Як розфарбувати тишу?

128

Творча
біографія Василя Куйбіди така: збірки віршів «Контур» (1991), «Послання стежок»
(1993), «Вертикаль стебла» (2003), «Долина відображень» (2003), «Гармонія
неспокою» (2010) і нарешті найближча до сьогодення духовна віха – «Простір
перевтілень» (2013). Усе інше – в житті, яке поза межами поезії.  А втім… І біографія автора по вінця сповнена
постійних пошуків, знахідок та втрат, і лірика українського вихідця з   Інти (далекого північного міста Республіки
Комі ) багата на різнобарв’я образів, повнозвуччя думок і різновекторність
експериментів. Саме з них і розпочинаються 
обшири нової книжки, здавалося б,  
якщо й не послідовного, то все ж таки умудреного,  зрілого традиціоналіста. Його верлібри із
заспівного циклу  «Розфарбована тиша»
ведуть у «безконечність невідомого», в якому ліричний герой (та й сам поет)
«інакший, але тутешній». Як на мене, це вельми 
промовисте зізнання. Справді, Василь Куйбіда «тутешній», але воістину
«інакший».

Отож
вільні вірші…   Про що ж вони,  ці здебільшого  неримовані, з різноскладовими рядками,
лаконічні мініатюри?  Про «усмішку
квітки», «радість, загублену птахами» й 
віконце між «Чумацьким Шляхом і Землею», 
про те, як  «дорогою до села йдуть
яблуні», а хліб щось тихесенько мовить «до дрібки солі на столі»,  –  про
все  неозоре розмаїття світу, яке тонко
відчуває й любить ліричний герой «Простору перевтілень». Загадкове «щось» так і
залишається однією з багатьох поетичних таємниць багатовимірних текстів збірки.
Його чують і сонячний зайчик на скатертині, і піч, і яблука в ній, але мовчать.

Поки
що мовчать: поезія автора, розширюючи 
обрії краси рідного довкілля,  
персоніфікує, олюднює й оживлює його. І ось уже  в природі 
художнього простору Василя Куйбіди все «словами говорить» (Василь
Стефаник), радіє й сумує, чекає любові, творить добро. Тим-то осінь під грушею
«сидить», одне дерево «довго дивиться» на сліди ліричного героя,  а друге – запитує його ім’я… І що ж ? Той
розгублюється, не відповідає.  Коли  ж 
птахи й  трава також  запитують про те саме,  в 
книжці увиразнюється одне з її, як на мене, найцінніших начал – дитинне,
до щему наївне, беззахисне, те, з якого, власне, й визернюється справжня
поезія.  Уява, яку поезія рішуче
вивільнила з пут  приземленого
повсякдення,  стає воістину дитячою й
веде читачів стежками, де «вітер непередбачуваний»,   дає змогу їм побачити, як  «переглядаються яблуні», а «ранок
пробирається до нас»,

   У наступному, другому,  циклі «Колекція снів» до  цього безпосереднього, мовби правічного,
первісного, синкретичного,   сприйняття
світу  додається ще й несподіваний
заклик: «Шукай ірреальність». Несподіваний, а тому близький для мене, як і все
незвичне. Певна річ, пригадується знаковий рядок Ігоря Качуровського: «І в
нереальнім найвищу знаходжу реальність». Василь Куйбіда мовби доповнює це
переконання неочікуваним: і знайдеш… надію. Саме з нею «таємничий володар»
колекції снів зоріє не лише в їхні «некольорові короткометражки», а й у
піднебесне  безмежжя.

  Що ж, 
сни ліричного героя «некольорові», зате все довкілля барвисте, багате на
відтінки, переливи фарб (у просторі, який обсервує поет,  навіть тиша розфарбована), щедре на ледь
вловні зміни в ранкових або вечірніх 
зблисках сонця,  невичерпне в тій
«неповторній мінливості», де, на переконання поета, «буденності не було і
немає». Радієш, коли  колекція цього
розмаїття знову й знову примножується, коли умовність  сприймається як реальність,  бо тоді не лише ти з  високої піщаної кручі дивишся на стрімку
течію, а  й «річка дивиться на берег». І
не просто на берег, а на той, на якому – Конфуцій і Геракліт. Видається  (така вже ворожбитська сила поетичних
алюзій), що  споглядаєш бистрину разом із
ними: «Нікого течія не несе, // Ніхто у воду не заходить». 

    Вона плине «просторами перевтілень»,   теперішнє перетікає в минуле, а воно, хочеш
ти цього чи не хочеш, не просто повертається в сьогодення, а стає однією з його
посутніх сторінок.  Прожите мовби
повторюється – і не в снах, а наяву. Бачиться 
не лише очима пам’яті, а й очима душі те, що   приносить ріка часу, на березі якої ліричний
герой, уже дорослий, зрілий, перетворюється на хлопчика  й чарівним ліхтарем незабутнього   вперше в 
циклі «Толока» вихоплює з мороку далекого минулого («А вікно все темне
та темне») суто автобіографічні деталі: два маленькі брати (оповідач старший)
ідуть  засніженою сибірською дорогою
визволяти сонце, яке вкрав Змій. 
Замети  такі високі, що українські
діти пірнули в них по груди. І борсалися там аж 
до тієї рятівної хвильки, коли мати, прилетівши птицею,  почала їх визволяти із кучугур. Далі юний
оповідач, мов казкар,  додає: «Взявши на
крила,// Понесла до барака, //Де кімната з одним вікном». Вірш «Давно це
було…», написаний із використанням архетипів та образних  канонів українських дум,– це справді поезія
пам’яті – пам’яті дитячої як народної. Ось чому сьогодні ліричному героєві (тут
скорше авторові) певниться, що діялося все не просто давно, а давним-давно,
«коли гір іще не було», а світ здавався «не більшим за тундру».

 Увиразнює й доповнює  спалахи цих 
спогадань мініатюра «Я про себе знаю…», де  відчутна на дотик фактура  пронизливих деталей у вірші «Давно це
було…»,  поданих у речитативному ключі,
змінюється  на суто поетичне, по-дитячому
нелукаве, а тому неспростовне зізнання, що 
насправді ліричний герой знає про себе лише те. що розповіли йому
квітка, трава й калина, «яку мама посадила біля криниці того року,// коли ми повернулися
з Сибіру». Далі маємо сухе, мовби відсторонене свідчення: «Як воно контрастує з
тим, // Що до того розповідали мені про мене //Тундра, сніги і терикони».

Таке  поєднання емоційного та раціонального
характерне не тільки для 
автобіографічних віршів, а й для всієї книжки, ба навіть  для творчої манери Василя Куйбіди загалом. Ще
1993 року незабутній Михайло Осадчий наголосив, що мініатюри талановитого, на
той час молодого, автора,– «поезія в сплаві думки і серця».  Відтоді цей 
дивовижний (як на мене, воістину неоціненний) «сплав»   надається і для відтворення весняності
почуттів, і для розважливіших, уже літніх, переживань, і, зрештою, для тих
душевних станів, про які йдеться у циклах збірки з промовистими назвами
«Вирування принад» та «Примхи осені».

  На щастя, 
й тоді, коли «на роздоріжжі осінь», після прозаїчної констатації «катма
тепла» ясніє  метафоричне,  тим-то для мене аж ніби святкове, радісне й
щасливе: «підростають вітри». Справді, «підростають» – набираються сили,
мужніють, розкрилюються, бо  вже не
вересень, а « він – листопад». Далі маємо незвичне «торішнє небо» (пригадаймо
для контрасту традиційне «торішні бур’яни), яке «тулиться до лісу», а ще –
дивовижні миттєвості, коли «дими пішли на манівці»,  вітри « подолали власні тіні», а в «деревини
затерпли ноги». І ось уже стаєш свідком того, як  «благенький місяць…  трясеться по вибоїнах на возі», разом із
ліричним героєм «залишаєшся дитям» і заплющуєш від страху очі,  бо поруч – «принишклий, як вовк, туман».

Така
дитячість світосприйняття увиразнює роздуми і про  «осінні круки, осінні крики», і про те,
що   сам 
«ти осінній». Отож  уже є не лише
таке, яке перетриває мить свого народження, а й таке, яке хочеться забути, але
воно – з тобою, в тобі: набридлива буденність, жалі, сумніви, не перші й не
останні гріхи…  Настають часи, коли
«ведуть стежини до покути», а « переплутані сліди //не ведуть додому». У циклі
«Озимина»   осінні мотиви органічно
переливаються в зимові, й примарюється, що «сніги вже йдуть до нас», а не лише
до ліричного героя. Про зиму він говорить стиха (щоб не наврочити?), та в  «просторі перевтілень» чути кожне  щире слово. Саме щирість, природна, як і
дитячість,  зігріває рядки про те, що
«себе в зимі не обминути», рятує від одноманіття мереживо творчих сумнівів на
кшталт « Ти ще проказуєш слова, //Але для чого – вже не знаєш».

Загалом
же трепетне ставлення до рідної мови – 
та константа, яка для українця з Інти невіддільна від  глибинного, радше генетичного: «Де є божниця,
там є і совість».  Роздумам саме про цю
нерозривну єдність – слово і совість – присвячені завершальні цикли  «Прочани» й «Віддзеркалення», де  традиційне віршотворення поступово витіснило
верлібри. Духовно нероз’єднанне  начало –
совісне слово – не замовчує  болісного
визнання про те, що «гріхи забувши, ідеш додому»,  ставить перед стомленою душею  далеко не риторичне запитання «Спокута де?»
й  не приколисує ще одного, вічного: «Ти
хто?»

Уміння
вдивлятися в себе, одухотворення чи й очуднення природи, перевисання до
непроминальних тем – серцевина філософської (й пейзажної)  лірики Василя Куйбіди, яка, то медитативна,
то елегійна,  а то й  по-весняному бунтлива, озивається до
читачів  словом зрілим, виваженим і
воднораз барвисто веселковим. Сам поет називає його «щемливим», і це справді
так, бо вірші  збурюють душу,
допомагають, за автором збірки, долати «відчуження чуттів, відчуження думок». А
для мене мініатюри книжки, осяяні «небаченим сонцем», переткані «снами
метафоричними», – своєрідна мандрівка до «незнаних небес, нечуваних вітрів»,
туди, де «стікає тінь бджолою ув ожини», де «зігнулися в обруч непройдені
стежки», а «проміння  збирає чебрець
непомітно». І оце «непомітно»  й,
здавалося б, дрібничкове, насправді ж мелодійніше «ув», а не «в ожини» для мене
уже й не близькі, а просто-таки рідні в 
системі етичних та естетичних цінностей 
Василя Куйбіди.

   Його «простір перевтілень» – це вічний
коловорот випадкового й закономірного, простого й складного, зримого й
незримого, відомого й невідомого, уявного й реального, минущого й неминущого…
Їхня круговерть неспинна, всепроникна, а для того, хто осмислює цей
мінливий  нескінченний обшир, як
стверджує поет,  «немає усяких і «ще», і
«вже».

 

P. S. До речі, а як же
розфарбувати тишу, про яку так чи так ідеться в заспівному розділі книжки?  Відповідь – на  її сторінках, де стверджується, що навіть
звичайнісінька лісова галявина «всуціль у таємницях». 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!