Творча
біографія Василя Куйбіди така: збірки віршів «Контур» (1991), «Послання стежок»
(1993), «Вертикаль стебла» (2003), «Долина відображень» (2003), «Гармонія
неспокою» (2010) і нарешті найближча до сьогодення духовна віха – «Простір
перевтілень» (2013). Усе інше – в житті, яке поза межами поезії. А втім… І біографія автора по вінця сповнена
постійних пошуків, знахідок та втрат, і лірика українського вихідця з Інти (далекого північного міста Республіки
Комі ) багата на різнобарв’я образів, повнозвуччя думок і різновекторність
експериментів. Саме з них і розпочинаються
обшири нової книжки, здавалося б,
якщо й не послідовного, то все ж таки умудреного, зрілого традиціоналіста. Його верлібри із
заспівного циклу «Розфарбована тиша»
ведуть у «безконечність невідомого», в якому ліричний герой (та й сам поет)
«інакший, але тутешній». Як на мене, це вельми
промовисте зізнання. Справді, Василь Куйбіда «тутешній», але воістину
«інакший».
Отож
вільні вірші… Про що ж вони, ці здебільшого неримовані, з різноскладовими рядками,
лаконічні мініатюри? Про «усмішку
квітки», «радість, загублену птахами» й
віконце між «Чумацьким Шляхом і Землею»,
про те, як «дорогою до села йдуть
яблуні», а хліб щось тихесенько мовить «до дрібки солі на столі», – про
все неозоре розмаїття світу, яке тонко
відчуває й любить ліричний герой «Простору перевтілень». Загадкове «щось» так і
залишається однією з багатьох поетичних таємниць багатовимірних текстів збірки.
Його чують і сонячний зайчик на скатертині, і піч, і яблука в ній, але мовчать.
Поки
що мовчать: поезія автора, розширюючи
обрії краси рідного довкілля,
персоніфікує, олюднює й оживлює його. І ось уже в природі
художнього простору Василя Куйбіди все «словами говорить» (Василь
Стефаник), радіє й сумує, чекає любові, творить добро. Тим-то осінь під грушею
«сидить», одне дерево «довго дивиться» на сліди ліричного героя, а друге – запитує його ім’я… І що ж ? Той
розгублюється, не відповідає. Коли ж
птахи й трава також запитують про те саме, в
книжці увиразнюється одне з її, як на мене, найцінніших начал – дитинне,
до щему наївне, беззахисне, те, з якого, власне, й визернюється справжня
поезія. Уява, яку поезія рішуче
вивільнила з пут приземленого
повсякдення, стає воістину дитячою й
веде читачів стежками, де «вітер непередбачуваний», дає змогу їм побачити, як «переглядаються яблуні», а «ранок
пробирається до нас»,
У наступному, другому, циклі «Колекція снів» до цього безпосереднього, мовби правічного,
первісного, синкретичного, сприйняття
світу додається ще й несподіваний
заклик: «Шукай ірреальність». Несподіваний, а тому близький для мене, як і все
незвичне. Певна річ, пригадується знаковий рядок Ігоря Качуровського: «І в
нереальнім найвищу знаходжу реальність». Василь Куйбіда мовби доповнює це
переконання неочікуваним: і знайдеш… надію. Саме з нею «таємничий володар»
колекції снів зоріє не лише в їхні «некольорові короткометражки», а й у
піднебесне безмежжя.
Що ж,
сни ліричного героя «некольорові», зате все довкілля барвисте, багате на
відтінки, переливи фарб (у просторі, який обсервує поет, навіть тиша розфарбована), щедре на ледь
вловні зміни в ранкових або вечірніх
зблисках сонця, невичерпне в тій
«неповторній мінливості», де, на переконання поета, «буденності не було і
немає». Радієш, коли колекція цього
розмаїття знову й знову примножується, коли умовність сприймається як реальність, бо тоді не лише ти з високої піщаної кручі дивишся на стрімку
течію, а й «річка дивиться на берег». І
не просто на берег, а на той, на якому – Конфуцій і Геракліт. Видається (така вже ворожбитська сила поетичних
алюзій), що споглядаєш бистрину разом із
ними: «Нікого течія не несе, // Ніхто у воду не заходить».
Вона плине «просторами перевтілень», теперішнє перетікає в минуле, а воно, хочеш
ти цього чи не хочеш, не просто повертається в сьогодення, а стає однією з його
посутніх сторінок. Прожите мовби
повторюється – і не в снах, а наяву. Бачиться
не лише очима пам’яті, а й очима душі те, що приносить ріка часу, на березі якої ліричний
герой, уже дорослий, зрілий, перетворюється на хлопчика й чарівним ліхтарем незабутнього вперше в
циклі «Толока» вихоплює з мороку далекого минулого («А вікно все темне
та темне») суто автобіографічні деталі: два маленькі брати (оповідач старший)
ідуть засніженою сибірською дорогою
визволяти сонце, яке вкрав Змій.
Замети такі високі, що українські
діти пірнули в них по груди. І борсалися там аж
до тієї рятівної хвильки, коли мати, прилетівши птицею, почала їх визволяти із кучугур. Далі юний
оповідач, мов казкар, додає: «Взявши на
крила,// Понесла до барака, //Де кімната з одним вікном». Вірш «Давно це
було…», написаний із використанням архетипів та образних канонів українських дум,– це справді поезія
пам’яті – пам’яті дитячої як народної. Ось чому сьогодні ліричному героєві (тут
скорше авторові) певниться, що діялося все не просто давно, а давним-давно,
«коли гір іще не було», а світ здавався «не більшим за тундру».
Увиразнює й доповнює спалахи цих
спогадань мініатюра «Я про себе знаю…», де відчутна на дотик фактура пронизливих деталей у вірші «Давно це
було…», поданих у речитативному ключі,
змінюється на суто поетичне, по-дитячому
нелукаве, а тому неспростовне зізнання, що
насправді ліричний герой знає про себе лише те. що розповіли йому
квітка, трава й калина, «яку мама посадила біля криниці того року,// коли ми повернулися
з Сибіру». Далі маємо сухе, мовби відсторонене свідчення: «Як воно контрастує з
тим, // Що до того розповідали мені про мене //Тундра, сніги і терикони».
Таке поєднання емоційного та раціонального
характерне не тільки для
автобіографічних віршів, а й для всієї книжки, ба навіть для творчої манери Василя Куйбіди загалом. Ще
1993 року незабутній Михайло Осадчий наголосив, що мініатюри талановитого, на
той час молодого, автора,– «поезія в сплаві думки і серця». Відтоді цей
дивовижний (як на мене, воістину неоціненний) «сплав» надається і для відтворення весняності
почуттів, і для розважливіших, уже літніх, переживань, і, зрештою, для тих
душевних станів, про які йдеться у циклах збірки з промовистими назвами
«Вирування принад» та «Примхи осені».
На щастя,
й тоді, коли «на роздоріжжі осінь», після прозаїчної констатації «катма
тепла» ясніє метафоричне, тим-то для мене аж ніби святкове, радісне й
щасливе: «підростають вітри». Справді, «підростають» – набираються сили,
мужніють, розкрилюються, бо вже не
вересень, а « він – листопад». Далі маємо незвичне «торішнє небо» (пригадаймо
для контрасту традиційне «торішні бур’яни), яке «тулиться до лісу», а ще –
дивовижні миттєвості, коли «дими пішли на манівці», вітри « подолали власні тіні», а в «деревини
затерпли ноги». І ось уже стаєш свідком того, як «благенький місяць… трясеться по вибоїнах на возі», разом із
ліричним героєм «залишаєшся дитям» і заплющуєш від страху очі, бо поруч – «принишклий, як вовк, туман».
Така
дитячість світосприйняття увиразнює роздуми і про «осінні круки, осінні крики», і про те,
що сам
«ти осінній». Отож уже є не лише
таке, яке перетриває мить свого народження, а й таке, яке хочеться забути, але
воно – з тобою, в тобі: набридлива буденність, жалі, сумніви, не перші й не
останні гріхи… Настають часи, коли
«ведуть стежини до покути», а « переплутані сліди //не ведуть додому». У циклі
«Озимина» осінні мотиви органічно
переливаються в зимові, й примарюється, що «сніги вже йдуть до нас», а не лише
до ліричного героя. Про зиму він говорить стиха (щоб не наврочити?), та в «просторі перевтілень» чути кожне щире слово. Саме щирість, природна, як і
дитячість, зігріває рядки про те, що
«себе в зимі не обминути», рятує від одноманіття мереживо творчих сумнівів на
кшталт « Ти ще проказуєш слова, //Але для чого – вже не знаєш».
Загалом
же трепетне ставлення до рідної мови –
та константа, яка для українця з Інти невіддільна від глибинного, радше генетичного: «Де є божниця,
там є і совість». Роздумам саме про цю
нерозривну єдність – слово і совість – присвячені завершальні цикли «Прочани» й «Віддзеркалення», де традиційне віршотворення поступово витіснило
верлібри. Духовно нероз’єднанне начало –
совісне слово – не замовчує болісного
визнання про те, що «гріхи забувши, ідеш додому», ставить перед стомленою душею далеко не риторичне запитання «Спокута де?»
й не приколисує ще одного, вічного: «Ти
хто?»
Уміння
вдивлятися в себе, одухотворення чи й очуднення природи, перевисання до
непроминальних тем – серцевина філософської (й пейзажної) лірики Василя Куйбіди, яка, то медитативна,
то елегійна, а то й по-весняному бунтлива, озивається до
читачів словом зрілим, виваженим і
воднораз барвисто веселковим. Сам поет називає його «щемливим», і це справді
так, бо вірші збурюють душу,
допомагають, за автором збірки, долати «відчуження чуттів, відчуження думок». А
для мене мініатюри книжки, осяяні «небаченим сонцем», переткані «снами
метафоричними», – своєрідна мандрівка до «незнаних небес, нечуваних вітрів»,
туди, де «стікає тінь бджолою ув ожини», де «зігнулися в обруч непройдені
стежки», а «проміння збирає чебрець
непомітно». І оце «непомітно» й,
здавалося б, дрібничкове, насправді ж мелодійніше «ув», а не «в ожини» для мене
уже й не близькі, а просто-таки рідні в
системі етичних та естетичних цінностей
Василя Куйбіди.
Його «простір перевтілень» – це вічний
коловорот випадкового й закономірного, простого й складного, зримого й
незримого, відомого й невідомого, уявного й реального, минущого й неминущого…
Їхня круговерть неспинна, всепроникна, а для того, хто осмислює цей
мінливий нескінченний обшир, як
стверджує поет, «немає усяких і «ще», і
«вже».
P. S. До речі, а як же
розфарбувати тишу, про яку так чи так ідеться в заспівному розділі книжки? Відповідь – на її сторінках, де стверджується, що навіть
звичайнісінька лісова галявина «всуціль у таємницях».
Прокоментуєте?