Як убити поета

І. Калинець (у співавторстві з Д. Ільницьким, О. Дядинчук).
Знане і незнане про Антонича. – Львів: Друкарські куншти, 2011. – 276 с. + 48
с. ілюстр.

За останні два роки постать Антонича, у зв’язку з його
ювілеєм, встигла покритися товстелезною патиною риторики. Без цієї патини не
обійшлася й нещодавно видана у Львові біографія Антонича – перший вичерпний
життєпис поета. Прочитати її від дошки до дошки я так і не зміг, і сподіваюся,
цьому причиною не мій IQ чи втраченість мого покоління для
«високоінтелектуального» читва.

Пригадується, з яким запалом виступав дехто проти образу
Антонича, створеного в «Дванадцяти обручах» Андруховича, що поет, мовляв таким
не був, що це наклепи і т.ін. Отож тепер усім, хто не полюбив вигаданого
Антонича в романі, пропонується до уваги «справжній» Антонич. Полюбіть його.
Якщо зможете.

Біографія – доволі передбачуваний жанр, бо завжди відомо,
чим вона закінчиться. Проте гарні наукові біографії закінчуються не смертю
героя, а іменним покажчиком. Інакше це якийсь пограничний жанр, суміш житія і
некролога.

Ставлення до Антонича може бути різним, як поет він дуже
нерівний, це можна легко зрозуміти, знявши рожеві окуляри: поряд із чудовими
поезіями,  які нагадують ледве не Рільке,
є велика кількість віршів-плодів астенічної музи, віршів принагідних і таких,
що не дають нічого ні для уяви, ні для естетичної насолоди читача.  Це абсолютно не означає, що цей факт має
якось дискредитувати поета – навпаки, це лише одна із особливостей його творчої
кухні, коли тексти пишуться в великих кількостях, а потім відбираються
найцікавіші. Поети, усі вірші яких тепер здаються однаково досконалими,
ймовірно, просто вміли завбачливо нищити написане або стримувати мимовільне
передчасне віршописання. Як Бодлер, котрий вважав натхнення шкідливим. Звісно,
художник має щодня малювати ескізи, а музикант проводити багато годин за
інструментом. Проте тенденція, яка відчутна в благоговійному ставленні до всієї
текстової продукції певного автора, дуже насторожує, бо пахне мавзолеєм,
чергою, Леніним. Хто крайній? Я за вами.

Звісно, накладає свій відбиток ювілейна риторика, про
мертвих або добре, або нічого. Фраза «мертві сорому не імуть» просто не
вписується в контекст святкувальних бенкетів і ґратуляцій. Проте стає страшно,
адже виявляється, що кожен чимось примітний мертвий український поет – це
реінкарнація Шевченка. Страждав, любив Україну, ночей не спав і думав про
народ, писав пророчі вірші. Те, що життя має інші аспекти і що про сучасника
Рільке так писати вже не годиться, бо вже просто смішно, теж мало кого
цікавить.

Перша вичерпна біографія «видатного сина України»
Богдана-Ігоря Антонича – це велика справа, і варто віддати належне авторам за
цю складну роботу.

Водночас це справа  й
невдячна, бо поет прожив життя небагате на зовнішні події, тут немає якоїсь
фатальної пристрасті, морганатичного шлюбу, та хоча б уже якоїсь мінімальної
відсидки. Все спокійно і навіть не дуже богемно.

У біографа, який працює сьогодні, є безліч шляхів. Біографія
белетризована, біографія наукова, біографія-житіє і т.ін. Усі жанри по-своєму
хороші, крім нудного. Навіть біографії зі збірки радянських житій «Діти-герої»
– теж цікаве читво, воно виховувало в читача прагнення до героїзму і помірний,
корисний у трудовому житті мазохізм (наприклад, там була оповідка про молодого
скрипаля: під очима чорно, німці його катують, а він узяв і заграв на скрипці.
Красиво, що скажеш).

Взагалі, в українському просторі були приклади добре
написаних біографій – хоч би книга Анатоля Костенка про Лесю Українку. В цій
біографії поєднувалися науковість і художня вигадка. Тут відчувалося читання
гарних світових зразків – белетризованих біографій А. Моруа, С. Цвайга і Л.
Фейхтвангера.

Зовнішня гладкість біографії Антонича могла б бути
компенсована поглибленим аналізом його біографії внутрішньої. Бо що, коли і з
ким було –  не дуже цікаво. Цікавить – як
було! Форма буття свідомості, скажемо іншими словами. Спосіб життя і спосіб
мислення. Історія інтелектуального побуту. Проте стається іноді так, що за
подіями не видно життя. Здається, ще не зникла мила ілюзія, що сенс життя
полягає в якомога більшій кількості зібраних фактів, у спогадах про те, як
захоплені були залізничники 1929 року віршем Антонича про Шевченка… Факти –
це добре, але на цьому справа не завершується. Приблизно сто років тому такий
тип біографій був поставлений під сумнів – саме тоді В. Дільтей видав останню
редакцію книги про Гельдерліна і працю про Гете, де показав важливість саме
внутрішнього досвіду митця для його творчості. Життя – це передовсім сюжет, а
не факти. Якщо сюжету немає, то його треба вигадати. Бо гола фактографія – це
біографізм позаминулого століття. Це піраміда фактів, під якими надійно і
назавжди поховане чиєсь життя. Читача перетворюють на каменяра. Лупаймо сю
скалу. Навіщо писати біографії, які ніхто не читатиме?

Назва книги обіцяє, що відкриє нам щось «незнане» про
Антонича. І не треба тут підіймати тренос велій за тим, які ж теперечки часи
пішли, що як ідеться про «незнане», так обов’язково сучасний читач хоче, щоб
там був психоаналіз, приховані збочення, латентні потяги, всякий
інтелектуальний ексгібіціонізм, а то читати нудно. Проте на перелікові цих тем
цікавинки не закінчуються, можна пошкребти по засіках своєї фантазії і надибати
якісь  інтелектуальні сюжети. Хоча досить
умоглядності, тепер подивімося, яке саме «незнане» нам запропоновано в книзі.
Один такий сюжет майже наклюнувся (у розділі «Творчий процес»), коли виявилося,
що Богдан Ігор зазвичай писав вірші зранку «навздогін сну», маючи вже готові
образи зі снів. «Аналіз сновидінь»! Перша мінімально цікава паралель, за неї
можна вхопитися і розвинути щось цікаве! Е, розігналися. Насправді, на думку
автора, цей процес більше мав спільного ні в якому разі не з психоаналізом
Фройда (ото щоб мені і думати не сміли), а із «Із секретів поетичної творчості»
Франка.

Підемо далі в пошуках незнаного. Наприклад, «Микола Бень
згадує, що їмость (Ольга Антонич, мати Богдана-Ігоря – Н.) були дуже лагідні,
завжди тихо говорили, зовсім осліпли, ще й мали велику рану на ногах… Обоє
Антоничі поховані на бортятинському кладовищі. 1956  року громада спорудила на могилі пам’ятник,
за яким їздили аж у Демню. Дорога до могили і сама не заростає ніколи…» або
далі: «Приїзд молодого Антонича до Бортятина завжди був і цікавим, і святковим
для сільської молоді… Ганна, мабуть, прихилила серце поета своїм прекрасним
голосом. А голос у неї був сильний – другий альт, який потім аж до сопрано
дійшов. Мала пані Ганна і свій пісенник із гаївками, який вийшов у Львові. А ще
ця мила жіночка чудово вишивала, її роботи побували на виставці в Чикаго і там
їй присвоїли звання митця» (С. 106-107. Розділ «Антонич в Бортятині», автор О.
Дядинчук). «Очевидно, в запальному вогнищі дійшло до тромбування вен, їх
інфікування, відриву кусників тромбів-еболів, які венозною системою потрапили
до правого передсердя, тоді – шлуночка (інфікуючи по дорозі внутрішню оболонку
серця – ендокард), а далі – у мале коло кровообігу» (Недуга Антонича,
інформаційна довідка від «дійсних членів НТШ», ст. 182-183). Стільки незнаного!
Обережно, а то може статися когнітивний дисонанс від надміру незнаного, просто
передозування. Чого б  не подати цей
розділ у якомусь краєзнавчому виданні про село Бортятин, а лікарську гіпотезу
-– в історії хвороби? Бо яким чином це все дає що-небудь для розуміння поезії
Антонича, я не знаю. Обставини смерті Антонича – сумні і трагічні, проте вони
не є власне біографією поета. Це лише біографія його сліпої кишки.

Чому велика кількість інформації має вважатися якісною її
подачею? Великою кількістю фактів нікого не здивуєш, он тільки одна Гугль
неісходима чого варта. Якщо інформація не структурована, якщо вона не вступає в
діалог із якимось контекстом трохи ширшим за село Бортятин, то вона мертва. Від
того, що вона вийшла друком, нічогісінько не змінилося, вона важить для поезії
Антонича рівно стільки ж, скільки будь-яка бортятинська церковно-приходська
книга.

Що могло б бути альтернативою голих мертвих фактів – так це
інтелектуальна біографія Антонича. Не події, а зміст його життя. Аналіз лектури
поета, лектури друзів, головні ідеологічні тенденції кола спілкування: про що
говорили? Про що сперечалися? І подібна спроба, як на мене, доволі вдала,
зроблена в розділі, який написав Данило Ільницький – у розділі про
університетське життя Антонича. Звісно, у межах розділу складно розгорнути всі
сюжети, які доводиться вказати лише пунктирно, лише натяками. Проте факти
бентежать і примушують зацікавлено читати. Наприклад, серед викладачів Антонича
були феноменолог Роман Інгарден і відомий мовознавець Єжи Курилович. Навіть
якщо їхні наукові ідеї й не були основоположними для світогляду (наукового – і
взагалі) Антонича, то дуже спокусливо спробувати знайти імпліцитні зв’язки,
несвідомі підводні течії в текстах поета, які були продовженням
інтелектуального життя його наукового середовища. Але це мрії, які, сподіваюся,
з часом здійсняться, і тоді справді можна буде отримати вишукану інтелектуальну
насолоду, читаючи про ментальні перипетії Антонича, поета-модерніста. А то поки
що виходить, як у вірші Віслави Шимборської «Pisanie ?yciorysu»:

Raczej cena ni? warto??

i tytu? ni? tre??.

Raczej ju? numer but?w, ni? dok?d on idzie,

ten za kogo uchodzisz.

Do tego fotografia z ods?oni?tym uchem.

Liczy si? jego kszta?t, nie to, co s?ycha?.

Co s?ycha??

?omot maszyn, kt?re miel? papier.

Отож маємо рецепт ідеального вбивства поета і його поезії.
Влаштувати затяжне святкування його сторіччя і написати нецікаву біографію. Тут
справа не в самій біографії, адже це лише частковий прецедент. Ідеться про те,
що замість того, аби намагатися зробити з життєпису Антонича інтелектуальний
бестселер, цікаву і вишукану провокацію, яка буде в десятки разів кориснішою
для популяризації поета, читачеві підсовують пафосну книжку, яка обіцяє щось
незнане, але дає лише непотрібне і де скрізь слово «поет» пишеться з великої
літери. Художньої вигадки в розглянутій біографії немає, проте й академічності
їй теж здебільшого не вистачає (наприклад, зовсім відсутні покажчики – імен,
згаданих творів і видань). І чим же вона має нас зацікавити?

Мені ж тепер доведеться терміново реанімувати Антонича,
перечитуючи «Дванадцять обручів».