Яблучний музей Олександра Довженка

Літературно-меморіальний музей Олександра
Довженка в Сосниці на Чернігівщині весною вишневий. Проте краще його
відвідувати в кінці літа чи восени, тоді він – грушевий, інколи кукурудзяний і
найпаче – яблучний. Яблука скрізь: на віконцях батьківської хати відомого
письменника й кінорежисера, на лавках, в затишній альтанці, в мисках, кошиках,
у відрах, на столі, навіть на оновленому погрудді митця, на землі. Червоні,
жовті, рябенькі, стиглі, великі, солодкі, кислуваті. Це така невід’ємна й,
безперечно, смачна частина екскурсії для відвідувачів – скуштувати яблука з
Довженкового саду. Сад закладений уже після смерті митця його другою дружиною
Ганною Солнцевою, письменником Олександром Підсухою, режисером Роланом
Сергієнком, і тільки з однієї груші спасівки, посадженої ще дідом Семеном за
хатою, Олександр Довженко сам куштував плоди. Яблука як герої його повістей і
кіносценаріїв, як актори з фільмів «Земля», «Україна в огні»,
«Вася-реформатор», «Ягідка кохання», «Звенигора», як улюблений десерт, як
нездійснена мрія письменника засадити всю планету садами. І навіть початки її
втілення – ще досі родять сади на Київській кіностудії, на Мосфільмі, на дачі у
Підмосков’ї, посаджені Довженком. І тепер яблука  як змінні експонати музею. Щороку інші,
даровані багатьом, і наче ж такі, як за життя Сашка з «Зачарованої Десни».

ЗАХОДЬТЕ, НЕ ПИТАЮЧИСЬ

Проминувши давнішній перелаз,
потрапляємо до садиби-музею. Юний Сашко зустрічає своїх гостей біля хати –
красивий, стрункий і зачарований світом. Десь таким, яким його зобразили
скульптор Анатолій Фуженко й архітектор Анатолій Ігнащенко, він полишив рідну
Сосницю, щоб навчатись у Глухівському вчительському інституті. Пам’ятник, що
тепер фігурує на багатьох музейних виданнях, у статтях журналістів, що направду
вважається вдалою візитівкою музею, встановили 1974 року до 80-річчя з дня
народження митця. Та мало хто знає, що задля його встановлення було витрачено
немало сил, адже чиновники дозволяли ставити художників, письменників,
громадських діячів лише по груди чи по шию: повного росту вартували на той час
тільки вожді. Але Довженку пощастило більше, він здіймається серед старої
липової алеї, яку заклала Київська кіностудія.

Минаємо алею, проходимо через старі
ворота з дашком, які зробив вправний дід Семен, – і відкривається панорама на
стару меморіальну хату під соломою, у який народився і виріс Сашко. Навпроти
опоетизовані в «Зачарованій Десні» погріб і погрібня, колодязь із журавлем,
клуня. Ще за життя Олександра Петровича односельчанин, директор Сосницької
середньої школи Іван Сорока на хатині прибив невеличку пам’ятну дошку, щоб не
забували.

«Заходьте, будь ласка, не питаючись, чи
можна. Милості просимо», – так казав Довженко гостям, так запрошують до хати
тепер екскурсоводи. Після того, як Олександр забрав своїх батьків до Києва,
хатні пожитки роздали сусідам, а саму хату продали багатодітній родині
Захарченків, але 1957 року заради збереження пам’яті відомого земляка нові
поселенці погодились продати будинок назад комісії з літературної спадщини
Довженка.

Музей створювався із нуля – були
розіслані листи з проханням до тих, хто знав Довженка, відгукнутися, збирали
речі по сусідах і родичах. І досі люди приносять вжитки тих часів, щоб
зрозумілішою ставала епоха і світ, у якому виріс письменник. У сінях – ножна
ступа, дерев’яне барильце для води, чекмінь із домотканого сукна (батьківський
одяг), ціп, жлукто, терниця, весло та лопатчина, далі вишивана одежина. З
кухонного інвентарю найцікавіші ложки з ручками у формі рибки, цукерниця – теж
робота діда Семена. Біля печі стоїть великий ківш, у народі називається
«коряк», який дуже ставав у нагоді, коли сім’я виїжджала на сінокіс, який
зазвичай одним днем не обходився. У першій кімнаті – родинний стіл із макетом
хліба на ньому, ікони. До речі, збережена улюблена ікона матері Олександра
Одарки Єрмолаївни – це Святий Георгій-Побідоносець. Якось він наснився матері,
у білих ризах, на білому коні й заповів людям робити добро. Після того сну, як
згадує Довженко, мати уявила себе цілителькою і почала лікувати людей від
зубного болю, наврочення й була певна, що їй буде відведене місце серед святих
у раю. А ще мати чудесно співала – вже після війни Олександр видав надиктовані
й проспівані матір’ю співанки, уклавши збірник «Матусині пісні».

«Коли до нас відвідувачі заходять, то
звертають увагу найбільше на колиску на вервечках. Так було заведено, якщо
дитина народжувалась, то батько виготовляв колиску, і ту колиску ні в якому
разі не знищували: ні рубати, ні викидати, ні спалювати, щоб не понівечити долю
дитини, її, як правило, закидали на горище, де вона там собі лежала», –
розповідає молода екскурсоводка. Коли відкривався музей, то цю колиску було
знайдено на горищі, тож велика вірогідність, що саме у ній колихала Одарка
Єрмолаївна 14 своїх дітей, і тільки трьом судилось вижити…

У другій кімнаті – портрети батьків
роботи київського художника. «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як
батько, не бачив, – писав Олександр про свого батька. – Скільки він землі ви­орав,
скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий…Одне, що в
батька було некрасиве,— одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний,
убогий! Наче нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили
брудом і рванням». Привертають увагу родинні світлини, дивишся і впізнаєш
героїв із «Зачарованої Десни» – і найдобрішого діда Семена, і дядька Самійла,
знаного косаря, і сестер письменника.

Солом’яну стріху, наперекір
побоюванням, вчасно перекривають, і вона не протікає, горобців у ній, щоправда,
немає.

Закінчення в наступному числі