Якщо ти лірик… (Роздуми над прочитаним)

213

На здобуття Національної премії України імені Тараса
Шевченка

За моєї молодості ірпінськими семінарами початківців часто
керував незабутній Абрам Кацнельсон. Якось, прочитавши «проби пера» молодого
автора, він сказав:

– Вірші-то ліричні, а лірики в них, на жаль, нема…

Що мав на увазі 
вимогливий наш вихователь? А те й мав, що від тих рядків віяло холодом,
не було в них сердечного тепла…

Фраза ця мені згадалася, коли я взяв до рук чималу за
обсягом нову збірку житомирського (умовно житомирського, бо живе поет в селі
Гришківці Бердичівського району) поета Михайла Пасічника «У вільх цих кров моєї
групи» (Житомир, ФОП Євенок О. О., 2012, наклад 3000 прим.), яка й має
підзаголовок «Лірика».

Що Михайло Пасічник – тонкий лірик, це він довів давно. До
речі, першу його збірку «Робота» прорецензував у республіканській пресі той же
Абрам Ісакович, охарактеризувавши саме його ліричне обдаровання, наголосивши на
перспективності творчих пошуків юного 
поета.

Але коли те було? Десь у середині сімдесятих років минулого
століття, про які від декого із сучасних зоїлів не діждешся жодного доброго
слова. Автори того десятиліття залишилися у тіні шістдесятників. І хоча відтоді
минуло майже півстоліття, а дехто з «сімдесятників» став навіть класиком, у
нинішньому поцінуванні тих дебютантів мало що змінилося.

Михайло Пасічник – із того покоління. Дебют його був
скромним, та все ж помітним, не загубився в літературному потоці. А сьогодні –
це вже поважний за віком і творчим доробком поет. Принаймні, нова книжка «У
вільх цих кров моєї групи» дає підставу ще раз назвати його справжнім ліриком.
У «двох поглядах» на неї, якими відкривається це видання, професор Петро Білоус
говорить про «щільність пізнього меду», а «непрофесор», але прекрасний поет Володимир
Базилевський стверджує, що Михайло Пасічник працює над поетичним рядком «у
режимі підводного човна». В обох випадках сказано влучно і слушно.

Що можна додати до мовленого шановними колегами?

А те, що ця Пасічникова книга відкриває нам лірика, ліричну
суть його доробку в усій, так би мовити, повноті. Можливо, цьому посприяло те,
що написана вона у своєрідній формі щоденника, день за днем, вірш за віршем. За
перо поет береться часто, залежно від настрою обирає тему, довіряє паперу ті чи
інші свої почуття, думки.

А про що може писати поет, який однозначно називає себе
«сільським»? Звісно, про село, про своє вростання в хліборобський світ, про
власні борги перед дорогими людьми, батьком і матір’ю, про землю, яка його
зігрівала протягом усього життя. Її тепло він відчуває і тепер. Дорожить ним і
дякує за нього.

Вірші, в яких звучить ота подяка, – найкращі, найвагоміші в
книзі. Їх варто назвати – «Проводили світло», «Толока», «Село», «З автобуса»,
«Кінь», «Знесеться курка…», «Журиться жінка», «Після від’їзду друзів», «Хліб»,
«Портрети», «Половецький гостинець», «Йду крізь село своє…», «Падіння»,
«Татарнівські жорна», «Клятва українця». В пам’яті лишаються щемливі рядки з
тих творів: «Журиться жінка – не хоче, а журиться, Журиться, наче земля
восени…», «Чому я став таким сумним, З конем зустрівшись око в око?», «Хіба що
в дядька в Празі є рука – Ще у війну лишив там руку дядько…».

Серед названих поезій є й такі, що врізаються у людську
свідомість, як кажуть, від «А» до «Я». Ось хоч би цей восьмивірш:

 

Дві птиці, що задумали гніздо, –

О скільки в них помітив я людського!

Він пташить все – від соломини до

Камінчика маленького з дороги.

 

Вона – за ним, наскільки крил і сил:

Галузка в лапках, крапелька у роті…

О скільки справді в ньому є краси – 

В польоті, що зрідні людській роботі!

 

Які можуть бути претензії до цих непретензійних рядків? Усе
тут виважено, вивірено, зроблено за правилами класичного ліричного вірша. Читач
отримав свіжий сплеск почуттів, порадів спостережливості ліричного героя і…
перегорнув сторінку: а що ж далі?

А далі…

Тут є дещо незвичне, чого раніше в Пасічника не траплялось.
Ні, вірші ті не слабші – просто вони заземлені настільки, що мимоволі стають не
«приземленими», а певною мірою «підземними», поет копає настільки глибоко й
рішуче, що непідготовлений читач почуває себе ніби закопаним у метафоричний
матеріал.

Гріха таїти нічого, але шанувальникові «чистої лірики» є про
що запитати в автора (хоча б про ставлення до вибору тем).

Книжка тематично розмаїта. А от теми взяті не вибірково, а
за відомим принципом: на чому зупинився погляд, те й оспівується. Чи виправдано
це, чи зацікавить така неперебірливість читача? Ось заголовки «Жом», «Жебрак»,
«Ода воронам», «Роздуми на кладовищі», «В млині життя», «Поет на смітнику»….
Тут не утриматись, щоб не процитувати Анну Ахматову: «О, если б знали вы, с
какого сора растут стихи…». Та чи справді ростуть? Процитую останнього з цього
ряду.

 

Під вербами, що ген сльозяться вітами,

Що обнялись у радісній журбі,

Стоїть поет із квітами на смітнику,

На смітнику свій вірш чита собі.

 

Поет стоїть над хламом, брудом, смородом –

З поетом все гаразд чи негаразд?

Поет губами оживляє бороду

Із віником вогненнобризних айстр.

 

Крізь його душу джерелом б’є лірика,

Йому байдуже, що кругом смітник,

Стоїть він, опустивши того віника,

Й здається, не поет він, а двірник.

 

Підходьте, не соромтеся, до смітника,

Бо смітник той – усе його життя:

Він підмете у ваших душах квітами

І в цвіт оберне бруд ваш і сміття!

 

Одначе не поспішаймо докоряти Пасічникові. Вірш його –
незвичний, в чомусь неприйнятний, наче випадає з ряду високої поезії, а проте
його неможливо забути, врізається в пам’ять і там, чортяка, довго тримається.

Михайло Пасічник не боїться не лише «непоетичних» тем, він
не цурається й аж надто «запоетизованих» шарів, де споконвічно пасуться легіони
віршотворців, і вони вже так витоптали ті місцини, що там не ростуть ні добра
трава, ні чортополох.

Скажімо, вірш про сон.

Ще з часів Шевченка, в доробку якого є знаменита однойменна
поема, оспівують автори своє припадання до подушки. І що? Хтось з них сказав:
годі, ми вже виспалися? Ні. Пишуть і пишуть… (І я, грішний, написав немало
подібних віршів). Долучився до цього легіону              й
Михайло Пасічник. Та чи долучився? Скоріше – виокремився, бо його вірш таки
цікавий, сприймається як досі не читане.

І, аби читач мав свою думку, подаю його увесь:

 

Землі приснився сон, що я по ній ходив,

Одного разу народившись чудом.

І жив, і сподівався, і любив,

І вірив, як усі довкола люди.

 

Земля мене носила на руках,

Гойдала на колоссі і на травах,

Підносила до птаха, при зірках

Продовжувати рід давала право.

 

Земля мене любила, як дитя,

Солодкими нектарами поїла,

І я повірив у нетлінь життя,

Окриливши безсмертним духом тіло.

 

Перемагав я горе і біду,

Вбивав потворне, стверджував прекрасне.

Я думав, що, злетівши, не впаду,

Я думав, що, розцвівши, не погасну.

 

Хіба це неможливо – вічно жить?

У Всесвіту ж і днів, і літ без ліку.

Та… втративши мого снування нить,

Земля прокинулась, а я заснув навіки.

 

Щодо цього твору, то над ним можна міркувати й міркувати,
оцінювати його всебічно. Є претензії до форми: надто легко читається, надто все
у ньому призвичаєне: і ритм, і рими, і звороти – усе ніби лягло у відлиту
форму. То що в нім нового, що такого, що виокремлює його з нагромаджених
громадою віршотворців снів?

Зачин: «Землі приснився сон, що я по ній ходив…». Відразу
насторожуєшся: чого – «ходив»? Та саме оця заява змушує читати далі: що
сталося, чого, навіщо? І хоча у вірші ти біжиш, поете, швиденько, не
наздогнати, але цікавість змушує читача не відставати. Аж гульк – «Земля
прокинулась…»! І ми оторопіло зупиняємося: чого ж ти заснув, та ще й навіки?

Це – не розчарування, не відчай. Нас ти залишаєш з отакими
тривожними думками: що хочете думайте, а я…

Отож-бо!

Переходимо до іншого вірша, а «Сон» не відпускає. Так, як
буває уранці після підсвідомого марення…

Гаразд, беремося за інший вірш.

Вибір не випадковий, бо в нім – розгадка, як ти сам ставишся
до своїх творів, скільки варіантів має кожен вірш, скільки чорновиків. Їм ти
насамперед – невмолимий суддя. І це свідчить про серйозність твоїх творчих
намірів:

 

Палю чорновики – й суцільна чорнота

Мережива легкі лишає на листках.

 

Палю чорновики, як тіні світлих днів,

Іще не так давно я ними сам горів.

 

В чорнильницю вселяв перо, як в лампу гніт,

І спалював себе на сажу, на графіт

 

М’якого олівця з наповненням твердим.

Тепер я попіл сам, я сам тепер вже дим…

 

Горять чорновики – й чистішими стають,

Й очищення своє у небеса несуть…

 

Можна нарахувати з десяток віршів, без яких легкома автор
міг би обійтися. Томик його потоншав би, зате покращав би… Але навіщо
нав’язувати комусь свої оцінки? Кожен читач складе свій список, щось навіть
перепише у свій блокнотик, а якусь сторінку байдуже перегорне. Таке в нього,
читача, право…

А ми, дорогий Михайле, пройдемося трохи ліричними
просторами. І згадаємо, чим вони чарують. Це – інтонація, це ліричні об’єкти,
це і милозвучність, це і свіжість вислову, це і мелодійність, це і доладні
рими, бо ніде таких гарних рим нема, як у пісні, як у ліриці…

До слова, ти і сам про це пишеш:

 

Із кожним новозгаслим днем прощань,

Коли замкне мій вірш остання рима, –

Легкою хай літа моя душа

Поза вікном,

Під зорями зіркими…

 

Усе це в твоїй книзі, побратиме, є. Не розгубив ти своєї
ліричної бентежності.

І насамкінець згадаймо ще раз нашого спільного вихователя,
Абрама Іса¬ковича. Не знаю, як би він сприйняв твою збірку. Певне, за щось
дорікнув би. Але не сумніваюся, що багато що з цього доробку і йому припало б
до душі…  

м. Хмельницький

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!