Як розфарбувати тишу?

Творча
біографія Василя Куйбіди така: збірки віршів «Контур» (1991), «Послання стежок»
(1993), «Вертикаль стебла» (2003), «Долина відображень» (2003), «Гармонія
неспокою» (2010) і нарешті найближча до сьогодення духовна віха – «Простір
перевтілень» (2013). Усе інше – в житті, яке поза межами поезії.  А втім… І біографія автора по вінця сповнена
постійних пошуків, знахідок та втрат, і лірика українського вихідця з   Інти (далекого північного міста Республіки
Комі ) багата на різнобарв’я образів, повнозвуччя думок і різновекторність
експериментів. Саме з них і розпочинаються 
обшири нової книжки, здавалося б,  
якщо й не послідовного, то все ж таки умудреного,  зрілого традиціоналіста. Його верлібри із
заспівного циклу  «Розфарбована тиша»
ведуть у «безконечність невідомого», в якому ліричний герой (та й сам поет)
«інакший, але тутешній». Як на мене, це вельми 
промовисте зізнання. Справді, Василь Куйбіда «тутешній», але воістину
«інакший».

Отож
вільні вірші…   Про що ж вони,  ці здебільшого  неримовані, з різноскладовими рядками,
лаконічні мініатюри?  Про «усмішку
квітки», «радість, загублену птахами» й 
віконце між «Чумацьким Шляхом і Землею», 
про те, як  «дорогою до села йдуть
яблуні», а хліб щось тихесенько мовить «до дрібки солі на столі»,  –  про
все  неозоре розмаїття світу, яке тонко
відчуває й любить ліричний герой «Простору перевтілень». Загадкове «щось» так і
залишається однією з багатьох поетичних таємниць багатовимірних текстів збірки.
Його чують і сонячний зайчик на скатертині, і піч, і яблука в ній, але мовчать.

Поки
що мовчать: поезія автора, розширюючи 
обрії краси рідного довкілля,  
персоніфікує, олюднює й оживлює його. І ось уже  в природі 
художнього простору Василя Куйбіди все «словами говорить» (Василь
Стефаник), радіє й сумує, чекає любові, творить добро. Тим-то осінь під грушею
«сидить», одне дерево «довго дивиться» на сліди ліричного героя,  а друге – запитує його ім’я… І що ж ? Той
розгублюється, не відповідає.  Коли  ж 
птахи й  трава також  запитують про те саме,  в 
книжці увиразнюється одне з її, як на мене, найцінніших начал – дитинне,
до щему наївне, беззахисне, те, з якого, власне, й визернюється справжня
поезія.  Уява, яку поезія рішуче
вивільнила з пут  приземленого
повсякдення,  стає воістину дитячою й
веде читачів стежками, де «вітер непередбачуваний»,   дає змогу їм побачити, як  «переглядаються яблуні», а «ранок
пробирається до нас»,

   У наступному, другому,  циклі «Колекція снів» до  цього безпосереднього, мовби правічного,
первісного, синкретичного,   сприйняття
світу  додається ще й несподіваний
заклик: «Шукай ірреальність». Несподіваний, а тому близький для мене, як і все
незвичне. Певна річ, пригадується знаковий рядок Ігоря Качуровського: «І в
нереальнім найвищу знаходжу реальність». Василь Куйбіда мовби доповнює це
переконання неочікуваним: і знайдеш… надію. Саме з нею «таємничий володар»
колекції снів зоріє не лише в їхні «некольорові короткометражки», а й у
піднебесне  безмежжя.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

  Що ж, 
сни ліричного героя «некольорові», зате все довкілля барвисте, багате на
відтінки, переливи фарб (у просторі, який обсервує поет,  навіть тиша розфарбована), щедре на ледь
вловні зміни в ранкових або вечірніх 
зблисках сонця,  невичерпне в тій
«неповторній мінливості», де, на переконання поета, «буденності не було і
немає». Радієш, коли  колекція цього
розмаїття знову й знову примножується, коли умовність  сприймається як реальність,  бо тоді не лише ти з  високої піщаної кручі дивишся на стрімку
течію, а  й «річка дивиться на берег». І
не просто на берег, а на той, на якому – Конфуцій і Геракліт. Видається  (така вже ворожбитська сила поетичних
алюзій), що  споглядаєш бистрину разом із
ними: «Нікого течія не несе, // Ніхто у воду не заходить». 

    Вона плине «просторами перевтілень»,   теперішнє перетікає в минуле, а воно, хочеш
ти цього чи не хочеш, не просто повертається в сьогодення, а стає однією з його
посутніх сторінок.  Прожите мовби
повторюється – і не в снах, а наяву. Бачиться 
не лише очима пам’яті, а й очима душі те, що   приносить ріка часу, на березі якої ліричний
герой, уже дорослий, зрілий, перетворюється на хлопчика  й чарівним ліхтарем незабутнього   вперше в 
циклі «Толока» вихоплює з мороку далекого минулого («А вікно все темне
та темне») суто автобіографічні деталі: два маленькі брати (оповідач старший)
ідуть  засніженою сибірською дорогою
визволяти сонце, яке вкрав Змій. 
Замети  такі високі, що українські
діти пірнули в них по груди. І борсалися там аж 
до тієї рятівної хвильки, коли мати, прилетівши птицею,  почала їх визволяти із кучугур. Далі юний
оповідач, мов казкар,  додає: «Взявши на
крила,// Понесла до барака, //Де кімната з одним вікном». Вірш «Давно це
було…», написаний із використанням архетипів та образних  канонів українських дум,– це справді поезія
пам’яті – пам’яті дитячої як народної. Ось чому сьогодні ліричному героєві (тут
скорше авторові) певниться, що діялося все не просто давно, а давним-давно,
«коли гір іще не було», а світ здавався «не більшим за тундру».

 Увиразнює й доповнює  спалахи цих 
спогадань мініатюра «Я про себе знаю…», де  відчутна на дотик фактура  пронизливих деталей у вірші «Давно це
було…»,  поданих у речитативному ключі,
змінюється  на суто поетичне, по-дитячому
нелукаве, а тому неспростовне зізнання, що 
насправді ліричний герой знає про себе лише те. що розповіли йому
квітка, трава й калина, «яку мама посадила біля криниці того року,// коли ми повернулися
з Сибіру». Далі маємо сухе, мовби відсторонене свідчення: «Як воно контрастує з
тим, // Що до того розповідали мені про мене //Тундра, сніги і терикони».

Таке  поєднання емоційного та раціонального
характерне не тільки для 
автобіографічних віршів, а й для всієї книжки, ба навіть  для творчої манери Василя Куйбіди загалом. Ще
1993 року незабутній Михайло Осадчий наголосив, що мініатюри талановитого, на
той час молодого, автора,– «поезія в сплаві думки і серця».  Відтоді цей 
дивовижний (як на мене, воістину неоціненний) «сплав»   надається і для відтворення весняності
почуттів, і для розважливіших, уже літніх, переживань, і, зрештою, для тих
душевних станів, про які йдеться у циклах збірки з промовистими назвами
«Вирування принад» та «Примхи осені».

  На щастя, 
й тоді, коли «на роздоріжжі осінь», після прозаїчної констатації «катма
тепла» ясніє  метафоричне,  тим-то для мене аж ніби святкове, радісне й
щасливе: «підростають вітри». Справді, «підростають» – набираються сили,
мужніють, розкрилюються, бо  вже не
вересень, а « він – листопад». Далі маємо незвичне «торішнє небо» (пригадаймо
для контрасту традиційне «торішні бур’яни), яке «тулиться до лісу», а ще –
дивовижні миттєвості, коли «дими пішли на манівці»,  вітри « подолали власні тіні», а в «деревини
затерпли ноги». І ось уже стаєш свідком того, як  «благенький місяць…  трясеться по вибоїнах на возі», разом із
ліричним героєм «залишаєшся дитям» і заплющуєш від страху очі,  бо поруч – «принишклий, як вовк, туман».

Така
дитячість світосприйняття увиразнює роздуми і про  «осінні круки, осінні крики», і про те,
що   сам 
«ти осінній». Отож  уже є не лише
таке, яке перетриває мить свого народження, а й таке, яке хочеться забути, але
воно – з тобою, в тобі: набридлива буденність, жалі, сумніви, не перші й не
останні гріхи…  Настають часи, коли
«ведуть стежини до покути», а « переплутані сліди //не ведуть додому». У циклі
«Озимина»   осінні мотиви органічно
переливаються в зимові, й примарюється, що «сніги вже йдуть до нас», а не лише
до ліричного героя. Про зиму він говорить стиха (щоб не наврочити?), та в  «просторі перевтілень» чути кожне  щире слово. Саме щирість, природна, як і
дитячість,  зігріває рядки про те, що
«себе в зимі не обминути», рятує від одноманіття мереживо творчих сумнівів на
кшталт « Ти ще проказуєш слова, //Але для чого – вже не знаєш».

Загалом
же трепетне ставлення до рідної мови – 
та константа, яка для українця з Інти невіддільна від  глибинного, радше генетичного: «Де є божниця,
там є і совість».  Роздумам саме про цю
нерозривну єдність – слово і совість – присвячені завершальні цикли  «Прочани» й «Віддзеркалення», де  традиційне віршотворення поступово витіснило
верлібри. Духовно нероз’єднанне  начало –
совісне слово – не замовчує  болісного
визнання про те, що «гріхи забувши, ідеш додому»,  ставить перед стомленою душею  далеко не риторичне запитання «Спокута де?»
й  не приколисує ще одного, вічного: «Ти
хто?»

Уміння
вдивлятися в себе, одухотворення чи й очуднення природи, перевисання до
непроминальних тем – серцевина філософської (й пейзажної)  лірики Василя Куйбіди, яка, то медитативна,
то елегійна,  а то й  по-весняному бунтлива, озивається до
читачів  словом зрілим, виваженим і
воднораз барвисто веселковим. Сам поет називає його «щемливим», і це справді
так, бо вірші  збурюють душу,
допомагають, за автором збірки, долати «відчуження чуттів, відчуження думок». А
для мене мініатюри книжки, осяяні «небаченим сонцем», переткані «снами
метафоричними», – своєрідна мандрівка до «незнаних небес, нечуваних вітрів»,
туди, де «стікає тінь бджолою ув ожини», де «зігнулися в обруч непройдені
стежки», а «проміння  збирає чебрець
непомітно». І оце «непомітно»  й,
здавалося б, дрібничкове, насправді ж мелодійніше «ув», а не «в ожини» для мене
уже й не близькі, а просто-таки рідні в 
системі етичних та естетичних цінностей 
Василя Куйбіди.

   Його «простір перевтілень» – це вічний
коловорот випадкового й закономірного, простого й складного, зримого й
незримого, відомого й невідомого, уявного й реального, минущого й неминущого…
Їхня круговерть неспинна, всепроникна, а для того, хто осмислює цей
мінливий  нескінченний обшир, як
стверджує поет,  «немає усяких і «ще», і
«вже».

 

P. S. До речі, а як же
розфарбувати тишу, про яку так чи так ідеться в заспівному розділі книжки?  Відповідь – на  її сторінках, де стверджується, що навіть
звичайнісінька лісова галявина «всуціль у таємницях».