Як вічність і величність

Спомин про Володимира Лучука

Студентами ми часто у Львові забігали в пивний бар «Під вежею» неподалік видавництва «Каменяр». Туди також заходив і відомий поет, перекладач Володимир Лучук, якого я бачив частіше у книгарнях, де він впевнено говорив з продавцями і читачами. А тут, на старий новий 1980 рік, на Василія, він у супроводі автора першої збірки віршів «Мамині перепілки» Михайла Левицького заходить в бар на першому поверсі й голосно вітається:

– З новим роком! Жита, пшениці, всякої пашниці! А Василям – нових думок і поетичних книжок!

 

Тисне руку, бере за лікоть, веде до високого столика й замовляє купу бутербродів, кави і до кави. Бо отримав якийсь гонорар, треба поділитися з ближнім. І погомоніти на улюблену тему творчості. Як його не слухати, письменника, який закінчив аспірантуру Львівського університету при кафедрі слов’янської філології? Тим паче це рецензент рукопису моєї першої збірки «Зерна дощу», яку подав у «Каменяр» і чекаю рішення видавництва, а воно, дізнався, після доопрацювання рукопису має направити мій доробок комусь на рецензію в Київ і хтось заробить пару рублів. Така формальна схема контролю, щоб перестрахуватися, хоча у моєму рукописі нічого не було крамольного, хіба що забагато лірично претензійного, а також сліз-плачів, за що покритикував автора Володимир Іванович, все ж відзначивши, що «ці та інші недоліки, наявні в кожному вірші – не применшують, проте, того доброго, що є у В.Рябого – його прагнення висловлювати свої почуття і думки не штампами, а власними, хай і не завше вдалими, але оригінальними образами, що дає підстави надіятись на його майбутні поетичні успіхи… Вважаю, що видавництво має перспективного автора, який може виступити з цікавим поетичним дебютом… 3.09.79».

 

Однак я за стилем вільнодумець, що було видно з віршів-верлібрів неозброєним оком, тому і треба було видавцям перевірити автора на переконання, очистити рукопис від занадто розкованих текстів.

Я тоді не дуже і вдумувався в цей процес, бо не належав до героїв з потаємними помислами, навіть не знав, що може бути за складені докупи синій та жовтий кольори. Мене чарувало поетичне слово і я був у його цілковитому метафоричному полоні.

 

Слухав вусатого Володимира Лучука, очі якого світилися теплом, і мріяв про першу ластівку. Рецензент підписав мені того дня свою збірку з паліндромною назвою «Дивовид» (1979): «…з вірою в поетичне його майбуття», майже так само свою і його приятель Михайло: «…з вірою в його творчість. Щасти тобі!». Я почувався ще довго натхненним цією експромтною зустріччю. А через півроку нарешті отримав з видавництва разом з рукописом рецензію Миколи Лукова, автограф якого разом з автографом Леоніда Куліша 1973 року мені у військо надіслала мама і я дорожив ним.

 

Другий рецензент і пройшовся по творах автора, але запевнив, що йому припала до душі балада про хлопчика і сонце: «… мені цей тонкий, напрочуд виразний і пластичний вірш запам’ятається так само, як запам’ятався колись на Всесоюзній нараді молодих письменників у Москві один з віршів російського поета І.Слєпньова», та зробив висновок, що про книжку говорити рано. Його чомусь не цікавила думка Володимира Лучука. А взимку 1985 року я був у Ірпені учасником республіканського семінару молодих письменників, книжки яких готуються до друку, зайшов до редакції журналу «Дніпро» і переконався, що мій принциповий рецензент таки забув мою баладу, не мав настрою для розмови, наполегливо попросив спілкуватися з завідувачем відділу Олександром Шугаєм, що не дало бажаних результатів, адже я не хотів писати на догоду «поїзди», а без цього, попередив пильний працівник, добірки в журналі годі сподіватися…

 

З Володимиром Івановичем після закінчення Львівського держуніверситету ми підтримували зв’язок телефонічно і листовно. У розмові я повідомив, що «Каменяр», хоча мій рукопис стояв у перспективному плані видання, розірвав зі мною стосунки, оскільки я випав зі сфери зонального впливу, вибувши за межі області. Мене розподілили за місцем праці у Хмільник кореспондентом газети «Червоний прапор». Я подумав, що таким чином зможу рукопис подати у зональне видавництво «Маяк» в Одесі, до якого належить Вінниччина. Але посада тут була зайнята кимось з місцевих. Я пішов у Коломиї на роботу в редакцію газети з такою ж назвою і, звичайно, на віршотворення залишалися тільки ночі або вихідні. На мене найшла така проза сірої буденщини, що я і спалив свої «Зерна дощу» просто неба.

 

Володимир Лучук час від часу цікавився моєю літературною творчістю, а коли почув, що мій новий рукопис у столичному видавництві «Молодь» і прочитав мою добірку в альманасі «Вітрила», а потім, будучи в Києві, на правах свого погортав у видавництві мій рукопис і з властивою йому іронією зауважив, що «чесно кажучи, не все з віршів таке, що варто хвалити. Я чекав од тебе вже чогось вагомішого. Почнемо від самої назви майбутньої збірки «Грудка чорноброва». Невже не чуєш, що означення до «грудка», епітет «чорноброва» – звучить якось банально, якась нарочита красивість, ото як паперова квітка. Думаю, що варто тобі повернутись до попередньої назви – «Зерна дощу»!..» Він наголосив, що все ж таки мої найкращі вірші – це мої діти. І наче воно і справді так, не заперечиш такого визначення. Однак це мене «скоботало» до тих пір, поки не поділився життям-буттям з моїм рецензентом збірки «Чорноброва грудка», що врешті-решт стала «Гранню», Петром Осадчуком. А він, багатий на дотепи, повчає: «А ви не падайте духом, скажіть Лучукові отак: «А мої найкращі діти – це і є мої вірші!»

 

Сміху було, бо Володимир Іванович шанував кмітливих людей з тонким почуттям гумору. Мав дар контактування, не замикався в собі, як, ділився враженнями, притягував до себе відкритістю. Мало хто бачив його засмученого, радше замисленого в нові вірші та переклади. До Спілки письменників прийняли порівняно рано, 1960 року, двадцятишестилітнім хлопцем, який засвідчив неабияку літературну плодовитість. Вилітали в світ книжка за книжкою: «Довір’я» (1959), «Осоння» (1962), «Полум’я мене овіює» (1963), «Маєво» (1964), «Обрій на крилах» (1965), «Вагомість» (1967), «Поезії» (1968), «Братні луни» (1974)… Чимало вийшло і книжечок для дітей. Вже й слава стояла на порозі, але, виявляється, Володимир Іванович, переселенець з Польщі в 1945 році, має незалежне мислення, вважається інакодумцем, а цього ніхто не любить. Якоюсь мірою виручала Почесна грамота Президії Верховної ради Грузинської РСР. Мусив час від часу писати на тему, щоб не будити звіра. І тут же проводив свою лінію – незнищенності коріння і крони українського духу: «Сади стоять, як і стояли, як той народ-неслабодух, хоч їх негоди не минали – вітри морозів і засух… Сікла сокира, гриз їх заєць, але ж не піддались сади: весна прийшла – і знову зав’язь, і знов надія на плоди…»

 

Перечитую листівку від Володимира Івановича: «Дякую за Новорічні вітання. Коли натрапляю на твої добірки віршів у пресі, то радію (десь недавно була). А що чути з книжкою? Чи вже вийшла, а я якось прогавив? Був би рад, якби ти у Коломиї пошукав за збірками С.Гординського, тому що я впорядковую його том вибраного, і вони мені б пригодились при написанні передмови. А ще краще, якби хтось із старожилів знав його особисто (він – поет і художник до війни жив у Львові). Народився у Коломиї, його батько там працював. Узнай і терміново повідом – я б приїхав. Чекаю відповіді. До зустрічі. 6.01.88 р.»

 

А ось текст рекомендації в члени Спілки письменників України, яку дав мені охоче Володимир Лучук 23 липня 1991 року, зазначивши для приймальної комісії, що моя перша збірка «Грань» засвідчила, що це «не просто дебют молодого автора… Не хочу прогнозувати, але читавши дещо з машинописних віршів, знаю, що підготовлені рукописи нових його збірок не пройдуть непоміченими… І дещо припізнілий вихід його на люди свідчить хіба що про похвальну вимогливість до слова, сказаного не всує».

 

Звідки було знати, що такий енергійний поет несподівано скоро вирушить у небесну дорогу під стукіт вагонних коліс – зіб’ється з ритму і зупиниться серце. Він немовби передбачив місце кончини: «Там не обожнюють поета, в нім правду цінять ясна річ… В ранкових поїздах – планета летить майбутньому навстріч».

 

За чоловіком пішла скоро і його дружина поетеса Оксана Сенатович, з якою я так і не встиг познайомитися. І пригадалися його рядки: «Я вірю лиш в таку любов, що пророста у вічність. Одна до неї рима – кров, як вічність і величність».

 

А в циклі з паліндромним заголовком «Нурт струн» подарованої збірки (до речі, Лучук першим після Івана Величковського відновив паліндромію в українській поезії, її знаходимо у збірці для дітей «Червоний глобус» (1977), що продовжив його син Іван) є проникливий вірш «Зелені семафори»: «Все мине – лихе і гоже, а зелений поїзд мчить… Місяць хоче – і не може тінь од хмарочки зловить…» А в цьому вірші з циклу «На березі моря» поет залишив живий образок тривання віри, надії та любові:

 

В клепсидри діти граються. Пісок

пересипають. В даль пливе хмаринка.

Пройдуть літа… і виросте синок…

і виросте з дівчатка українка…

Морський прибій зітре мої сліди…

Хай тільки сонце лишиться те саме,

солоний присмак чистої води

торкаючи гарячими вустами!

Василь РЯБИЙ

«Українська літературна газета» №15 (255) 2 серпня 2019

Залишити коментар