Роздуми над
нацiональними комедiями Олега ЧОРНОГУЗА
Творчість останніх десятиліть письменника-сатирика Олега
Чорногуза нагадує похід лицаря по втрачену свободу й пам’ять свого народу з
відкритим забралом. А книжка новiтнiх комедiй, яку він пропонує сьогодні
читачеві, – це уже похід навіть без захисного шолома…
Сатиричні твори
Чорногуза, становлячи собою високооктановий вибуховий концентрат життєвої
правди, не раз привертали увагу кінематографу й театру: писалися сценарії за
його романами й сатиричними оповіданнями, в театрах йшли спектаклі, на
кіноекранах з’являлися фільми… Та сам автор мріяв, що настане колись-таки його
золотий час, коли він напише для театру й кіно спеціально. І не треба буде для
сценічного втілення адаптувати та переписувати його тексти…
З видом щасливого селекціонера-садівника, який нарешті
вдихнув пахощі власних плодів усіх літературних жанрів, письменник пропонує
тобі, дорогий читачу, книгу «Притулок для блазнів», яка на початку березня
вийшла 5-тисячним накладом на ДП «Картографiчна фабрика» у Вiнницii. I заради якої
автор подолав чималий шлях життєвого й творчого досвіду, довівши своїм
літературним подвигом, що найсмішніша комедія відбувається не на сцені
академічного театру, а в житті. І всі ми є її дійовими особами та заслуженими
артистами різних способів протидії великому злу дуже малесенького, вічно
кволого й часто фальшивого добра та обдуреної правди.
Із шести сатиричних комедій, написаних Олегом Чорногузом
впродовж 2009-го – 2012-го років, до «Притулку для блазнів» увійшли три:
однойменний авантюрно-сатиричний роман у драматургії на багато дій та комедії
«Ювілейний сувенір» і «Красуня за викликом».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дві останні комедії
створюють у книзі атмосферу грози й дивовижної свіжості після її втихомирення,
коли відбувається очищення душі, адже в багатьох героїв цих гостросюжетних
сатиричних творів вона ще не втратила до цього своєї відновлювальної сили…
Так, «Ювілейний
сувенір» – це сатиричний гімн добропорядному лукавству в родині благополучного
сьогоднішнього українського бізнесмена, який відважується на кілька годин
прикинутися мертвим тільки заради того, аби почути, що над його домовиною казатимуть
найближчі люди – рідні, друзі, партнери, колеги по бізнесу.
Набагато бурхливіші
події відбуваються у комедії «Красуня за викликом» (нещодавно успішно
поставлена на сценi драматичного театру у Луцьку), у якій «компетентні
внутрішні органи» так активно розшукують безвісти зниклу дружину бідолашного
журналіста, що демонструють при цьому не тільки свою повну некомпетентність, а
й повну духовну порожнечу, відвертий цинізм і зашкалюючу байдужість до свого
народу, спокій і правопорядок якого нібито «блюдуть».
Неймовірно дотепні
комедії, насичені соковитим і свіжим життєвим гумором, просяться на сцену
будь-якого формату, демонструючи наше сучасне життя і стосунки в родині та
суспільстві дуже часто такими, що цю родину й суспільство спотворюють,
розхитують і руйнують. А викресаний автором сміх покликаний зцілювати те, на
чому тримається рівновага земного буття, адже її розбалансованість доходить уже
до катастрофічної позначки… Це при тому, що, за великим рахунком, більшості
людства синдроми й провокатори вселюдських катастроф непомітні або легковажно
проігноровані їхньою свідомістю на догоду владі грошей та власному егоїстичному
споживацтву. От і збирає Чорногуз із життєохоронною метою найнебезпечніші
загрози не просто у свою міфологічну торбу, а ще й фокусує у найпотужніший
космічно-сатиричний телескоп, в якому однаково чітко відображаються як
всесвітнє хижацтво, так і містечкова злодійкуватість, що ходять попід руку з
лицемірним чванством і покритками добропорядності, прискорюючи непоправне…
Центральне місце в
новій книзі сатирика відведено однойменному авантюрно-сатиричному роману у
драматургії на багато дій «Притулок для блазнів». З відстані майже п’ятдесяти
років після появи в українській літературі образу неперевершеного майстра
ошуканства, зваби і шахрайства проби радянського зразка графа Сідалковського,
Олег Чорногуз виявляє сатиричними засобами його продовжувача і спадкоємця у
двадцять першому столітті. І змальовує Бульдовського-Пипочку в усій «красі»
майстерності цинічного авантюризму, уже інтернаціоналізованого й модифікованого
під найновітніші міжнародні злочинні технології економічного, фінансового й
політичного дерибану…
«Сьогодні продається
все: земля, посади, краса, тіло і душі… І не тільки мертві…» – застерігає автор
в одному з епіграфів до роману, вводячи читача в добу правління одного із
президентів незалежної України, позначеної особливо ретельною й «послідовною»
боротьбою з найбільшим злом планети – корупцією, що являє собою бальзам
безсмертя найрізноманітнішого штибу лиходіїв, хабарників, лихварів і крадіїв з
благочестивими масками на обличчях. З корупцією, яка до цього вже опустила на
дно безпам’ятної історії значно більше націй величних і могутніх держав, аніж
здатна вмістити людська уява. І досягла цього лише владою грошей, що перебрала
на себе владу президентів, владу найсправедливіших законів і владу судових
систем.
Інакше й бути не
могло, що в епоху єдиновладдя грошей керувати боротьбою з корупцією президент
доручає найдосвідченішим корупціонерам, які перетворюють цю акцію… у чергову
пустодзвонну імітацію з ланцюговим, нібито й ненавмисним, оповіщенням
«потрібних людей», хто ще зберігає «зароблені непосильною працею» діаманти та
дорогоцінні метали у банках… для консервування, а паперові гроші різних країн –
у пакетах для сміття. Ось тут, саме в розпал само-заспокійливої для влади
«боротьби» та «економічного зростання й зміцнення законності», в центрі
комедійних подій, ніби за диригентським пультом симфонічного оркестру, і
з’являється демонічний Бульдовський-Пипочка. І з’являється з безпрограшним планом
– скористатися із ситуації всіма своїми масками блазня й ляльковода,
проникливістю й чіпкістю кліща і навіть фальшивими стрілами Амура тільки заради
того, щоб самому здобути владу над людьми з великими статками і грішми. Тобто –
стати самому владою над усіма владами… В межах, звичайно, дач здирників
високопосадовців чи офшорного острова…
Авантюристи
дев’ятнадцятого й двадцятого століть Голохвостов, Боруля й Сідалковський теж,
як і Бульдовський-Пипочка, проросли на ґрунті української ментальності, що століттями
залишається незмінною. Споконвічна рабська меншовартісна мрія – вийти в люди,
вибитися якщо не в генерали, то хоча б у сержанти, купити титул чи поріднитися
у будь-який спосіб із дворянською знаттю, стати хоча б інструктором райкому
партії, якщо не секретарем ЦеКа, аби тільки над кимось бути, когось
визискувати, кимось командувати і когось принижувати, у двадцять першому
столітті набула суттєвих еволюційних змін. І якщо Голохвостого, Борулю чи
Сідалковського здорові національні сили могли ще зупинити – зруйнувати їхні
шахрайські схеми, розвінчати лиходіїв й осміяти, подавши урок
суспільно-морального очищення… То Бульдовського-Пипочку в епоху тотальної
глобалізації й національного нігілізму вже не зупинити. Адже не до чесного
бізнесу в нових українських реаліях він рветься, де, засукавши рукава, треба
дуже тяжко, в повазі до закону й любові до рідної держави, працювати. Не до
справжнього великого кохання він прокладає шлях, спокушаючи Єву, щоб заспівати
лише від переповненого серця почуттями кохання «І над панами я – пан». А прагне
він стати повелителем і паном над хабарниками і їхніми хабарами, нагадуючи при
цьому найпідступніших і найтерплячіших зі світу тварин, хто вистежує сильніших
за себе хижаків і безкарно викрадає в них здобич…
Звісно, що у своєму
мисливстві на хижаків Бульдовський-Пипочка застосовує найрізноманітнішу зброю.
Та найпотужніша з них – слово. Але слово не в тому його первісному значенні, що
оберігає й примножує духовність українських предків і їхню мову, чи будь-яку
іншу мову та культуру планети. А мову як порожні слова, набір інтернаціональних
суржикових фраз та слово-звучних ефектів. З єдиною метою – ошелешити вдаваним
інтелектом, здивувати, втертися в довір’я багатія чи хабарника і обдурити його.
То ж не дивно, що,
козиряючи купленим званням академіка, запасними фальшивими і справжніми
іменами, «родовитими» титулами та ефектними ідіоматичних штампами чи власними
крилатими фразами, він ще й «добиває» обране коло жертв карколомними
географічними назвами острівних міні-держав чи назвами нечуваних для обивателя
іноземних страв і вин.
Так, марка
французького вина «Шампань Блан де нуар», що звучить в устах Пипочки як блага
вість небесна для дуже освічених і «страшно» інтелігентних дружин судді і
прокурора, тут же спонукає їх придбати того вина аж декілька ящиків. І не так
важливо, що на смак те вино виявляється «московським квасом» чи схожим «на
рожевий польський борщ». Головне, що таке вино справді існує в реальності. А це
зайвий раз підтверджує лише «чесність, щирість і відкритість» афериста,
невідворотно наближаючи його до справжньої цілі – беззаперечного маніпулювання
досвідченими здирниками суддею Хотьком і прокурором Сизодоєм.
Сміючись і тонучи у
словесних хохмах Бульдовського-Пипочки, на зразок «Не той стиль, не той
художній рівень», «Одна шина тут, а друга – за хвірткою!», «Як казав
Коперфільд, вилазячи з металевого ящика» або «Як кавалеристи кажуть: кобилки –
вперед і шаблі наголо!», прокурор Сизодой усе ж не втрачає своєї професійної
пильності, і запитує, «нутром відчуваючи пройдисвіта», звідки той усе це знає.
«Та я ж далекобійник, – не моргнувши оком, ще більше входить у свою роль
аферист. – По Європах їздив! Париж, Мадрид, Дюссельдорф… І одного разу був
навіть у Франкфурті-на-Майні, але у воду не залазив… Ви мене запитайте краще,
де я не був. Та я навіть на Робінзоновому острові бував! Щоправда, як
екскурсант. Разом з Капшуківським. Пічкура з собою брали. За свій рахунок…
Розважали його туземками. З Борщагівки, але загар у них був, як у місцевих
аборигенок». «І що, вони ні разу не проговорились українською?» – одягає на
себе маску українського патріота підступний прокурор. «А вони й на Борщагівці
нею не говорять, – самовдоволено й цинічно парирує на те Пульдовський-Пипочка.
– Така ментальність. Сказано, – аборигени із Мотовилівки! Самі себе
соромляться…»
Розмивання етносу
«інтелектуальним безпам’ятством» криміналу, що перебуває у владі й
найрізноманітнішими методами ще й за бюджетні кошти диктує «моду на національну
амнезію» – одна з провідних тем «Притулку для блазнів», у якому, за
сміховинними діями покручів, криється уже невимовний біль мільйонів українців,
окупованих ошуканцями й безрідними шахраями. Безмовний стогін нації поглинає
лише шелест купюр єдиновладних грошей і шепіт продажної любові, якою
Бульдовський-Пипочка, ніби демонічний Перелесник, спокушає свої високопосадові
жертви. Ще й при цьому більш ніж відверто «рекламує» українських красунь самому
недовірливому прокурору: «Ласкаво просимо, як каже одна моя знайома,
відкриваючи свої алькови з перинами китайського шовку, набитими шерстю голубого
муфлона і подушок, повних пір’я африканських колібрі… Дівчата ходять у
спецшколу. З російською мовою викладання… Мова міжнародного спілкування і все
таке інше… Опускаються перед вами на коліна – і вже ніякої державної мови! Один
язик. Відповідно конституції… Такий у них стиль! А який художній рівень! Вони в
Японії інтелігентності вчилися, а не в доктора філологічних ідей Лесі
Ставицької. Крилатих фраз зі стін у громадських туалетах і з дощок придорожніх
парканів не списують. У них лексикон на евфемізми скромний».
І хоча
Бульдовський-Пипочка, входячи в раж і заряджаючись адреналіном, вже з
відвертістю садиста глумиться над своїми жертвами, але ті лише ламають голови,
у чому ж секрет його притягального лідерства. «Щирістю він бере! Пітон
африканський! Втягує тебе, як зайця, в пащу, – припускає Сизодой. «Виходить, не
дурень!» – заспокоює сусіда по дачі суддя Хотько.
«У нас так багато несправедливості! Більше, ніж правди.
Може, саме цим він і користується?!» – тягне свою волинку прокурор, і з певною
мірою заздрощів у голосі до значно молодшого шахрая порівнює хитромудрі плани
афериста з конструкціями павука: «Тонко пряде! Як геометрично правильно
розставляє свої срібні сіті!» Але це вже голос впійманого в павутину. Мухи теж
це усвідомлюють, дриґаючи в конвульсіях лапками… А тому в тенетах нещадного і
безжального афериста двадцять першого століття жодних відхилень в оборудках з
присвоєнням генеральського звання чи призначення на високу посаду, обкраданням
корупціонерів у «Старому Миргороді» чи вивезенні їх голими на безлюдний…
«офшорний острів» бути не може.
«У моєму новому
романі вершать людські судьби, говорять правильні і мудрі слова люди-маски.
Лише одна біда, що коять вони при цьому діаметрально протилежні вчинки, –
пояснює сутність свого нового роману в драматургії Олег Чорногуз на зустрічах з
читачами. – В епоху тріумфу лукавства й девальвації національної гідності маски
грають роль добропорядних державних чиновників, ховаючи під ними справжні
жадібні обличчя здирників і руйнівників національних орієнтирів. У романі лише
пройдисвіт Бульдов¬ський-Пипочка, прагнучи стати аферистом над аферистами,
зіркістю рентгена бачить обличчя, приховані масками. І йому це навіть на руку,
адже саме його маску корупціонери вважають справжнім обличчям. І це їм дуже
дорого обходиться… Ненаситні і недолугі блазні, вони є пустим непотрібом, що
лише заважає поступу нової генерації українців. Тому я і роздягнув їх, що ці
люди взагалі голі за своєю сутністю й приналежністю, в першу чергу, до
вселюдських цінностей. Вони не зняли своїх масок навіть на безлюдному острові,
залишившись наодинці зі своєю нікчемністю, блюзнірством, дволикістю. З-поміж
усіх героїв твору маску на райському острові Баю знімає з себе лише один-єдиний
персонаж. Це Бульдовський-Пипочка – з купленими дипломами академіка, фальшивими
чинами на дворянство і з неприхованою претензією на команданто острова під
короною чи то Іспанії, чи то однієї з колишніх колоній цієї колишньої імперії.
Він вдає, що в черговий раз щиро закоханий у свою нову дружину Єву. У дружину
без маски. З божественними і довірливими небесно-блакитними очима. Їй маска, як
і справжньому коханню, не потрібна взагалі! Так само, як і щирому бажанню –
змінити барви світу і самій змінитися на краще, вірячи в щирість нового Адама, який
їй обіцяє черговий рай на землі».
Спостерігаючи за
мінливими вчинками, часто самозаперечливими діями Пипочки впродовж усього
роману, читач не може не помітити роздвоєності цього образу, адже кожної
хвилини і в кожній новій ситуації він справляє враження то відрази, то
ненависті й презирства, то захоплення і навіть відвертої симпатії… Маючи
напрочуд дивовижну пам’ять, зовнішню і внутрішню привабливість, великий запас
енергії, він притягує й підкоряє собі людей за будь-яких обставин всього
кількома фразами навіть відвертої брехні, веде за собою притягальною силою
лідера…
Звично
схарактеризувати психологічний портрет такого персонажа як карликовий фюреризм
– відверто злегковажити. Списати все на порушення людської психіки в той час,
коли явище масового авантюризму і шахрайства набирає масштабів епідемії саме у
суспільствах з ослабленим імунітетом справжньої правової демократії, може
тільки самогубець. Напевно, що Ліон Фейхтванґер був таки близький до істини,
коли схарактеризував історію як поєдинок авантюристів, в якому завжди зазнає
поразки лише людство. А недавній міністр внутрішніх справ України Геннадій
Москаль, який розмістив матеріали своєї прес-конференції на власному сайті про
те, що владою над усіма владами у нашій державі є всього 42 злодії в законі, й
зовсім близько підступився до небезпечної істини. І цим ніби заглянув у
пекельну душу одного із прототипів реальних Чорногузових героїв –
Бульдовського-Пипочки, хто добре знає життя не тільки по обидва боки ґрат, а й
глибину кишень і сейфів з грішми по різні боки планети…
Пропаща сила таланту
Бульдовського-Пипочки на руїнах національних орієнтирів – це тема для роздумів
і дискусій. І це ще один, і чи не найяскравіший образ в одіозній галереї
сатиричних героїв письменника. Навіть закінчивши читати роман, буре-війну
енергію найновітнішого з Чорногузових авантюристів хочеться спрямувати на
творення, а не на руйнування. Почуття безсилля щось змінити у його судьбі
проектується і на тисячі нереалізованих українських талантів і на саму Україну,
зневажену й зіпхнуту зі свого історичного шляху в придорожній кювет… Сам же
Бульдовський-Пипочка, навіть не підозрюючи про читацькі протиріччя у ставленні
до нього, на безлюдному острові безшабашно і в стилі найкаламутніших безголосих
вітчизняних телешоу виспівує:
Я привіз на острів Єву,
з нею Змія і вольєр…
І тепер поміж дерев я
тут єдиний кавалєр!
Сорок літ водити треба…
Вірну я накреслив путь:
Єва бачить тільки небо,
я ж у Єви – тільки грудь…
Багато-багато років
тому, знаменуючи свій серйозний прихід у літературу, автор у надзвичайно
ліричній і поетичній повісті «Ми вічно шукаємо мамонтів» викресав іскру
справжнього великого кохання теж на безлюдному острові та ще й відокремив його
від діючого полігону на українській землі оберегом святої любові. То ж чи
випадково вивіз він на безлюдний острів і сучасних українських корупціонерів –
перевиховувати знову ж таки любов’ю і переосмисленням своєї ненажерливої й
україноненависної сутності на землі?
Якою б не була на це
відповідь, але виховний шестизірковий «Притулок для блазнів» Олега Чорногуза на
безлюдному тропічному острові ще довго залишиться переповненим…
Древня легенда
гласить: «Світ тримається на тридцяти шести праведниках». А на медалі «Праведник
народів» вигравіюваний такий вислів з Талмуду: «Людина, яка врятувала одне
життя, – врятує людство». Олег Чорногуз у «Притулку для блазнів» прагне
врятувати українську Україну. І чи достойно це звання праведника – судити не
криміналу…
м. Вінниця