«Як побачите Табачникова, то заплюйте йому всю його собачу морду»

176

Про «собачу морду» Табачникова Тарас Шевченко написав  із Санкт-Петербурга до  управителя цукрозаводу в Млієві Олексія
Івановича Хропаля (1813-1886),  вірніше –
в приписці до листа від 26 листопада 1859 року (Див.: Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти
т.-Т.6. -К., 2003.-С.190). Що ж стало причиною Тарасового гніву, який не давав
йому спокою аж в північній Пальмірі? Хто ж цей «черкаський ісправник», і як
«…таку подлую, гнусную тварь земля носить», як писав поет, і що збереглося про
нього в архівах та дослідженнях шевченкознавців? Не багато. Василь
Олександрович Табачников (в інших джерелах – Табашников; 1826 — 1892) працював
земським справником (начальником повітової поліції) Черкаського повіту. До
речі, на той час повітовим органом губернського управління був низовий земський
суд, де і головував земський справник, або капітан. Любив «пописать» і брався
за «пензель», але успіху не мав. Був самолюбивий, при нагоді заводив знайомства
із представниками мистецтва та «крутив мазурку». Але найвірогідніше – був відданий
служака, «зверь».

Зовсім не випадково у дні, коли Тарас Шевченко оглядав обрану ним
земельну ділянку й домовлявся про її купівлю, дорогою з Києва до Черкас у
Межирічі Табачников раптом зупинився тут на «нічліг». А передувало його
«незапланованій» появі в цьому селі розпорядження київського цивільного
губернатора Павла Івановича Гессе (1801-1880), датоване йому 15 червня 1859
року,  яким зобов’язувалося по прибуттю
Т. Шевченка в населені пункти губернії «…учредить за ним самый строгий
контроль, о последствии которого и о времени выезда его мне донести». На
документі губернатор власноручно зробив напис: «Пооборотистей» [Тарас Шевченко.
Документи та матеріали до біографії 1814-1861. – К., 1982.-С.322].

Не зволікаючи, у своєму рапорті на ім’я П.І.Гессе земський справник доповідав: «Проездом чрез местечко
Межирич 7-го июля я узнал, что 5 числа приехал сюда Тарас Шевченко, тот самый,
который за политические преступления был отдан у военную службу и по увольнении
из оной, на основании последовавшего предписания вашего превосходительства,
должен находиться под строгим секретным надзором. Сторонние лица, которых я
спрашивал о поводах приезда Шевченка, объявили, что Шевченко имеет намерение
поселиться в Межиричском имении, для чего предполагает избрать место в селении
Пекарях, принадлежащем к сему имению и построить там дом.

Кроме сделанного было сейчас
по получении предписания вашего превосходительства распоряжения по уезду о
надзоре на случай приезда Шевченка, после того я подтвердил, кому следовало, о
бдительном наблюдении за действиями Шевченка» [Тарас Шевченко. Документи та
матеріали до біографії 1814-1861. – К., 1982.-С.325].

Отже, щоб втілити в життя мрію
поселитися над Дніпром, «на Вкраїні милій», Тарас Григорович спершу приїздить
за порадою троюрідного брата Варфоломія Шевченка (1821-1892) до поміщика
Никодима Павловича Парчевського (1812
1867) з
бажанням поторгуватися за «…шматок землі на пагорку» між селом Пекарі й Каневом
гора звалася Мотовилівкою. Село дуже мальовниче,
є в ньому гори, луки, поля, по один бік ліс хвойний, по другий – ліс листяний,
дві річки, озера; ставки на низу й на горах.

Надзвичайно скупі відомості
про вибрану ділянку дізнаємося і з рядків Варфоломійових мемуарів: «От і стали
ми з ним декуди їздити і шукати йому задля житла такого місця, «щоб Дніпро був
під самим порогом». Незабаром і знайшли ми таке місце, і справді чудове! Над
самісіньким Дніпром, з невеликим ліском. Ця земелька
може, чи й було дві десятини належала до власності п. Парчевського» (Спогади
про Тараса Шевченка. – К.,1982.-С.32). Про це писав Тарас Щевченко і в
«Поясненні чиновникові особливих доручень М.О.Андрієвському», що мав намір
«…приобрести небольшой кусок земли, где бы можно было водвориться на постоянное
жительство… Нашел я желаемое место между городом Каневом и селом Пекари, в
имении помещика Парчевского» (Тарас Шевченко. Документи та матеріали до
біографії 1814-1861. – К., 1982 – С.508).

Поміщика Тарас Григорович не
застає – Никодим не повернувся з поїздки до Санкт-Петербурга, про що Тарас
повідомив Варфоломієві: «…той не зробив нічого». Чекаючи пана та щоб не гаяти
дорогоцінний час, Шевченко їде до сусіднього села й малює краєвид «В Межиріччі»
поселення художника привабило не тільки
краєвидами, а й історією. Тут кілька тисячоліть тому жили мисливці на мамонтів.
А в часи Святослава Межиріч називався «Товарів». Напровесні 1191 року, як
свідчать архіви, князь Гліб «заскочив половців коло Товарова на Росі» й отримав
над нападниками славну перемогу.

Ділові переговори за землю
Тарас Шевченко веде і з поміщицьким економом Вітольдом Вольським (1817-1885),
«добрим і щирим чолов’ягою», як його охарактеризує. Вольський
білорус, з обіднілих дворян, із його великої
родини вийшли учасники бунтівного руху: брат Вітольда Вацлав, його сини Генріх
і Михайло були учасниками польського повстання 1863 року. Економ поставився до
поетового бажання  поважно, як міг
допомагав вибрати ділянку, їздив околицями. З ними були місцеві жителі –
«селянин Т.Г.Садовий і його син Роман».

Зберігся шлях од Межиріччя до
Пекарів, який пролягає верхів’ями гір уздовж поля, адже низинну дорогу,
біля  Дніпра, під час повені затопило.
Тоді вершини не були заліснені, з них видно Дніпро, береги та лівобережжя. З
гір відкривався неповторний краєвид, та з однієї – особливо вразив і захопив
Тараса, на якій він і зупинив вибір, про що не раз згадував у листах до
Варфоломія: «…мені й вдень і вночі сниться ота благодать…Дніпро й темний ліс
попід горою». Згодом вони удвох дивилися ділянку, обдивлялися «з усіх сторін,
як покупець свинку».

12 липня Тарас Шевченко в
Межиріччі знову веде перемовини з поміщиком про купівлю землі, але присутній
землемір Адельберт Іванович  Козловський
«спровокував» поета на «гнів», відбулася сварка «на релігійному ґрунті» й
поміщик відмовився продавати поетові землю в цьому селі, сказавши: «Треба
подумать
де».

Таким чином, «богословська
суперечка» формально посл
ужила приводом для звинувачення Тараса Шевченка
в «богохульстві». 15 липня 1859 року капітан В.Табачников рапортує київському
цивільному губернатору П.І.Гессе про «вільнодумство» Т.Г.Шевченка під час його
перебування в Черкаському повіті: «Секретно. Господину киевскому гражданському
губернатору Черкасского земского справника. Рапорт. Проездом чрез местечко
Межирич 7-го июля я узнал, что 5 числа приехал сюда Тарас Шевченко, тот самый,
который за политические преступления был отдан в военную службу и по увольнении
из оной, на основании последовавшего предписания вашего превосходительства,
должен находиться под строгим секретным надзором. Сторонние лица, которых я
спрашивал о поводах приезда Шевченка, о6ъявили, что Шевченко имеет намерение поселиться в Межиричском имении, для чего
предполагает избрать место в селении Пекарях, принадлежащем к сему имению, и
построить там дом.

Кроме сделанного было сейчас
по получении предписания вашего превосходительства распоряжения по уезду о
надзоре на случай приезда Шевченка, после того я подтвердил, кому следовало, о
бдительном наблюдении за действиями Шевченка.

По прибытии же в местечко
Межирич 12 июля дознано, что Шевченко чрез несколько времени по приезде в
Межирич осматривал местность селения Пекарей (от местечка Межирич находится в
15-ти верствах над Днепром) и избрал место для своей оседлости. При осмотре
места находились дворяне: Витольд Вольский, Козловский и Хилинский и варшавский
житель Молендский, проживающие в Межиричском имении и занимающие некоторые
экономические должности; кроме того, был карбовничий пекарской люки крестьянин
Тимофей Садовый. По выборе места для дома начал Шевченко подчевать водкою,
которой было распито две кварты, потом, показывая Садовому оторванный тут же от
липы лист, Шевченко спрашивал его по малороссийски – кто это дал? И когда
отвечал Садовый, что бог, – то Шевченко отозвался: дурак ты, веруешь в бога, и
затем прибавил: бог, Саваоф, пусть он поцелует меня… (указывая на заднее
место), затем назвал божию матерь покрыткою, выказывал свое верование в одного
Иисуса Христа. Крестьянин Садовый начал креститься и уклоняться от такого
рассказа Шевченка, тогда Шевченко бранил его словами: старый собака, невера и
прогнал от себя.

Между же официалистами
Межиричского имения разнеслись толки, будто Шевченко, кроме богохульства,
говорил еще бывшим около него означенным лицам, что не нужно ни царя, ни панов,
ни попов. Но крестьянин Садовый, которого я спрашивал при бытности жандармского
поручика Крижицкого, находящегося в Межиричи по случаю производства следствия
по делу чиновника Монастырского, говорит, что Шевченко действительно произносил
богохульство в таком виде, как выше объяснено, и что кроме сего ничего другого
против правительства он не слышал: но что Шевченко сказал это, как полагает,
потому, что был пьян. Дворяне: Витольд Вольский и Козловский, как бы
подтверждая вышеизложенное относительно богохуления и того, что Шевченко был
пьян, прибавляют: что они сейчас же заметили, что Шевченко должен быть или
сумасшедшый или полоумный, ибо что-либо он начинает говорить, а они не могут
понять и спрашивают разъяснения, то он их бранит грубыми словами; относительно
же выходок Шевченка против правительства Вольский и Козловский положительно
объясняют, что об этом ничего особенного он не говорил, Вольский добавил
только, что Шевченко пел какие-то песни на малороссийском языке и рассказывал
что-то из своего сочинения, которого он ничего не понял.

Крестьянский мальчик, сын Садового,
говорит, что он ничего не слышал, ибо бегал несколько раз за водкою.

Дворянин Хилинский не спрошен
по случаю отсутствия, а Молендский сознал, что он был пьян и не может дать по
означенному обстоятельству положительных сведений, да и не помнит ничего. Сам
же Шевченко на данные ему вопросы по обстоятельствам извета на него говорит,
что он, сколько помнит, ничего дурного не говорил ни пред означенными
дворянами, ни пред крестьянином Садовым, что на подобные выходки, в которых его
оговаривают, он никогда не мог решиться, ибо хорошо знает свое отношение к
правительству и знает, что за ним наблюдают.

Донося о сем вашему
превосходительству, имею честь доложить, что означенные нелепости, сказанные
бессознательно Шевченком, решительно не произвели никакого вредного влияния —
как вообще на слышавших их упомянутых лиц, так и в особенности на крестьянина
Садового — человека пожилого и известного в нравственном отношении. Но вместе с
тем осмеливаюсь присовокупить, что было бы полезным, не дозволя Шевченке дальнейших
разъездов, выслать его на место службы в С.-Петербург. До получения же
разрешения по настоящему моему донесению, я распорядился оставить Шевченка в
квартире пристава 3 стана под особым надзором. Об этом донесено мною и
господину генерал-губернатору. Земский исправник Табачников. По секретной части
№35 15-го июля 1859 года».

 Тарас Шевченко пояснював справжню історію
конфлікту у своєму свідченні так: «Во время завтрака г[осподин] Козловський
завел со мною какой-то богословский разговор на польском языке; чтобы
прекратить этот разговор, я ему сказал — по-русски, что теология без живого
Бога не в состоянии создать даже этого липового листка, и при этом вырвал
листок с липы и показал ему. Козловский замолчал, минут несколько спустя он
обратился ко мне с вопросом на русском языке: как я думаю о матери Иисуса
Христа? Подобный вопрос меня смутил и, не зная как отвечать ему на него, я в
свою очередь его спросил, что он сам думает о пречистой деве? Он так долго
искал ответа, что я, не дождавшись его, в нетерпении сказал: перед матерью,
родившею нам спасителя, который пострадал и умер за нас на кресте, мы все
должны как истинные христиане, благоговеть, иначе, если бы она не родила его,
она была бы обыкновенная женщина» [Тарас Шевченко. Документи та матеріали до
біографії 1814-1861. – К., 1982.-С.334].

Та навіть простого
співставлення цих двох документів достатньо, щоб помітити, що у «поясненні»
Шевченка йдеться про його суперечку з Козловським, а у рапорті – доносі
справника – не випадково зміщуються акценти, щоб показати поета як
«богохульця». Не обмежуючись цим, Табачников у своєму рапорті вдається й до
відвертої брехні та розпливчасто-бездоказового твердження про те, що, мовляв
«..между же официалистами Межиричского имения разнеслись толки, будто Шевченко,
кроме богохульства, говорил еще бывшим около него означенным лицам, что не
нужно ни царя, ни панов, ни попов» [Тарас Шевченко. Документи та матеріали до
біографії 1814-1861. – К., 1982.-С.325].

Як відомо з листувань,
знайдених у жандармському архіві, наляканий наміром «політично
неблагонадійного» поета оселитися «на його землях», поміщик відмовився
продавати ділянку не без причини. Коли йшлося про це в розмові з Варфоломієм
Шевченком восени 1859 року, Парчевський посилався на те, нібито має погодити
свій дозвіл на продаж землі з київським генерал-губернатором. Справжні причини
відмови поміщик розкрив після смерті Тараса Шевченка в листі до київського
губернського жандармського управління, мовляв, «життя в Пекарях, як і поховання
поета в Каневі, посилило б загрозу селянських заворушень». Цей же здогад
висловив і біограф Кобзаря, педагог Михайло Корнійович Чалий (1816 -1907) у
примітці до опублікованого уривка з листа В.Шевченка: «По всему было можно
заметить, что Парчевский не желал иметь соседом такого человека, как Шевченко»
(Воспоминания о Тарасе Шевченко. – К.: Дніпро, 1988. – С. 352). Покупка землі
не увінчалася успіхом…

…13 липня 1859 року Тарас
Шевченко  арештований в Прохорівці за
кілька кроків од садка свого товариша, вченого Михайла Максимовича (1804-1873)
й на поліцейському дубі (довбаному човні) Дніпром, а потім притокою Вільшанкою
доставлений в містечко Мошни й посаджений «під арешт» в квартирі станового
Добржинського. Не маючи прямих і незаперечних доказів крамольних розмов
художника, черкаський земський справник Василь Табачников не знав, що робити з
«неблагонадійним Шевченком» надалі й тому, відіславши 15 липня рапорт про
затримання поета київському начальству, чекав з губернії розпоряджень.

І тут, в споминах засновника,
видавця і першого редактора журналу «Киевская Старина» Феофана Гавриловича  Лебединцева (1828 – 1888) знаходимо причину
«агресивності» Табачникова, що й привело до «богохульства» та гніву Тараса
Шевченка: «Під час канікул я опинився чомусь у Києві, а не в батьків; опинився
тут і Тарас Григорович, приставлений сюди під арештом черкаським справником
Табачниковим після відомої катехізації із зернами, влаштованої Тарасом у якійсь
корчмі… Ця сумна історія могла б, кажуть, не мати наслідків, але тут
приплуталось нібито особисте самолюбство справника, необережно зачеплене
Шевченком. Справник, бачте, полюбляв у години дозвілля віддаватися віршуванню,
і коли Тараса привели до нього, то він, розпитавши, заспокоїв його, навіть
нагодував обідом, а після обіду віддав йому на суд кілька своїх віршів, вийнявши
їх із столика, біля якого вони сиділи. Тарас, прослухавши один чи два вірші і
бувши у веселому настрої, взяв із рук справника зошит його віршів, поклав назад
у шухляду, з якої їх було вийнято, і, замкнувши на ключ, викинув ключа у
розчинене вікно, порадивши невизнаному поетові не шукати його. Ображений
справник сказав щось гостре Шевченку, той відповів тим же. Справник у старій
стереотипній формі наголосив на своєму службовому становищі. Шевченко відповів:
«Дурний ти з твоїм…». Тоді справник вдався до правосуддя…» (Спогади про
Тараса Шевченка. –К.,1982.-С.43).

 А в анонімній замітці герценівського
«Колокола» за перше вересня 1860 року повідомлялася інша причина – черкаський
справник (якого названо в матеріалі 
«Кабашниковим» – В.Ж.) вимагав, щоб Т. Г. Шевченко «..зняв з нього
портрет на повний зріст і безпомилково», але художник відмовив.  У будь-якому разі, саме Тарасова відмова
зачепила самолюбство графомана-землесправника, а й може службова запопадливість
Табачникова та його прагнення вислужитися перед київським начальством і стали
основною причиною арешту поета влітку 1859 року.

Після кількаденного
перебування під наглядом станового пристава в Мошнах –  з 15 по 26 липня 1859 року, Шевченків шлях
проліг до Черкас. Він був примусово доставлений на квартиру В.Табачникова, який
мешкав у будинку священика Петра Марковського (купленого ним у міщанина
Шпаковського) на розі вулиць Розкопної і Верхньо-Горової (нині –  вулиця Фрунзе). Поет був підданий справником
принизливому допиту, а також повинен був щодня «відмічатися» в поліцейській
управі.

Як дослідив черкаський  краєзнавець-шевченкознавець Василь
Мельниченко, дізнавшись про перебування Тараса Шевченка у місті, брати Андрій і
Юхим Цибульські за порадою своєї матері Марії Тимофіївни вирішили звернутися до
Табачникова з клопотанням про передачу поета їм на поруки. Знаючи корисливу
вдачу справника Табачникова, Юхим Цибульський добре заплатив справнику і таки
умовив, щоб  Шевченко на час свого
перебування в Черкасах зупинився в домі Цибульських (Мельниченко В.М., Соса
П.П. Шевченко і Черкаси: історико-документальний ілюстрований нарис. – Черкаси,
1999.-С.67). Хабар «собачій морді» складав 500 карбованців і золотий годинник в
придачу. Родина Цибульських мешкала тоді у півтораповерховому будинку на розі
сучасних вулиць Хрещатика і Вишневецького (Байди), в підвальній частині якого
тримали магазин по торгівлі винами та іншими «заморськими» товарами. Цей
магазин поставляв вина навколишній знаті – графам Бобринським та в маєток
Воронцова у Мошнах. На початку XX століття цей будинок перебудований і не
зберіг  архітектурні особливості до наших
днів [Грушкін В. Земля оспівана Тарасом. – К., 1961.- С.116-117].

«Мій батько, – розповідав
Данило Левкович Щепанський, дід черкаського краєзнавця С.С. Нехорошева – шив
костюм Степану Федоровичу Хоменку. Не вистачало краму на кишені та пасок.
Батько послав мене до Степана Федоровича запитати, що робити. Приходжу до
Степана Федоровича. Заходжу до хати. За столом господарі чай п’ють. З ними
Хома, який був кучером у Цибульських. Хома розповідав таке – я чув сам: «У
панів Цибульських зібралося чоловік шість, і після сніданку всі пішли та
поїхали на Дніпро, ловити рибу. Гість Шевченко пішов з кимось пішки «на людей
подивитись». Я відвіз панів, харчі, випивку і повернувся додому, прибираю в
стайні. Мабуть, через годину парою коней до нас під’їжджає пан Табачников і
суворо запитує: «Де Юхим Антонович Цибульський? Де Шевченко?» Я відповів, що не
знаю. Пани не говорять своїм робітникам, куди вони їдуть чи йдуть і де були.
Табачников брутально вилаявся і поїхав. Коли ввечері під час великої грози
повернулися з риболовлі, я Юхиму Антоновичу тихенько сказав про справника і про
те, що він був дуже сердитий. Юхим Антонович заборонив мені про це говорити
Шевченкові – «пану художнику з Києва» (!). Я нікому й не сказав. Але Шевченко
якось дізнався про приїзд Табачникова. Під час вечері він сказав з серцем:
«Коли вже перестане мене клювати оцей двоглавий орел?» [Державний архів
Черкаської області (ДАЧО).- Ф. Р-5585, оп.1, спр. 3.-С.238-258].

Справник Василь Табачников,
побачивши, що в Черкасах навколо поета Тараса Шевченка гуртуються шанувальники
його творчості, 22 липня відправив поета знову до підпорядкованого його
поліцейській
владі містечка Мошни, де той мав чекати подальших
розпоряджень з Києва. А, одержавши незабаром розпорядження віце-губернатора, 26
липня відправляє Шевченка з Мошен через Сахнівку до Києва під наглядом поліції.
Супроводжував арештованого поета, як Тарас Григорович сам потім писав у своєму
поясненні, нижчий поліцейський чин — соцький (а не жандарм, як стверджують
деякі біографи поета. – В.Ж.) [Мельниченко В.М., Соса П.П. Шевченко і Черкаси:
історико-документальний ілюстрований нарис. – Черкаси: БРАМА-ІСУЕП,
1999.-С.56].

Того ж дня «собачий син» Табачников доповів віце-губернатору про
те, що вислав «Тараса Шевченка в город Киев в ведение киевского старшего
полицмейстера» [Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії 1814-1861.
– К., 1982.-С.332].

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!