На малій батьківщині Володимира Затуливітра
Рівний, як долоня, степ. Чорнющі, чорніших не буває, ріллі.
Смарагдові вруна озимини. „Ліктаста юрба кукурудзи”. Наволгла, „нестукома”,
перехняблена, трухлява хвіртка і „калинова свіча” при хаті, що трьома вікнами
дивиться на однобічну вулицю, а ще вигиниста груша, як добряща тополя,
стара-стара, а вибухнула таким потужним молодим голлєм вертикально в небо, що
саме розсупонилося із хмар і усміхається нам уже зимовим, а все ще теплим
сонцем. Так зустріло нас родинне гніздо Затуливітрів на хуторі Веселе, де народився
поет Володимир Затуливітер, де хлопчаком пас гусей, гнав з товаришами коней у
нічне і нікому, тільки йому випадало бути „вартовим вогню”. У дворі два
акуратних хлівці, льох і криниця, старий сад, але город уже викохує триметровий
чорнобиль і лопухи заввишки з добру вишню, та все ж, як і колись, збігає до
левади і озера, у якому до сиріт перекупувався малий Володька.
У Веселому тепер живе лише п’ять сімей. Сусідка Сталіна
Батожська із сином Леонідом і мамою Рябоконь Євдокією Павлівною добре пам’ятають
роботящу сім’ю Затуливітрів: Івана
Кузьмовича, механізатора, і Галину Антонівну, що всеньке літо на „цілоденних
буряках”. Домашньому хазяйству давали раду діти: Володя і дві меншенькі Марійка
й Ніна. З них вимагали порядок строго, а коли щось не так, то батько „тебе
вечірнім любить ремінцем”.
Вилетіли із гнізда діти, здобули освіту, влаштували власні
долі. А при кому ж доживати батькам? От і побудував уже третю на своїм віку
хату Іван Кузьмович у сусідньому Яблучному, де тоді вже учителювала одружена
Марія Іванівна. Середина 80-х. Володимир Іванович на той час працював
заступником головного редактора великого столичного видавництва „Молодь”.
Додому їздив нечасто. Хоч і одержував від мами і Марійки листи-прохання:
приїдь… Ніколи. Дуже відповідальна робота. Поза нею – іще відповідальніше –
підтримати молоде дарування (о, скільки їх!, що шукає свій шлях) і допомогти
повірити у себе. На власну творчість залишалась ніч. І все ж, услід за „Теорією
крила” (1973) і „Теперішнім часом” (1977) виходять наступні поетичні збірки:
„Тектонічна зона” (1982), „Пам’ять глини” (1984), „Зоряна речовина” (1985),
„Полотно” (1986), „Початкова школа” (1988). І в кожній із них пахне росяним
степом зоряна поезія. В кожній – грузький невідмивний чорнозем і озимина;
„стозерні” яблука, і рідна, продивлена до дна Ворскла; земляки – люди праці й
пісні; ласкаві пошерхлі руки мами, й батьків горенить мед…
Вклоняємося могилам батьків Поета і сестри Марії Іванівни…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А в клубі уже чекають на нас односельчани…
Нарешті я вдома: як снилось: додому:
як з вирію волоком тягне мене…
От і повернувся Поет додомоньку своєю наболілою, натрудженою
душею, яка і в оцих трьох книжках, що ми привезли в подарунок для всіх районних
бібліотек області, виданих уже після смерті: „Четвертий із триптиха” (2004;
2009); „Чаша жертовна” і „Ненаписані пейзажі” (2009). Звісно, і школа, й
сільська бібліотека давно мають книжки свого знаменитого земляка, бо відвідують
Затуливітрівські читання на Канівщині, де вони презентувались. На Десятих
читаннях виступали вчителі й школярі, родичі із Яблучного, які прибули за
підтримки Великописарівської райдержадміністрації. Але сьогодні представники
Національної спілки письменників України та Літературного благодійного фонду
Володимира Затуливітра приїхали з особливою місією – нагадати, що надходить
ювілейна дата: 70 років від дня народження Володимира Затуливітра. І хоч це
буде 2014 року, готуватись слід уже тепер. Бо подумати потрібно не лише про
ювілейний вечір. Ми не сумніваємось, що він відбудеться і в Яблучному, і у Великій
Писарівці, і в Сумах, і в Києві.
Подарували школі свої книжки усі столичні гості – шановані
відомі письменники: Петро Засенко, Михайло Сидоржевський, Микола Гриценко.
Кожен знайшов якнайточніші слова, щоб розкрити грані високодуховної,
інтелектуальної, філософської творчості поета і його унікальну творчу
особистість. А голова Київської письменницької організації М.Сидоржевський
підкреслив: слобожани щасливі тим, що на їхньому чорноземі, серед них,
народився і виріс великий поет. Слід увіковічити ім’я Володимира Затуливітра у
назві вулиці, присвоїти його ім’я школі, створити музей поета, і не десь, а
саме в школі, для дітей.
Як ми відверто раділи, слухаючи прекрасну рідну мову із уст
яблучан, і дорослих, і школярів, і чотирирічної Даринки, онучки двоюрідного
брата поета, Коваленка Миколи Павловича, та його дружини Надії Володимирівни.
На запрошення Ліди Коваки, директора, відвідуємо
Яблучненську школу. У вестибюлі зразу впадає в очі гарно оформлений стенд
Володимира Затуливітра. Шкільний музей села також оновлено. В центрі великої
зали – фігурний стенд поета та вітрини із матеріалами про його творчість. Тут і
уроки рідного краю канівських учителів, під час яких вони знайомлять учнів з
творчістю Володимира Затуливітра, бо вважають його своїм земляком, адже він
навічно зостався на Козацькому шпилі Канівських гір.
Пошановані запашним короваєм, квітами і доброзичливою увагою
яблучан, обласкані родинним теплом сім’ї Коваленків, примноживши фонди музею
Володимира Затуливітра старими фотографіями, подарованими родичами,
однокласником поета Василем Дорошенком та поетесою з Великої Писарівки Ольгою
Котельниковою, сусідкою у Веселому, поспішаємо в Суми. Там, у затишній залі
наукової бібліотеки, на нас уже чекають друзі, співробітники редакції газети
„Сумщина”, творчі побратими поета та журналісти.
Олександр Вертіль, голова Сумської обласної організації
НСПУ, заступник головного редактора газети „Сумщина”, який завжди висвітлює у
пресі усі Затуливітрівські читання, виставки, вечори, прочитав свій вірш
„Водяний млин”, присвячений старшому товаришу і колишньому співробітнику.
Юрій Царик, який найперший написав і опублікував спогади про
друга, тепер подарував нам нову книжку поезій „Моя рятівна соломинка” із віршем
„Перечитуючи Володимира Затуливітра”, зокрема його книжку „Початкова школа” та
фотографією двох друзів у Буймирівці 1979 р.
Довголітній друг і перекладач поет Василь Чубур, який
опублікував у Москві дві книжки поезій Володимира Затуливітра російською мовою:
„Речь” (М. „Молодая гвардия”. 1989) і „Чернозем” (М. „Советский писатель”.
1990).
Бджоляр-поет Микола Іванович Гриценко, колишній головний
редактор газети „Сумщина” (тоді „Ленінська правда”), із яким 13 років
пропрацював Володимир Іванович, у своїй книжці „Філософія бджоли” опублікував
вірш „Читаючи Затуливітра”, а поряд вірш Володимира Затуливітра „Снігурка” з
таким поясненням: „Цей вірш відомий український поет, який був сусідом і другом
нашої сім’ї, написаний для нашої шестирічної доньки Вілени у 1978 році”. (А
малу Віленку Володя з рук не спускав, бо вона його дуже любила).
Художник Олег Солдатенко, автор відомого екслібрису Поета,
розповів про довгі задушевні бесіди у товариському колі.
Перекладач Возген Балаян розповів про Затуливітрові
переклади поетів Карабаху: Самвела Григоряна, Ваге Овакимяна, Володимира
Абрамяна, Вардана Акопяна, Рачії Бегларяна, Григора Григоряна, Асатура
Петросяна.
Виступ поета, заступника голови Сумського земляцтва у м.
Києві Миколи Гриценка був зустрінутий по-рідному, адже він колишній сумчанин і
його знають всі присутні. Він ініціатор і учасник багатьох культурних з’яв на
Сумщині. Два дні подорожуючи з ним, ми не стомлювалися слухати його цікаві
розповіді про спорудження храмів, пам’ятників, про Михайлівську цілину і
фестивалі, про слобожанських письменників і діячів культури. Дякуємо нашому
професійному гіду й лоцману по Сумщині.
Ми вдячні директору бібліотеки Тетяні Фроловій, Сумському
відділу Союзу українок, які зустріли нас молитвою за Україну, Петру Засенку за
добрі слова про поета й уміле керівництво літературним святом, Михайлу
Сидоржевському, який очолював нашу невелику делегацію й оприлюднював
найгостріші проблеми культурного життя краю. А ще усі присутні дякували йому за
газету, свіжий номер якої зник умить.
Поверталися додому не лише задоволені виконаною місією, а й
збагачені новими культурними досягненнями Сумщини, наповнені теплом сердець
Володиних земляків: як „… добре – здогадалася планета,… нас у єдинім
колоску звела”.
Олександр ВЕРТІЛЬ
ВОДЯНИЙ МЛИН
Пам’яті
Володимира Затуливітра
Притомилася хвилею Ворскла,
Пригорнулася до берегів,
Зав’язавши колодами шорстко
З позапам’яті сірий архів.
Ще коли молодою ходою,
Взявши річку собі про запас,
Не по воду пішов – за водою,
Отуди, де спиняється час.
Пересохлі від спраги колеса
Підточили млинарський експрес.
Загубилась у часі адреса
З-поміж тисяч подібних адрес.
Все тече, протікаючи мимо,
Забирає – змиває сліди,
І цілується в губи з Гольфстрімом
Аж потойбіч своєї ж води.
Певно, мав той удачу селянську,
Хто зберігши святу таїну,
Так надійно пірогу ворсклянську
До землі слобідської примкнув.
Повтікали брехливі зозулі,
Прив’ядає старечий нестрим.
А колоди все грузнуть у мулі,
І цілується в тиші Гольфстрим.