Які вони: літературна періодика і сучасний літературний процес?

Під час одного з засідань Творчого об’єднання літературних
критиків КО НСПУ під орудою професора Михайла Наєнка йшлося про літературну
періодику і сучасний літературний процес. Публікуємо матеріали виступів
учасників засідання.

Андрій Кравченко, старший науковий співробітник Інституту
літератури НАН України ім. Т.Г.Шевченка, відзначив, що тема обговорення
літературної періодики і занику українського літературного процесу – як
індикатор культурного життя в Україні. Можна б зробити аналіз періодики за місяць,
і буде ясна картина і літературного процесу, і періодики. Звісно, літературний
процес має свої проблеми. Контекст матеріалів і зміст. Але це не проблеми
періодики. Вона відображає процеси в літературі, а це – процеси
комерціалізації. Це і добре, і погано. Втрачено контроль за ідеологемами, немає
ні політичного інтересу, ніякого іншого, крім комерційного. Чому пишеться
«смалена» література? Бо її читатимуть. Це сенсаційна література, а періодика
комерціалізувалася, бо інакше вона збанкрутує. Стан сучасної періодики як
сучасний супермаркет і стихійний ринок, його учасники змушені конкурувати. На
нього не звертають уваги, доки він існує. Крім того, ми маємо окупований
літературний простір.

Що сказати про українську масову літературу? Український
літератор нині не професіонал, а аматор, творить лише у вільний час. Література
виявилася неготовою до сучасного життя. Які виходи? Якось допомогти якимсь
виданням? А чи це зарадить? Камо грядеши? Це питання не ставиться. Чи
досліджувались організаційні процеси в Україні і чи вони такими є? Ні. І немає
метаструктур. А література, на моє глибоке переконання, переживає час активної
трансформації. В окремих письменицьких організаціях кожен робить своє.
Намагаюся створити «Літературну біржу» в Інтернетмережі. Адже є гарні видавництва,
є гарні письменники. Але один одного не знають. Є редактори,
інтернетлітература, періодика – все рухається без руля, без вітрил. Ми повинні
скомпонувати таку ідею. Держава існує паралельно з культурою.

Павло Гриценко, директор Інституту української мови,
професор: «Я теж живу в цьому українському просторі. Люблю читати. Сучасний
літературний процес – він є. Ми відмовились від минулого, а звідти  можна було б узяти багато цікавого і нести
далі. Ми забули, що це був стан несвободи, 
розклеїли намітки на письменників радянської доби і їх обнизили,
несправедливо забули про те, що багато з них сприяли наростанню культурного
потенціалу. Ми вчимося на українській класиці, на радянській літературі. З неї
ми виростали. Ми не взялися нізвідки. Оцінюючи роль попередників, треба їх
оцінювати в координатах їхнього хронотопу. Не треба так легко віддавати на
поталу те, чим маємо гордитися. Щоденність була така, що потрібна була
романтична піднесеність, щоб за нею заховатися. Стельмаха з 1955 року сварили
за кучерявий стиль. Я вивів формулювання його стильової поетики: Стельмах шукав
глибин слова, і я б із детальністю перевірив пасажі Стельмахових синонімів зі
словником В. Василенка 1912 р. «Народних термінів і ремесел». Сьогодні вплив
літератури значно менший. Хаос і домінанта ринку. У багатьох випадках
література нецікава. Інколи нецікаво читати ані прозу, ані поезію. А поезія вже
й не поезія. А Бажан, перекладаючи «Витязя в тигровій шкурі», вклав у 1666
катренів; він був настільки затиснутий зовнішнім і внутрівшім римуванням
тексту, але як упорався! Чи багато сучасних поетів можна поставити поруч із
Бажаном? Маємо багато сірого і в літературі, і в періодиці. Маємо тонкі
спостереження Михайла Наєнка, але цього дуже мало. Мова – це той інструмент, що
допоміг Україні відбутися як нації. 2013 рік – 150-й рік Валуєвського
циркуляру. Проповіді не можна було проглошувати українською мовою. Але Пилип
Морачевський проголошував; переклав українською «Новий заповіт». Мусимо знати,
яка маса людей виступила проти утисків. Питання діалектів у літературі – вони
повновартісні. Але обсценна лексика… Її представляє Марія Матіос, Петро
Мідянка, інші. Іван Барков у Росії писав у ХVIII ст., у Пушкіна була
ненормативна лексика. Дехто вважає, що ненормативна лексика ніби може притягти
увагу читача. Я був розчарований, коли читав такі сучасні українські тексти. Я
відчув несмак, бо перед цим мав задоволення – майстерністю, семантичним
розмаїттям, асоціаціями, символікою, і воно залишилось. Я переконаний, що це не
філологічний бар’єр. Обговорення подібних питань треба  постійно проводити: яка мова, яка форма, яка
художність? Щодо стилю: інколи складається враження – це люди розумні, обтяжені
досвідом, смаком, але в текстах більше нарцисіанства, ніж ідеї».

Олександр Стусенко, поет, літературний критик: «Було багато
висловлено претензій, зокрема, про гінекологію в літературі. Однак українська
література друкується. Я сподівався почути редакторів видань. Хотів би їх
вислухати, як вони популяризують сучасних українських пистьменників. Тут на зібранні
мали б бути і Микола Луків, і Юхниця, і ті, що робили «Вітчизну», і брати
Капранови, що робили «Друг читача», що мав тираж 10000 прим., а тепер –
інтернетвидання. Чому немає Тараса Федюка, щоб його послухати, як він
відновлював «Сучасність» і як вона загнулась? Чому у Львові чи у Вінниці не
продається «Кур’єр Кривбасу» чи «Січеслав»? І так з усією регіональною пресою.
Євген Чикаленко казав, якщо ви українець і не передплачуєте своєї преси, то хто
тоді буде її підтримувати? Літератори читають самі себе. «Вежа» кіровоградська
– читають її лише ті, хто там надрукувався. Всі ми збайдужіли один до одного.
Звідси корінь зла. Колега з Інституту літератури сказав про організаційний
центр, а ми де перебуваємо? Спілка письменників мала б установити: кожен примірник
має надходити до бібліотеки НСПУ, щоб бачити, що видається. Ішлося про
відсутність активного сучасного літературного процесу, ні, це продумано,
ведеться про денаціоналізацію української нації.

В’ячеслав Левицький, молодший науковий співробітник, учений секретар
відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України:
“Коли говоримо про періодику, слід ураховувати, що протягом останнього часу
зміст самого поняття «періодичність» набув нових відтінків. Зараз чимало
потужних літературних ЗМІ працює в Інтернет-просторі. Чи можна їх називати
періодикою? Навряд чи, адже регулярне оновлення матеріалів – запорука
нормальної роботи будь-якого сайту. Якщо наповнення веб порталу періодично не
зазнає змін, значить, таке електронне видання взагалі не працює. З іншого боку,
деякі паперові газети й журнали з ряду причин публікуються із затримкою. Але
якщо їхні редактори прагнуть відповідально висвітлювати літпроцес,
періодичність виходу не стане перешкодою. Переконливе свідчення цього – часопис
«Критика». Наприклад, у його травневому числі за 2012 р. (підписане до друку в
серпні) приділено увагу подіям, що відбулися в останній місяць весни чи почали
анонсуватися наприкінці літа. Попри певну парадоксальність, читач опиняється у
виграшній позиції: газету підпорядковано його часові, його – читацьким –
запитам і планам.

На жаль, таке прагнення встигати за культурою притаманне не
всім паперовим ЗМІ. Тому доводиться вкотре саркастично визнати, що існує й
третя причина для переосмислення поняття «періодичність». Маю на увазі
незбагненну пасивність деяких головних редакторів. Завдання критика  – не просто пропонувати трактування нових
творів, а подавати це трактування своєчасно. Натомість у нас нормальною є
ситуація, коли рецензію ніби схвалили, привітали авторів і статті, і оглянутої
книжки, навіть гонорар пообіцяли, утім, рецензія лежить у редакторському
портфелі понад рік. Може пролежати й більше – рівно стільки, скільки
редакторові треба, щоб узагалі про неї забути. І про яку тоді оперативність, ба
навіть фаховість критика може йтися?.. Підозрюю, про фаховість не йдеться
взагалі, адже в низці видань роль оглядача виявляється монополізованою – хай
обдарованими людьми, але представниками однієї точки зору. Усе це тема для
іншої розмови. За означених обставин істотніше, що наукова (літературознавча)
періодика нерідко є мобільнішою, ніж власне літературна. Зокрема, динамічним
відстеженням книжкових новинок і заохоченням коректних дискусій вирізняється
академічний журнал «Слово і Час».

Багато учасників засідання наголошують на мовній проблемі.
Припускаю, що вона полягає, насамперед, у царині не національної мови, а мови
як сукупності уявлень, цінностей, смаків. Власне, тому також не доречно
нарікати на тотальну комерціалізацію, як це робилося на сьогоднішньому обговоренні.
Очевидно, в нашій державі панує недокомерціалізація літератури та книжковий
недоринок. У нормальній конкурентній ринковій ситуації до уваги беруться
побажання всіх покупців. Даруйте, чи у Києві часто натрапимо на рекламу
добротного наукового видання? Можливо, і ярмарки літератури нон-фікшн у столиці
України відбуваються – принаймні, такі ж, як у Москві? Ні, у нас на ярмарках,
замість круглих столів, рік у рік обладнуватиметься паралелепіпедна кухонна
плита для письменників. І поки естетичний смак потрапляє у відчутнішу
залежність від смаку гастрономічного, важливість читання теж пропагується надто
абстрактно й примітивно: подібно до користі від вітамінів чи йодованої солі. До
речі, літературні менеджери з тієї ж Росії знімають фільми за класичними творами.
Ролі в таких екранізаціях виконують сучасні письменники. Приклади варто
поповнювати з урахуванням досвіду інших країн. Для мене особисто залишається
відкритим запитання, чи готові наші культуртрегери до вигадливих тактик: не
конче ігрових, однак захопливих; викличних, але заснованих на глибокій
ерудиції? Боюся, таке питання є риторичним. На жаль, окрім тактик, нам інколи
гостро бракує стратегії з розбудови мови – сукупності зрілих уявлень,
цінностей, смаків. А з цим завданням навряд чи впорається літературний критик,
навіть найуспішніший”.

Станіслав Бондаренко, заступник головного редактора газети
«Літературна Україна» говорив, що нарікають на те, що їхня газета не сучасна.
«Потрібні гонорари для оглядів. Кілька оглядів було: Дмитра Дроздовського – про
зарубіжні романи, огляд про Михайла Назаренка. Отже, огляди були. Може,
недосконалі. Павла Гриценка відштовхують сучасні тексти. А прочитайте тексти В.
Хлєбнікова «Felicita» 1907-1908 рр. Раніше була ідеологія, і було фінансування.
Дитячі газети виходили накладами по 200 тис., а книги – понад 100 тис. Тепер,
якщо 1 тис. прим. – це вже великий наклад. То чи така книга прийде широко до
масового читача? Чи спрацює нинішній менеджмент на поліпшення ситуації з
книговиданням і книгорозповсюдженням? Книгу «Родоський камінь. Нічна розмова з
Європою або Таємниця наших літер» видав за власний кошт. Володимир Шовкошитний
у видавництві «Український пріоритет» видав гарний роман «Кров – свята», що
складається з двох історичних романів – «Хресна путь» і «Білий кречет». У нашій
літературі є багато такого, чим маємо пишатися. Козацькі думи – це чистий
верлібр. Духовні батьки екзистенціалізму Бердяєв і Шестов – кияни, а потім –
К’єркегор. Шовкошитний – учений у своїх історичних романах; там піднято стільки
унікального архівного матеріалу! Останнім часом з’явилася книга у Михайла
Наєнка про ті часи, які були колись. Професор Ніна Бернадська тут, вона
написала серйозну книгу про український роман. Дорогі наші колеги з жовтого
корпусу Київського університету імені Шевченка, коли ви самі почнете писати про
сучасну прозу?»

Ярослав Орос, прозаїк, у чиєму доробку такі книги, як
«Заповіти білих горватів», «Чотирикутна зірка», «Змагання катів», «Втрата
Сімаргла», «Дримба», «Триликий Ной», позначені яскравим самобутнім авторським
баченням, зануренням у давні часи українства, що виявляє авторський світогляд і
залюбленість у дохристиянську добу. Він із прикрістю відзначив, що «сучасна
література не є предметом серйозного дослідження й представлення». Показав це
на своєму прикладі. Хоч він уже автор багатьох романів, але, «наприклад, Сергій
Квіт, нинішній ректор Києво-Могилянської академії, стверджує, що немає такого
письменника, як Ярослав Орос. А для мене є авторитети, такі, як Григорій
Косинка, якого катували в Києві в Жовтневому палаці. Тепер там ідуть розваги. А
сучасних письменників не висвітлюють. Ми брешемо, щоб ми пам’ятали про те, чого
нема. Істинно правий був Григір Тютюнник: немає загадки таланту, є загадка
любові».

Лілія Золотоноша, поет, адвокат, доцент Київського
національного університету імені Тараса Шевченка: «…Коли немає про що говорити,
зачиняють двері. Або подають позов. У француза Оноре де Бальзака був улюблений
тост: (російською) «Итак, поговорим о действительности, о Евгении Гранде».
Інсценізуємо цей вислів на користь критиці. З пам’яті нанизується ще одна
цитата, колись проговорена в розмові Павлом Загребельним: «Жінка без чоловіка —
як сад без огорожі». Росте і розростається!» Це мені нагадує літературну
критику наших днів. Як сад без огорожі!.. І без будь-якої юридичної
відповідальності. І без навантаження відповідальності критика-автора за кожне
слово публікації. Коли кути відсутні, коло замикається.

Якщо існує держава, то існують норми — поведінки, моралі,
відповідальності. Нема такого, щоб стаття — і без кари! Гримлять то тут, то там
скандальні матеріали, як гармати. То й гримлять. Немов би це — звичайний галас.
Поговорили та й забулися… Немов галас – це звичайна складова руху на шосе чи
автостраді. (До прикладу, Кільцева траса…). Перепрошую, дуже часто це — матеріальна
дійсність в сучасній літературній критиці. Замовити автора, ніби «зняти
дєвочку» з Кільцевої. Або ще гірше — кілера, снайпера, тощо…

На мій погляд, в нинішньому літпроцесі вимальовується три
види критики: перший — літературна, другий — вовча, третій — убивча! (Можна цей
синонімічний ряд поширювати: наприклад, четвертий вид — падлюча). Починаючи з
другого виду, починається критика комерційна. Сама була за свідка в
підтвердження сказаному. Мій колишній чоловік виклав круглу суму (сім тисяч
доларів) і замовив певному автору (прізвище якого навіть не хочеться писати!),
аби він мене (мою творчість) «прокатив по повній програмі», щоб і не снилося!
Вдалося. І не вдалося. Скандальна стаття хоч і з’явилася і наробила мені чимало
душевних переживань, проте ще і виступила моментом піару, (то вже інша справа —
нащо піар такою ціною…).

Ми, як читачі Шевченківської Катерини — співчуваємо
Катерині, журимося за нею… А в житті стільки таких Катерин, яких змогло чи
пробувало збезчестити перо літературного критика, та ще й який і обличчя свого
не має (приховане під гучним псевдонімом хоч О. Пушкіна, хоч В. Шекспіра, хоча
б під іменем святої людини — Павла Алепського…).

Світ змінився з часів Шевченка. Став продажнішим… У кожнім
часі, в кожній добі, кожній епосі є свій революційний значок (комсомольський,
піонерський, депутатський…). Є своя фінішна лінія. Свій дороговказ. Є своя
стрічка або від прапора революційного, або від дамського капелюшка. В усі часи
продажність була. За склянку зерна. За п’ять доларів. Юдині срібняки…

Та письменницький світ особливий, в ньому співають і
нашіптують янголи, в ньому ж має бути своя небесна чистота… Коли справжнє
створюється в літературній лабораторії… Не продажне. Я сама журналістка за
другим фахом. Для мене і зараз дико, страшно і моторошно навіть думати (!) про
те, що слово і буква продаються, що ними торгують. Слово — це поклик душі. Це —
стан душі. Бо існує істина, що передається із роду в рід: прожити – і не
збрехати! Це — як кодекс! Як бути чесним від роду, і щоб чесність і правдивість
йшли і від твого слова? Інакше горітимеш! (У пеклі не так уже й багато місць!
Тіснина!).

…Якщо сучасному літпроцесові не додати чітко поставлених
юридичних норм відповідальності за авторські дії, то хто зна, куди він і далі
піде… Звичайно, якщо одна трясовина, то землі і не буде…

Моральна об’єктивність. Нею починається все і нею
завершується все.

Нагостріть ножі, щоб захистити слово. Так збережуться душі».

Закінчення в наступному числі.