Як спомин на все життя

Далекий холодний магаданський край у північно-східній
стороні світа заяснів, увиразнився уявно в очу моїм да й зоставив манливий
відбиток у свідомості моїй восени, лагідної тихої осени 1956 року. Коли молодий
вісімнадцятилітній («Молодий я, молодий. Повний сили та одваги…») я уже
трудився у тракторній бригаді обліковцем-заправником.

Осінній день до заходу хилився. До дядька Павла у селі на
Старину сиво втоптаною стежкою простую. А навстріч мені ставний худющий
незнакомий чоловік прямує скоренько. І розминаємось ми у звичнім привітанні.
Але погук Насті Бобрихи долинає зблизька:

– Стаську! А чо’ то ти не остановився. Да же то Гандрій
Яринин…

І сей погук зупиняє нас. Бо то був Стасько Вихтин,
стринешний брат мій, який щойно повернувся із десятилітньої магаданської
катьорги. Він пам’ятав, знав мене малим восьмилітнім, і як упізнати йому мене
здорослілого. Ах, се таке жорстоке двадцяте століття, що у нім розминалися не
оно стринешні брати, а розминалися, розходилися цілі роди і народи.

Відтак цілий вечір Стасько переповідав мені про свою покуту
у холоднім краї колимськім, де у стражданнях високих спочили кості багатьох
безневинних праведників. І вжахнулося серце моє.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Ото звідтоді й не полишає той далекий край мою уяву. А після
прочитання «Одного дня Івана Денисовича» О. Солженіцина уява розмисли
покликала, збудила. І в намірах моїх уже снувалося – неодмінно побувати у тім
краю. Звісно, як подорожанин, як мандрівець. Коли ж восени 1964 року
Владивосток передо мною постав, то намір сей якби досяжною реальністю
засвітився. Але не судилося.

Уже у пізніших, у новітніх часах не раз поставали перед моєю
уявою обриси поселення біля рудника імені Матросова. Яке воно? Там відбував
заслання поет Василь Стус. І подумав я. Над холодним опівнічним краєм витає
високий дух не ’дного праведника.

Забачити теє поселення ставало щоразу невтримно закличною
манливістю. Але затим кожного разу нагорталося стримуюче відчуття нереальності
такої далекої мандрівки. Надто ж у новітніх часах. Коли тисячі а тисячі
відправлялися в одкритий простір у найвіддаленіші закутки світу, для мене,
вродженого мандрівця, був поставлений заслін біля пограниччя. Ах, чи ж не тому,
що наш двоюрідний дід Назар 1913 року був відправився в Америку да й зостався у
Новому Світі назавжди. Для когось кордони одкрилися. Але не для мене. Хтось
уповні утішався свободою – тільки не я. Схоже, що і в останнє чвертьстоліття
незмінно перебував я у гонінні. Уявіть собі настирне кількаразове щороку
розбивання нещасної спадщинної Батькової хати на хуторі да пильне промацування
а найменшого папірця у ній. Упродовж двадцяти останніх літ. І чий то був
полунічний телефонічний дзвінок у мою міську конуру: «Так вот. Собірайся с
вещами. Через годину приїде машина, і поїдеш туди, де ти був у шістдесятих
роках». А все через причетність до художнього світу. Вічно, до скону
неспокутний гріх. І хто ж сказав, що дар Божий.

А хоч би у сні або на світлинах забачити оте Стусове колимське
поселення біля рудника імені Матросова. Усе настійніше тиснулося у думання моє
останнім часом. Або хочай би стрінутися із кимось з колишніх поселенців у тім
краї чи мандрівців у той холодний край. Через думання моє перебігало, коли я у
селі уже двора переходив. Аж то раптом хвіртка дзенькнула. Й посеред двору
станув чоловік. Не сказати, щоби молодий, але не старий іще.
Сорокавосьмилітній, як з’ясується потому.

– А чи у той двір я потрапив? – запитує.

– Да у той, у той двір, голубе… – одказую.

– Мо’ поміч вам потрібна?

-Да ще і як потрібна, голубе сизий… – одказую запрошувально.

А Батькове давнє ураз ізгадалося. Що казали вони на хуторі:
«Коли людина до хати іде, наближається, то здається, самий Бог іде». Тобто
посланник Господній. Цю істину уповні осягає тільки самотня душа.

-А я тоже самотній. Як умерли два роки тому мати, то сам у
хаті зостався, – провадив уже у довірчивій розмові прибулець. Я Віктор Баранов.
А моя мати із Недворцьових була…

-Стривай-но, стривай-но?.. Так ми іще й родичі!?

Як з’ясується потому, Віктор приходиться мені племінником у
третьому коліні по Батьковій лінії. Гай-гай, як за суєтою житейською ми часто
розгублюємо свій рід. Се тільки один Богдан Пастушок тримав у пам’яті і малював
на папері своє розлоге родинне дерево…

– А батько мій Василь Олексійович Баранов був із
дворянського роду… – сумовито продовжував Віктор.

А тож як. Коли у тридцятих роках минулого століття
розходували більшовики дідуся і бабусю Вікторових, завваживши у їхніх сутностях
наявність дворянської крові і виставивши теє їм у неспростовну провинність, то
маленького синочка їхнього Василя у приют, у патронат помістили. Щоби потекла у
нім гинша, яничарська, зінакшена кров. Бо у тім більшовики були великі мастаки
– зінакшувати не оно дворянську, а і графську, національну кров. І часто їм це
удавалося. Але не завжди. Бо кров людська – не водиця. І цілковито зінакшити її
– це не те що меча на рало перекувати.

А між тим невтримний час усе рухався. І то неухильно вперед.
У своєму нашому селі підростала мати, Галина Василівна. Її старша сестра уже
завербувалася, виїхала на Донбас. А багато у тім часі (50-60-і роки минулого
століття) наших поселян виїжджали на Донбас. У сподіванні вільної роботи і
щастя. Як я ізгадую.

Одного разу подорослілою уже і намислила Галина одвідати
свою сестру на Донбасі. А що може бути більш зворушливого, як стріча двох
сестер у віддаленні од коханого рідного краю.

От тогді і стався випадок. Що познайомилася Галина із
ставним дужим парубком Василем Барановим, підневільне патронатське життя якого
уже давно скінчилося. А тепер от добровільно за комсомольською путівкою вирушає
він у далекий магаданський край. І сільську адресу Галинину із собою повіз на
край світа.

Коли ж у своє село повернулася Галина, то мати неочікуваного
листа їй передала. А у нім запрошення – приїжджати у магаданський край для
одруження.

Рішучість усі вагання переборола. І одважилася Галина
Натяжко, і спрямувалася у невідому мандрівку на край світа. І стала вона у
поселенні побіля рудника імені Матросова Галиною Василівною Барановою.

Там по рокові і народився їхній первісток Віктор Баранов.
Але життя прожити – не поле перейти. Примхлива доля як із’єднала Вікторових
батьків, так і розлучила їх.

Але спомини про те знамените Матросове зосталися у
Вікторовому серці на все життя. Бо тут уперше він забачив світ. Такий ніби
непривітний у своїм одноманітті. Довга холодна зима і коротке літо. І картини.
Як сходить велике червоне сонце на Колимі. Ах, це я вичитав десь колись, у
котрогось літератора, бранця лихої долі.

– А воно ж зовсім там не велике, – усміхається Віктор. – І
не завжди червоне, а якби бліде.

Зі шкільних літ він уже знав, що існують гинші, яскравіші,
розмаїтіші зелені світи. Та все недосяжні.

А як виповнилося Вікторові п’ятнадцять літ, то і для нього
постелилася дальняя доріженька. В технічне училише аж у самісінький Ленінград.

– А що то за життя було в гуртожитку. Заходить увечері в
кімнату отакенний здоровило. Блимне оком на мою обнову «Шо, спортивного костюма
укупив?». «Та же укупив», – кажу. А через день спортивного костюма і нема…  – згадує Віктор своє перебування у місті на
Неві.

Затим попровадили його на військову службу у Монголію.

– Іще у Монголії один військовик, дізнавшись, що я
уродженець Матросового, – спогадує далі Віктор, – одразу і запитав мене «А
Стуса там бачив?». Може, то був якийсь родич відомого засланця. А потому багато
людей при згадці Матросового про Стуса запитували. «Та же бачив», – кожному
одказую.

І у виразних споминах Віктор малює ясний у деталях постави і
рухів портрет Василя Стуса. І кому судилося бачити великого поета і покутника
за правду, то одразу і упізнає спогадувально. Таким і мені він запам’ятався із
київських стрічей у 1969-1971-х роках.

– А що люди про Стуса у Матросовому говорили?

– Бачите, я тоді іще підлітком був, то не все до мене
доходило, – продовжує Віктор. – Але пригадую, як переповідали, що посилки, які
надходили Стусові із Америки і Канади, то наглядові за ним служби усі
прискіпливо промацували. Чи нема там чогось антирадянського.

– Я не був близько знайомий із Стусом, – веде річ далі
Віктор. – Але при стрічах вітався із ним, і він зо мною вітався.

– А де ви найчастіше зустрічалися?

– Ну, на вулиці. А іще в їдальні. Бувало заходжу, а він уже
і сидить за столиком.

– А чим Стус любив смакувати?

– А він завжди замовляв яєшню. У тій їдальні можна було
замовляти. Що замовиш, те і приготують. От заходжу я у їдальню, а там Стус
сидить, і яєшня у мисці на столі.

Віктор Баранов розгортає складену 80-сантиметрову давню уже
фотографічну панораму Матросового. Тут усе виразно проглядується. І дорога, і
будинки з усіма своїми вікнами, і узвишкові краєвиди.

Мені недавно майже 90-літній Микола Якович Курчик із хутора
Надія поблизу знаменитого Харалуга, який двічі був засуджений до смертної кари
і безперервно перебував у совєцьких концтаборах (аж у 50-и!) 31 рік 2 місяці і
25 днів, розказував, свою одіссею спогадуючи, що і він будував Матросове.

І подумав я. Що не оно Петербург на кістках нашої людности…
Спогадує Віктор, що коли маленькими вони улітку в пісочку гралися, то людські
кості там-там зблискували.

– А будинки ж які там, з чого зведені? – запитую у Віктора.
– Дерев’яні. Мерзлота. Інший матеріал не підходить, мабуть.

– Оньо ліворуч бачите дім. Це гуртожиток. Тут мій батько
спершу поселився. Сюди потому і Стуса помістили.

А осьо їдальня. Праворуч – котельня. А ось тут вхід у шахту.
Сюди на працю сходив Василь Стус. Там у шахті добували золото. Хоча він міг
сходити і через штольню. Оньо вона – трохи ліворуч. А ось у кілька поверхів
будинок – це управління шахти. Тут робітники і перевдягалися. Ось амбулаторія.
Тут і зуби виривали. Ось будинок, в якому потому і ми жили. А оцією дорогою
праворуч я їздив у інше поселення до школи аж до восьмого класу. Отамо будинок
культури. Там мій батько керував художньою самодіяльністю. Він також працював у
шахті. Але і вчився заочно у Леніградському інституті культури.

– А на схилах за домами чи є якась ростинність? – цікавість
моя за пагорб зачеплюється.

– Та яка там ростинність, – роз’яснює Віктор. – Деревця
маленькі. Але буяхи і брусниці дозрівали. Бувають і гриби… У теплицях то й
овочі вирощували. І у нас тепличка була…

Співрозмовець як найкоштовнішу реліквію ще й іще розглядує
потерту на згинах, де-де потьмянілу давню уже фотографію. Тут кожний дім,
кожний завулок осяяний і його присутністю. На фотографії і дарчий напис його
матері Галині Василівні.

У котрімсь моменті Віктор і зізнається, якби потаємне із душі
вихоплюється:

– А знаєте, знаєте, що нігде у світі мені не хочеться так
побувати іще, як у Матросовому…

Затим павза у мовчанні. Тиша. Музика безгоміння бринить.

У тиші й мої розмисли снуються і течуть. О тім, що тисячі й
міліони людських сердець спрямовують свої стопи до Гробу Господнього. І син
крізь простір світовий поспішає до батька, котрий упав на чужому полі. І дочка
могилу матері заквітчує.

Й у тім осяганні ясніє розгадка і моєї манливості забачити
далекий колимський край. Бо у тім холоднім віддаленні в умовах екстремальних, у
катуванні вистоювалася космічна мрія Сергія Корольова й ізроджувалася висока
поезія Василя Стуса.

м. Київ