Дмитро Дроздовський,
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
Пам’яті Світлани Костюк
6 січня, на Святвечір православного Різдва, не стало Світлани Костюк (дівоче прізвище Бусел, 30 листопада 1963 р., село Кукли Маневицького району Волинської області – 6 січня 2017 р.) – поетки, яка останні два роки із неймовірною силою людського духу боролася за життя, маючи тяжку онкологічну хворобу. Як кажуть, у такі святкові й світлі дні Бог забирає на небеса лише найсвітліших людей.
Світлана Костюк – авторка збірок поезії «Спалахи душі» (1998), «Наодинці зі світом» (2012), «Маленьке диво» (для дітей, 2012), «Листи без конвертів» (2013), «Мереживо чудес» (для дітей, 2014), «Про що шепотіли листочки» (переклади польською, 2014), «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах» (2015), «Barefoot to the sky» («Босоніж в небо», переклади англійською, Нью-Йорк, 2016), «Зцілення любов’ю» (Чернівці, «Букрек», 2016). Друкувалася у журналах «Дзвін», «Дивослово», «Золота Пектораль», «Буковинський журнал», «Світязь», «Склянка часу», «Ангелятко», «Світ дитини», «Педагогічний пошук», «Український вісник», газеті «Літературна Україна» та в періодичних виданнях США, Італії, Польщі, Ізраїлю. Твори С. Костюк перекладалися англійською, польською, російською, італійською, іспанською мовами. Авторка понад 50 пісень, написаних разом з композиторами (ці твори легко знайти в інтернеті на youtube). Член Національної спілки письменників України.
Світлана Костюк під час боротьби за життя думала про те, щоб допомагати іншим. Дбала про хлопців із Волині, які верталися із зони АТО, підтримувала родини тих, чиї діти загинули (сама С.Костюк за фахом – педагог, тож довелося бути учителькою тих, кого сьогодні війна повернула у трунах). Але девізом поетки були слова – «на відстані променя». Для неї це перебування на відстані променя було ознакою щирості і справжності. І попри обпікання від зустрічей із тими, кого на таку відстань не варто було підпускати, Світлана Костюк залишалася відкритою до людей.
Як розпізнати, де друг, де ворог, де просто покруч,
Хіба іуда своїм іменням коли назветься?..
Як розпізнати, скажіть, будь ласка, де лицеміри,
Що фальш і підлість в личині файній тримають досі?..
Хитнули човен, зірвали якір моєї віри,
Втопили зорі під повний місяць в моїм волоссі…
Число тринадцять таки магічне…фатально хворе…
Гуляють відьми і різна нечисть, до них подібна…
Замало світла…замало вітру…а злості – море…
Рятую душу…
Вона ЖИВОЮ
Мені потрібна…
(«…в ніч проти тринадцятого (майже сон)…»)
Її остання видана за життя книжка нових віршів має назву «Зцілення любов’ю». Вона вірила у зцілення, вірила в те, що зможе подолати життєві випробування. Подолати не вперше, а вкотре, бо у житті поетки було чимало болю, зрад, несправедливості. А поет – той, хто здатний надзвичайно тонко відчувати реальність і відгукуватися на неї… також «із відстані променя». Після фізичного завершення земного шляху соцмережі відгукнулися на сумну звістку тисячами постів, сумних коментарів, повідомленнями про співчуття…
Світлана Костюк справді стала народною улюбленицею, яка змогла створити чимало текстів, що легко перетворились на музичні композиції. Поетична творчість С.Костюк далека від експериментаторства і штукацтва. Це просто лірика – вірші-сповіді суб’єкта лірики. І нічого тут ультра-модного, трендового, «під формат» немає. Ми останнім часом досить легко змирилися зі словами «формат» і «неформат», які прийшли до нас із медіасвіту. Але ж що означає речення «ця поезія – формат»? Із точки зору смаків певних людей, які сформували літературні групи, – це добре. А от із точки зору історії культури?.. Час переживав різні групи, які попри всю бундючність зникали, розчинялися разом зі своїми вулканічними баталіями за місце в літературі, а поезія, написана геть далеко від людського світу, лишалась.
Позбавитися хочу від ілюзій,
Сприймаючи реально звичні речі.
Простити всіх – і недругів, і друзів
За крок до втечі…
Наповнюватись внутрішнім світінням,
(А раптом хтось в пітьмі не заблукає)
Знайти себе, мабуть, найбільше вміння
За крок до раю…
<…>
Від метушні, від суєти, гордині
Позбавлю простір свій – душі роздолля…
Бо що, скажіть, мені потрібно нині?
Потрібна ВОЛЯ…
Світлана Костюк мешкала в Нововолинську (одна з межових точок на мапі України), що на Волині. Але здавалося, що ця географічна віддаленість не перешкоджала бути в літературі, спілкуватися з іноземними письменниками, їздити на українські поетичні фестивалі… Що ж, сьогодні вірші, наприклад, С. Плат видаються надзвичайно актуальними, що б про них не писали тогочасні критики чи казали інші літератори. Творчість Світлани Костюк – лірика, що не потребує жодних інших епітетів і означень. Лірика – і цим усе сказано. Емоційна, щира, не іронічна (хоча іпостась української Параски, за якою на «Майстернях» певний час «ховалась» Світлана, – окрема розмова), без епігонства і прагнення бути кимсь іншим, аби не собою.
Поетка прийшла в літературу досить пізно, а пішла з неї дуже і дуже рано.
неси мене коню неси в позахмарні світи
де холод і тиша і вітру прозорі вітрила
поки я ще в серці останню свічу не згасила
поки воно здатне стражданнями навіть цвісти
(написано 01.01.2014)
Поетка лишила після себе чимало художніх творів, які хапають за душу, в яких закарбовано щирість поетичного «Я», за яким відчуваєш величезний життєвий досвід. І той досвід викристалізовано далеко не на перемогах, а на зрадах, крізь біль і трагічні прощання…
сприймаю кожен день свій як останній
крізь душу сію мальву і зорю
збираю в серці миті невблаганні
горю
Французький філософ і літературознавець Моріс Бланшо писав, «що поезія – література – пов’язана зі словом, яке не може урватися, адже воно не промовляє, воно є. Поезії не є цим словом, вони є почином, а от саме це слово ніколи не розпочинається, а завжди промовляє по-новому й завжди починає все спочатку» . «Поезії – це досвіди, пов’язані з живим наближенням до речей, з порухом, що здійснюється в поважності й праці життя. Щоб написати один-однісінький вірш, потрібно дощенту вичерпати життя. І друга відповідь: щоб написати вірш, потрібно вичерпати мистецтво, вичерпати всеньке життя в пошуках мистецтва» . Вірші С. Костюк часто написано в результаті такого «вичерпування всенького життя», коли зародок поезії – в навколишній реальності, позначеній трагедією, жахливим болем від смерті героїв, чий дух постав проти Зла.
світ озвірів
під рикошетом днів
де впевненість якась недосконала
світ озвірів
у спалахах вогнів
пекельного вселенського мангала
Німецький філософ Фрідріх Вільгельм фон Шеллінг уважав, що усе розмаїття світу, зв’язок сутності з окремими її виявами даються людині як єдність завдяки розуму. Розум мислився як «усе-зв’язок», який відчувається не як щось стороннє, а «безпосередньо близьке, єдино дійсне, якому ми належимо і в якому ми перебуваємо. Саме через зв’язок із власним розумом ми сприймаємо як щось глибоко споріднене нам саму реальність, що пронизана світовим розумом.
Е. Кант, говорячи про поняття «доцільності» в природі, окреслене також і в працях Шеллінга, заторкує питання про зміст і внутрішні межі свободи. Шеллінг приймає пантеїзм за умови, що під пантеїзмом мається на увазі те, що все – у Богові, але не навпаки (що все – Бог). Бог у такому разі – антецедент, передумова; речі – наслідок. Шеллінг схильний інтерпретувати Бога як особистість, але в цьому разі йдеться про Особистість-яка-створює-себе. У Богові є як темний, сліпий первень, ірраціональна воля, так і первень позитивний раціональний. Людська драма боротьби добра й зла, волі й потреби не може не відображати споконвічного конфлікту протилежних сил в основі життя Бога.
Уже згадуваний Моріс Бланшо вважав, що досвід літератури – це насамперед досвід смерті. За Бланшо, ставити крапку письменника підштовхує не внутрішня потреба показати завершений витвір читачам, а матеріальна скрута чи інші позалітературні явища. Насправді митець ніколи не може поставити крапки в тому, що витворює, позаяк кожен літературний порух – наближення до тієї невидимої грані, до якої апріорно наблизитися неможливо. «Воля людини – прихований у вічному прагненні зародок Бога, що існує ще лише в основі, прихована в глибині іскра божественного життя, яку побачив Бог, коли здобув волю до природи. У ній одній (у людині) Бог полюбив світ…» .
вибір завжди залишається що не кажи
хочеш лети над прірвою хочеш біжи
хочеш рятуй невбитого хочеш вбивай
хочеш топи в надмірностях ниций свій рай
вибір завжди залишається вибір є
здатне в пітьмі світитися серце твоє
Поезія у своїй суті постає тим вічним духом, який вносить єдність у природу, насичуючи її любов’ю та світлом, позбавляючи природу і людину метафізичної сліпоти. Любов – це можливість піднятися над детермінізмом сліпої волі й побачити «механіку» світу як гармонію енергій звучань. Вірші С. Костюк – це втілення любові і природного духу, яким оповито Всесвіт людського і метафізичного буття.
У поезіях С. Костюк відчувається наближення кінця і його переборення. Ліричний суб’єкт у віршах Світлани Костюк прагне піднятися над дійсністю, прагне явити любов і мудрість, християнське всепрощення і енергію творення заради примноження добра і любові до ближнього.
а музика розхристаних вітрів
вже зруйнувала замки на узбіччі
і впали тіні на моє обличчя
чи від образ чи від жорстоких слів
а я чекала див немов послів
від того хто зуміє врятувати
і посміхались люди як пілати
а ти мовчав а ти не захистив
Що ж, земний шлях пройдено. Але лише для митця, земної людини. Вірші С. Костюк тепер починають жити власним життям.
Поезія долає час тоді, коли в ній, попри формальну майстерність, є ще й здатність синтезувати людську емоцію в її непідробному вигляді. Людське життя конечне, а природна емоція, закарбована у слові, переживає час, подібно до сонетів Шекспіра.
С.Костюк писала таку лірику, яка озивається в сотнях, тисячах душ її читачів. І сумні пости на фейсбуці у зв’язку з відходом письменниці тільки потверджують цю думку. Поетка ішла до людей і, як це не дивно/банально/неправильно – любила людей…
Боляче тільки спочатку, а потім уже…
Потім звикаєш… звикаєш… звикаєш до всього…
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем…
Зрештою, все це дорога… дорога до Бога…
А вони часто – що також дивно для нашого часу – відповідали їй взаємністю. Її поезія, як С.Костюк сама не раз зізнавалася, для того, щоб утверджувати почуття любові, найважливіше і найтяжче, якщо говорити про справжню любов у християнському розумінні.
Любов, лише любов врятує світ,
Цей дивний світ з пожарищами й війнами.
І Божий слід, глибокий Божий слід,
І світло за відчиненими вікнами…
…Після «Траєкторії самоспалення» мало іти «Зцілення любов’ю».
Щоправда, останнього у фізичній реальності не сталося. Хіба що світло Божої Любові тепер гойдає душу поетки у просторі мовчазної тиші й білого вітру.
не вивчайте мене все одно залишуся загадкою
у тайнописі серця – акорди надривно сумні
я зостанусь для вас тихим світлом чи світлою згадкою
білі тіні і вітер гойдатимуть тишу мені…
№3 (191) 10 лютого 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал