«Якою мірою судите…»

125

З приводу публікації «Слова на гробове віко Станіславу
Реп’яху»

Вибачте, що почну із особистого.

Дивна у мене, як кажуть в народі, планида: весь вік мрієш
писати про добре, чисте і піднесене, вишукуючи його по крихтині з навколишньої
дійсності, а добра половина запалу іде на реакцію проти гидот, «свинцовых
мерзостей» (Максим Горький) цієї дійсності. Здавалося б, мовчи, подяки не
дочекаєшся, та й результати чи будуть?! Але – коли змовчати, то й думаєш:  навіщо ж я живу на цьому світі, якщо потураю
злу й неправді?

А йдеться ще ж і про тему, яка торкається кожного. Підкреслю:
кожного! Бо йдеться, по-перше, про смерть людини. Вона не обмине жебрака і
мільйонера, невігласа й мудреця. Як писав Борис Олійник у вірші «Похвала
непідкупній» – таки «варто жити й прагнути безсмертя, / коли є смерть, яку не
підкупить»! По-друге, мовиться про небачений для культурних людей факт
(принаймні, мене він приголомшив), коли дехто, випереджаючи суд Божий, починає
зводити рахунки над письменницькою могилою ще тоді, коли вона не встигла
осісти, коли не минули ще ні дев’ятини, ані сороковини, в  час, коли душа людська, за християнським
віровченням, проходить випробування на незримих нам колах духовної дійсності,
коли їй треба допомогти молитвою… А не обтяжувати  блюзнірськими звинуваченнями…

Зрештою, йдеться про паплюження пам’яті людини, яку я вважаю
собі далеко не чужою:  Станіслава
Панасовича Реп’яха.

Приїздив у справах до Чернігова в першій декаді липня. І
втрапила мені до рук газета «Сіверщина», гордо поіменована «всеукраїнським
тижневиком», за 5 липня 2012 року. А в ній на сторінці 4 – колонка редактора
Василя Чепурного під назвою «Слово на гробове віко Станіславу Реп’яху». Не
зупиняюся вже на назві – не знаю як кому, а мені в ній вчувається злорадство.
Прости, Господи, якщо тільки вчувається… Пам’ятаємо і Кулішеве «Слово над
гробом Шевченка», але ж там зовсім інша тональність… Перебуваючи в скорботі за
колегою, не починають із цинічного освідчення: «”Реп’ях відходить”, – писав я
півроку тому…» Ну порадій, що вгадав. Треба ж було писати таке при живій
людині!

По формі цей цинічний некролог нібито є, в певних моментах,
похвалою діяльності небіжчика, і самим автором, очевидно, розцінюється як
спроба об’єктивної оцінки діяльності літератора. А як на мене – це посмертний
донос. Головний сенс колонки: покійний був прислужником радянського режиму і страшенно
обережним провладним письменником – в час, коли в славному Чернігові вже палали
патріотичні вогнища рухівської боротьби. Та й до, і після – замало було в нього
українського героїзму, не те що в Чепурного…

«Сидять по шпарах всі мужі хоробрі»… – писав Василь Стус,
маючи моральне право на таку інвективу. Бач, 
осміяних ним півстоліття тому «правдолюбів» таки не побрав отой, не при
хаті згадуючи… Тепер вони виперлися розбудовувати Україну!

 «Багато письменників
вийшли з-під облуди часу. Реп’ях виходив значно важче»… – пише Чепурний і цитує
спогади Р.Іваничука, в яких той розповідає про «наше відродження Батурина і
насміхання Реп’яха». Не думаю, що Реп’ях насміхався над ідеєю історичної
реконструкції, а від себе скажу: Чепурний з йому подібними кинулися відроджувати
Батурин тільки тому, що той, головним чином, пов’язаний із іменем дорогого
серцю Ющенка гетьмана Мазепи. А чому б не відродити, наприклад, Суботів
гетьмана Хмельницького?

Через слово коментарі на зразок: «Реп’ях був дуже обережним
– але ж не всім бути героями… Двоїстість його натури проявлялася і в тому, що в
Києві він виставляв себе борцем українства, а в Чернігові служив владі»… Аж ось
пролазить і головний цвях із нутра цього опусу. Виявляється, коли Чепурний «со
други» створював Товариство української мови, Реп’ях нібито противився і
«заспокоював своїх кураторів з обкому компартії, що поставить пацанів на
місце…» Дорогі   мої, таке можна писати
для сьогоденних 18-річних «пацанів», які тоді не жили і яким легко втерти
примітивну двовимірну «туфту»: один  –
рухівець-патріот, інший – ретроград, захисник старого. Згадайте слова В.Дрозда:
на каркасі партійної системи тоді трималося ВСЕ: політика, культура, економіка,
освіта, оборона… В систему були вмонтовані 99,99% населення! Тільки одні за тих
умов намагалися діяти в інтересах людей, інші – для власної шкури. Так от,
Реп’ях шкурником не був! У розкошах не купався. Трудився, не підіймаючи голови.
Допомагав молодим і старим… У нього дня не було без виступів, заходів,
зустрічей – хіба коли тяжко хворів… Близько третини століття Станіслав Реп’ях
очолював письменницьку організацію області – рекорд серед українських
відповідальних секретарів обласних організацій Спілки. В ті часи, вважайте, це
була державна структура. Її й називали «міністерством літератури». І потурати
усім віянням часу, проголошеним переродженими партократами, Реп’ях так вільно
на своєму місці не міг. Бо це Чепурного не зняли б з посади Чепурного, а
Реп’ях, вибачайте… Колись академік Микола Жулинський казав, що митцеві часом
треба простити компроміси: він зберігає таким чином свою творчість, свою
діяльність – нехай і частково, але ж це ліпше, ніж нуль. Станіслав Панасович
зробив дуже багато добрих справ на своїй багатолітній посадовій «кафедрі».

 Не хочу повторювати
довідкові матеріали, але це автор десятків книжок, поет, публіцист, есеїст,
перекладач, крає¬знавець, людина енциклопедичного інтелектуального  багажу, яка знала Чернігівщину як свої п’ять
пальців… Чепурний згадує і про цей енциклопедизм, але ні словом не каже,
скільком людям допоміг Реп’ях. Тобто етичний момент у всьому факті появи  колонки відсутній. Допомагав письменник і
мені – в публікації творів, при влаштуванні на навчання, вступі до Спілки – і в
багатьох інших життєвих питаннях. До нього з повагою ставилися такі помітні
діячі культурного українського сьогодення, як академік Петро Кононенко,
письменник Юрій Мушкетик, київські художники, актори, композитори…

Реп’ях умів (і змушений був!) вести зважені переговори з
владою і добиватися потрібного для письменників, для літератури, для
українського слова. А це значно більше заслуговує на повагу, аніж шкварчання
писак без імені, таланту і без бажання щось творити (а не руйнувати) –  їм втрачати нічого, крім кайданів своєї
підлості та заздрості (майже за Марксом, тільки «в інший бік…»)

 «Відійшла епоха
двоїстості, але хто сказав, що прийшла епоха чеснот?» – завершує свій некролог
з нотками злої радості пан редактор. І справді, хочеться у нього запитати: чи
видно епоху чеснот за отаким зведенням рахунків, за такими «похвалами», вимазаними
в дьоготь?.. А вище логотипу газети стоїть цитата з Кобзаря: «Діла добрих
оновляться, діла злих загинуть».

Зайве нагадувати, що гірше письменницького середовища –
тільки акторське… Мало хто знає, що першим пунктом своїх вимог до акторства
знаменитий Костянтин Станіславський ставив вимогу дотримання етичних принципів!
Якось він сидів і плакав після сварки двох актрис: «Через їхні бабські
дріб’язкові претензії страждає спільна справа театру!» Спільна справа! А ми про
неї, спільну справу, думаємо – якщо не думаємо про честь ні живих, ні мертвих?!
Отож, коли такі «розбудовують Україну» – я, за Станіславським, «не вірю!»

 Не буде України без
ЛЮДИНИ.

Не терпілося авторові колонки почекати хоч пару місяців! Чи
треба бути глибоким психологом, аби збагнути доконечно просту річ: ця писанина
видрукувана з єдиною метою – підкреслити чесноти, позитиви, патріотизм і
нонконформізм автора! Очорнення інших з метою обілити себе –  тактика давня, але не завжди безвідмовна. Про
Реп’яха згадували і будуть згадувати, пам’ятаючи його заслуги, хоча я теж не
намагаюся причепити йому німб святого. Він був як усі люди, але – був
«патологічним» трудівником і просто хорошою людиною. А життя прожив важке: хто
знає, скільки він хворів до останніх днів життя – той погодиться, що всі свої
гріхи, можливо, він тими страдницькими болячками спокутував іще тут…

Думаю, колись буде в Чернігові меморіальна дошка Станіславу
Панасовичу Реп’яху, або, можливо, й пам’ятник. Про цього видатного чернігівця
будуть пам’ятати довго.

Люди, які відійшли за межу земного існування, не захистять
себе, тому вкрай непорядно «воювати» з ними, сипати звинувачення тим, хто вже
не наведе контраргументів. Та є Бог. Він розсудить, оцінить і відплатить –
кожному по ділах його. «Якою мірою судите, такою відсудиться вам».

А відомому заслуженому письменникові хай буде вічна пам’ять
і шана людська.

 

м .Київ

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!