться, поспішає, а від того стає ще балакучіший, ніж був його
предок Євграф. Але той все ж таки знав межі, його поле діяльності окреслювалось
провінційними територіями, де мешкало, як висловлюються сановні чиновники –
населення. Георг же активно діє на владному олімпі та прилеглих до нього
подолах. Його вчинки  цинічні й паскудні,
а мова убога й недорікувата (герой часто повторюється, розсипає направо й
наліво банальні вислови, наспівує примітивні куплети).

Одним
словом, який час, такі й герої.  Цей
рядок – переконливий епіграф до нового роману Олега Чорногуза.

Але
все ж Георг Бульдовський-Пипочка, що не кажи, далекий родич романтика Євграфа
Сідалковського й тому вимушений (за задумом автора твору) робити (інколи!)
добрі вчинки. На фініші роману-драми Георг збирає всіх дійових осіб твору та
їхнє оточення й відправляє  подалі від
світу, і  пропонує, іронічно кажучи,
добровільно перевиховуватися (за виключенням служителів Феміди та державних
чиновників, котрих вже ніщо не може повернути до цивілізованого існування),
тим, котрі закликали до цього його.

Загублений
у морях-океанах окраєць земної суші приймає голих героїв (без накупленого та
накраденого вони опустилися до рівня амеб, навіть мікробів у біологічному
світі) в прямому й переносному розумінні – голі, опиняються несподівано на не
офшорному острові, а на острові, образно кажучи, Робінзона Крузо, де замість
багатообіцяючих у надійності банків лише папуги й вічнозелені пальми.

Хрестоматійний
розвиток сюжету і дивовижний фінал – несподівана самотність і безвихідь тих,
хто ще вчора вважав себе сильним світу цього.

Авантюрно-сатиричний
роман Олега Чорногуза написаний у жанрі драматургії – п’єса на багато дій
«досить комічних і смішних, з абсолютно несподіваною (і чи щасливою ?!)
кінцівкою», перетворюється наче на 
театральній сцені у спектакль. Бо роман-драма живе й справді насамперед
у слові: монологах, діалогах, дискусіях, суперечках; мізансценах, костюмах,
декораціях, спеціальному освітленні та постановочній техніці. Від уміння
використовувати все назване залежить успіх і в читачів, і в глядачів.

Євграф
– чи пак, Георг Бульдовський-Пипочка, знову зустрівшись з широкою аудиторією,
радісно-невгамовний: як ще інакше може бути, коли тебе так довго тримали у
тіні, а тут ти знову вихоплений із забуття софітами та ще й виведений на сцену
– авантюрист ХХІ сторіччя оживає. Каламутна вода у суспільстві – його стихія!
Бульдовський- Пипочка, як ніхто, розуміє, що в цій воді і він зможе піймати „золоту
рибку” і заради цього йде з відкритим забралом на риболовлю, ризикуючи власною
головою. Йде нібито з правдою і чесністю до таких самим шахраїв, як і сам, і
цим підкуповує сильних світу цього. Входить в довір’я. Все це подається автором
у надзвичайно складному викладі – діалозі.

    Олег Чорногуз завжди дивував своїх читачів
невтомністю творчих пошуків. Згадаймо бодай його романи „Золотий скарабей” або
„Ремезове болото” (останній тепер перекладений англійською і запланований до
видання в одному із найпрестижніших видавництв Лондона). Талановитий автор
вірний собі – тепер запропонував нову несподіванку – оригінальну форму прози.

    Що наштовхнуло його на цей новаторський
крок?

 

Мова роману – ще один герой твору

У
будь-якому разі на автора роману-драми вплинули не дискусії літературознавців –
прихильників постмодерністських загадок й парадоксів. Олег Чорногуз ніколи не
заперечував своєї відданості класичному реалізмові. Але, здається, у нас є
можливість вести мову про ще один піднесений сюрприз, акцентуючи на тому, що
мова твору-експерименту є своєрідним персонажем твору.

Це
допустимо у царині сценічного мистецтва, де на очах глядачів розгортаються
захоплюючі події театральної вистави, де актори – наші сучасники, сприймаються
як воскреслі герої Лопе де Вега чи Лесі Українки, Івана Франка,  де виникає з небуття тінь Шекспірового батька
Гамлета, де декорації та оформлення спектаклю переносять нас у минуле чи
навпаки у далеке майбутнє…

Мова
героїв «Притулку для блазнів» не відрізняється від мови провідника-організатора  всіх подій роману-драми Георга
Бульдовського-Пипочки. Виокремившись від загальної маси громадян, наближені до
господарів владного олімпу, Чорногузові герої створили свій світ і слова, які,
здавалось би,  покликані об’єднувати,
насправді роз’єднують учасників конфліктів, що рухають розвиток сюжетних ліній
роману-драми.

В
«Аристократі із Вапнярки» все було інакше.

Мова
Євграфа Сідалковського вирізнялась легкістю й бадьорістю, фонетичною
привабливістю – вона навівала манливий сон щастя. Євграфові не треба було
виконувати перед читачем  марудних і
вульгарних пісеньок, як це вимушений робити Георг. Дії Євграфа були недобрими,
але не викликали різкого протесту у читацької аудиторії (все-таки Євграф мав
справу з наївними  індивідуумами, а Георг
веде небезпечну гру з цілим суспільством, прагне меркантильно використати його
недосконалу систему управління, скористатися корупцією, що, мов ржа, роз’їдає
державний механізм).

Так,
живемо в іншу добу: потворний час, потворні герої.

 Що вчора було неприпустимим й осуджувалось,
сьогодні – норма людської поведінки, взірець суспільної «моралі». Контраст між
рівнем матеріальних статків «верхньої тисячі олігархів та можновладців» й 46
мільйонів українських громадян все зростає. Суспільство все глибше занурюється
в океан песимізму, зневіри, деморалізації.

Яка
сила здатна зупинити торжество зла? Письменник шукає відповідь на це питання.
Невипадково Олег Чорногуз вводить до свого нового твору образи Бога, Янгола
небесного…

Тут
на пам’ять приходить Тарас Шевченко з його сатиричною поемою «Сон» (1844).
Разом з Богом метався у відчаї над Землею герой цієї комедії Поета-Художника,
розповідаючи про побачену з неба Україну – пригнічену колонію північної
імперії. Нині трагедія ще глибша – тепер Україну знищують вирощені колонізаторами
«правнуки погані», що, вишикувані у колони, намагаються протистояти терплячому
народу.

Господь
Бог з роману-драми «Притулок для блазнів» Олега Чорногуза виносить суворий
вирок: «Всі ви у цьому світі грішні! – звертається Всевишній до зібраних
Георгом негативних героїв твору. – Грішних нема тільки у мене, на небі! Там
жодній душі не потрібні ні гроші, ані персональні літаки! Ні яхти, ані
діамантові годинники з білого золота! Тут усі однакові. А ваш світ облаштував
мій опонент – Сатана Вельзевул! Він просто знущається з вас!»

Відчай
охоплює Всевишнього, адже його ніхто не чує, бо перед ним ті, кого не цікавить
духовне, святе, вони раби власного егоїзму, живуть сьогоднішнім днем («А завтра
хоч потоп!»).

Глухий
до закликів Добротворця й Георг, який і сам не вірить у власні слова-напуття,
слова прощання з натовпом блазнів, котрі ще вчора оточували його, піднімали
його над собою, а тепер переконалися у його невдячності.

Герої
роману-драми обурено галасують, але їх ніхто не чує – автор ізолював їх від
світу театральною сценою з екзотичною декорацією.

На
перший погляд тут творча фантазія письменника ніби скотилася до певної
схематичності, картинності… Так, автор вийшов за кордони буденної уяви. Але
перед нами роман-драма. Герої виявляють себе лише у слові: протестують,
дискутують, згоджуються. Одна мізансцена трагікомічніша від іншої…

Отже
акцент на мову обумовлений новим творчим задумом Олега Чорногуза
(письменник-сатирик – один із тих наших літературних діячів, хто заслужено
належить до плеяди прозаїків – глибоких знавців українського слова, він створив
свій словник сталих виразів, що збагатили скарбницю усної народної творчості;
згадаймо знову ж таки Євграфа Сідалковського з його ідіомами: «Розумному
досить», «Дамо кожному громадянинові по шапці», «Золото випробовують вогнем,
жінку – золотом, чоловіка – жінкою», «Ніщо так не зближує людину, як добра
чарка і непогана закуска», «Уряди бувають тимчасові, постійним тільки
електрострум»). Або  ж знамените
„аристократівське” , що увійшло вже в наш побут, життя: ”З мене сто грам і
пончик!”  То все цитати і крилаті фрази
Сідалковського – вапнярського аристократа. У новому романі Олега Чорногуза
читач також знайде чимало афоризмів „виробництва” уже Бульдовського-Пипочки,
його цинічних пісеньок, що так відповідають 
лже-духові нашого часу.

Мова,
як  умовний герой роману-драми «Притулок
для блазнів», примушує родича Євграфа – Георга врешті-решт спробувати
заговорити правдивими вустами і винести всім (у тому числі й собі) закономірний
вирок – ізоляцію від людства.

 

Талановитий актор уміє тримати паузу

До
улюбленого героя Олег Чорногуз повернувся майже через півстоліття.

Тривале
мовчання. Чи виправдовує себе усвідомлена пауза?

Перевтілення
Євграфа у Георга письменнику, гадаємо, не сподобалося – занадто змінився його
романний герой. І не в кращий бік.

Маємо
приклад, коли прозаїк свідомо обирає для свого героя передбачувано програшну
маску чи роль. Георг – невдаха. Зображувальні художні засоби, за допомогою яких
романіст малює портрет Георга, переконливі. Особливо мовні.

Читач,
закриваючи книжку, очевидно переживає й почуття сумнівів: чи катарсисні
(очищувальні) творчі муки письменника?

Сподіваємось,
що так. Адже якщо повернений до життя улюблений герой не здатен перемогти зло,
значить, воно є загрозою для суспільства. І що б там не говорили опоненти, але
призначенням літератури було й залишається поклик піднімати читача над у даному
випадку недосконалою дійсністю, концентрувати його осудливий погляд на
неприйнятті негативних життєвих  виявів.
Саме перебування на „офшорному„ острові, наче в закритому приміщенні кривих
дзеркал, де панує тільки сміх, і є тим страшним осудом пройдисвітів і хапуг,
приречених на покарання.

Олег
Чорногуз обіцяє, інтригуючи читача, на початку твору несподівану кінцівку, і
він слова дотримується. Воістину вона несподівана: пройдисвіт
Бульдовський-Пипочка несподівано роздягає таких самих аморальних  типів, як сам.

 Мерзотник викриває інших мерзотників, що не
припустимо навіть поміж „злодіїв у законі”. Але факт є фактом. Аморальність
наших  сучасних провідників ламає усі
межі і виходить за рамки людського. Роздягнувши їх у столиці під «маркою» того,
що високопоставлені віп-персони на приватному літаку вилітають після „баньки”
на полуденні пляжі разом з радіонуклідними відходами, у яких „хабарі” давно
перетворилися в дорогоцінні камінчики, Бульдовський–Пипочка для переконливості
роздягає вчорашніх чинуш-хабарників до плавок і висаджує на закинутому людьми
шматку землі. Отже, негативних героїв твору вивозить не тільки, як сміття, як
непотріб, але й як суспільну радіонуклідність – корупційну заразу нашого
суспільства. Тобто зло потрапляє у невідомість, туди, звідки дороги назад
нема.  Гіпербола досягає свого апогею.
Враження після прочитаного таке, що читач вірить у те,  що коли б ми сьогодні мали модерніші
науково-технічні засоби, автор викинув би цю пошесть, цих „прилипал” до
державного корита, смоктунів і їдлоїдів, 
на Місяць.

 Герої роману потрапляють на  Робінзоновий острів, де замість суцільних
банків і фінансових установ  лежить
суцільний  пісок, який  суспільним блазням і покидькам тільки нагадує
золото. Безмежний, як небо, голубий океан викликає в них уже не романтичні
асоціації, як про це мріялось на початку їхньої кар’єри, а кричущу реальність,
що породжує в їхніх душах страх від безвиході з цього становища.

Вчорашні
вершителі людських доль нині приречені, по суті, на смерть. Невипадково на
цьому цинічно наголошує Бульдовський-Пипочка, 
розкидаючи з радіонуклідних бочок, наче 
з трибун, свої демагогічні, порожні, як і тара, сентенції на кшталт
„тільки  сумлінний труд вас знову може
зробити людьми”. Звільнивши від одягу віп-персон, почепивши, замість фігового
листочка, кожному ярличок з номерком, Георг називає їх не інакше, як „Голий
номер один” чи „Голий номер два”. Без еполет, без  державних чинів вони й  справді голі-голісінькі і нікчемні.

   Очевидно, за задумом автора роману, острів
Баю – символічний острів, де майбутні в’язні власної совісті і честі стають
новітніми  каторжанами. Їх сама доля
викидає на загублений на планеті шмат суші – острів блазнів, щоб вони  знову стали гідними тієї істоти, котру
створив  на початку народження Землі  її Творець. Вибір жорстокий: або померти, як
непотріб, або вижити. Поки що їх чекає самотність. А що страшніше самотності?
Тільки смерть. Блазні стали живими свідками суду над собою.

 Такий загадковий і вбивчий фінал роману Олега
Чорногуза „Притулок для блазнів”. Гідний фінал, гідний „нових героїв” нашого
часу!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!