"Я – вже земля. А вам ще треба неба…"

176

Володимир
Затуливітер – український поет, філософ і 
характерник – одійшов на той світ січнем 2003 року. Одійшов страшно і
гірко. В замиканій, з вийнятим вікном, хаті, на долівці, знайшли ми неприродньо
викручене, обпалене і знівечене тіло поета. Та й судмедексперти (їх ми тоді з
Вадимом Бородіним привезли з Черкас – у Каневі своїх чогось нема), що з ними
лаштував поета в останню дорогу, з усіма властивими цим парафіям атрибутами,
фахово проказали: не сам; помогли; і дуже. Чорний отруйний погар. Власне,
класична літературна смерть. Достеменно – «на чорний заказ», що  в Україні, на превеликий сором і біду, стало
вже звичним ділом…

Ховали
на Йордана. Останнє поетове пристанище так само ладналося непросто. Земля
давалася трудно. Промерзла, зашорена в лід. Неприступна моторошним холодом і
далекою байдужістю. Клинували, пробивали ломом, входили сокирою. Так гора –
Козацький шпиль, що на сільському цвинтарі, навіки забирала до себе видатного
українського літератора.

…Бучак,
що на Канівських горах. Біла достоту небесна аура. Висока, в найсвітлішому
сенсі цього слова національна консервативна глибина. Ошатна біла на високій
горі Хата – в традиціях, незворушних вивірених канонах. Ні цяти попсової
дешевої «цивілізації». Столи, ліжко, лави. Все – в дереві, з теплом доброї
людської руки. Піч. На стіні – кущ квасолі. Образи. Шевченко – в розкішних
українських рушниках. Розгорнута Біблія. На Матвея. Помережані поезією зшитки.
Чітко виведений називний промінь – невідворотний, пророчий: «НЕНАПИСАНІ
ПЕЙЗАЖІ». Таку назву дістала остання Затуливітрова збірка, що народилася в
затишній оселі, в Бучаку – саме туди Володимир Іванович переїхав жити восени
2001 року. У Товаристві творчих ініціатив «Бучак» на території
архітектурно-ландшафтного, історико-етногра­фіч­ного культурного центру за
концепцією «Всі віки», де й проводив архітектор Вадим Бородін, його радо й
тепло прийняли. Власне, переїзд мистця до Бучака не був випадковий: Середня
Наддніпрянщина давно вабила і прихиляла майстра до себе. Такі його коштовні
поетичні злитки з книжок «ЗОРЯНА РЕЧОВИНА» як «Слайди на тлі багаття», «Лічба
хвиль», «Глиняний черепочок, пробитий стрілою», «Трахтемирів» та «ПАМ’ЯТЬ
ГЛИНИ» («Глибокий світ перекидька стоїть», «Пташині сутінки», «Диміли сині
луки») – назавше лягли до скрині не лише нашого національного, а й
планетарно-людського мистецького, культурного і філософського надбанку.

В
Бучаку постала й проза: густа потужна «Діжа» та іронічні й водночас траґічні
«Пастухи бджіл», а також добротний жмут нових небесних сонетів.

Уже
по смерті Володимира Затуливітра в  хаті,
де мешкав мистець, зродився музей. Нові експонати, свіжі факти-відомості з
багатої і складної долі поета живили-доповнювали мистецьке осердя. Одначе
недовгий час судилося йому радувати око гостей, друзів і товаришів: у ніч, з
21-го на 22 листопада 2004 року, саме на час постання Помаранчевої революції,
зла рука пустила туди фатального півня: музей брутально, по-злодійськи спалили,
– таким самим робом, як і одібрано життя самого поета, – лишивши перед людські
очі саме печище.

Проте
руки в Затуливітрових побратимів не опустилися: і надалі проводилися виїзні
творчі вечори, – як у столичному Києві, так і Україною – зокрема в Сумах
(місцевий університет, де навчався Володимир Іванович, гуманітарній гімназії),
Великій Писарівці, у рідному селі поета, Яблучному, і, звичайно ж, у Бучаку:
влітку – Володимирські поетичні читання; у день поховання, в зимі, на
Водохрещу, і назагал тоді, коли душа попросить ЙОГО згадати. Постала й нова
музейна хата. На вершину став правдиво – де-факто і де-юре – доброчинний фонд Володимира
Затуливітра. Аби увічнити пам’ять про поета і надати чесний розголос його
творчій спадщині. Зосібна, розбудувати і облаштувати чинний літератур­но-мистецький
комплекс та науково-дослідний центр у селі Бучак, де поет жив і працював
останні роки і де знайшла вічний спокій енерґія його неспокійної думки.
Схвалили проект, що його розробили фахівці Товариства творчих спілок «Бучак»,
комітет Верховної Ради України з питань духовного відродження, Національна
Спілка письменників України, Асоціація українських письменників, Всесвітня
українська координаційна Рада та Міністерство культури та туризму України,
погоджено також з Канівською районною держадміністрацією (Розпорядження №496,
за 29 червня 2007 року). А безпосередньо за цією справою, спільно з Вадимом
Бородіним, стояла і стоїть невтомна трудівниця Любов Василівна Снісар, голова
благодійного фонду Володимира Затуливітра. Зроблене підважити і збагнути
направду і напродиво важко.

Хоча
тамтешні цивільні мародери не гамувалися – щонайменше тричі потому грабували
маєтності. Чинилися брутальні перепони і молодому літературно-мистецькому
Затуливітровому садові – аж до того, що акцію хотіли зірвати і замішати на
крові. Господь милував – минулося: ситуацію вирівняли.

…Серединою
позаторішнього листопада, в суботу, на прадавніх Канівських схилах меморіальний
яблуневий САД таки постав – черкаська земля на честь видатного поета прийняла
50 молодих саджанців.  Вадим Бородін, хай
земля тобі, друже, буде пером, особисто придбав їх у Мліївському розсаднику,
аби оживити землю і саму поетову душу…

Зібралося
чисельне товариство. Видатні діячі культури і мистецтва: прозаїк і
кіносценарист Василь Портяк, художник і видавець Олег Коспа, публіцист Людмила
Коханець, кінорежисер, лавреат Національної премії імені  Тараса Шевченка Михайло Ткачук, провідник
орґанізації «Зелений світ» Сергій Федоринчик, поет і перекладач Михайло
Григорів, станковий художник-графік Віктор Бариба, викладач музики Ганна
Бородіна, музична команда «ЙО-гурт», жіноче пісенне тріо «Лелія»… Посадові особи
з Канева – перший заступник голови районної держ­адміністрації Віра Косенко та
завідувач відділу культури і туризму РДА Олександра Прошак…

Також
місцеві жителі та численні гості з Черкащини, Сумщини, Чернігівського краю,
Київщини. Був традиційний куліш, звучало поетичне слово зі спорудженої
заздалегідь сцени, поминальними цятами згадували спочилих друзів, зокрема
доброго Затуливітрового друга, першорядного поета Ігоря Римарука, президента
Асоціації українських письменників, лавреата Національної премії України імені
Тараса Шевченка, котрий траґічно загинув у Львові – глибокий вечір пам’яті на
Ігореві сороковини перейшов саме тоді в приміщенні Національної Спілки
письменників України.

Тоді
ж, на час так званих громадських слухань, коли керівництво Укргідроенерго
збирало спустошеними, знелюдненими селами останніх людей, аби запротоколювати
згоду громади на будівництво горезвісної ГАЕС – гідро-акумулювальна
електростанція (до речі, вже неоднораз місцевий люд піднімав протестні акції,
їх зокрема висвітлювала резонансна ТСН, канал «1+1») – на святих Канівських
горах, прабатьківщині нашого народу, відбулися закладини храму – Каплиці
Пресвятої Богородиці «Покрова на воді», пам’яті затоплених сіл та жертв
техногенних катастроф… Воїстину: на нашій не своїй землі. Каплиця Пресвятої
Богородиці – складова літературно-меморіального комлексу пам’яті  Володимира Затуливітра.

…Часто-густо,
а на такі знакові дні то достеменно, про чоловіка думаєш. Численні акції,
вечори пам’яті, радійні висили, багаті есейні образи – не один і не два по
часописах і газетах… Але пам’ять вельми рельєфно вирізьблює Яблучне, рідне
Затуливітрове село. Перед нами постала тоді поважна сільська громада –
вибілено-попра­совані, защеплені на горішнього ґудзика, без модельних
вив’язаних крават, строгі чоловічі сорочки. Стомлені глибокі очі жінок.
Покладені, в рубованих мозолях, порепані руки. Дитяча безпосередня цікавість і
неземна довіра…

Затуливітер
виростав і дорослішав у цій атмосфері, серед цих людей. І вже в Києві, зрілим
своїм віком, був братовий, дружній і товариський. Але на долю стало СВОЄ: вона
розпорядила поета – фактично самотою – у так само круто засамітнений Бучак, над
Дніпром… 

Чи
вихилив до дна, чи лиш надпив із кварти

Цикуту
кольорів – у всьому винен сам.

Відпив
і не збагнув: чогось у світі варте

Лиш
те, що, відрубавши руку, ти не написав…

 

Достоту
рвійно-одержимий невпійманий поетичний ДАР… Це саме той СТАН, коли поет
здіймається над вічну межу. Де немає жодних прописок, реєстрацій, совдепівської
«битовухи» і міщанського кітчу… Тут годі щось коментувати: будь-які вступні,
передні, середульші чи задні слова до поезії абсолютно недоречні – позаяк
мистецтво в слові – вже  вивершене і
вершинне і має братися напряму, якщо власне ти годен те взяти, зрозуміти і
нарешті – відчути. Саме тоді з-під пера виходять поетичні коралі, бо: як пишеш
–  так і живеш, як живеш – так і пишеш. І
необізнано-непосвячених це кидає в немилосердний ляк і шаловий острах – бо
чоловік не десь там, за обрієм, у Шевченкових-Кулішевих, Анни Ахматової чи
Бориса Пастернака світах – а тут. Поруч. Сучасник. Проте зі своїм
геніально-прозорим баченням, світовідчуттям і власним сенсом у цьому тлінному
грішному світі.   

…За
вікном – а пишеться мені на Різдво, з 8-го на 9-те січня, не  перестає чогось падати дощ. Кажуть у народі –
що то плаче за НИМИ небо. Або – що 
плачуть ЇХНІ ДУШІ.

Але
власне ходило і ходить мені ТУТ НЕ ПРО ТЕ, – як мовив би Ігор Римарук…

Він
– для нас – ЖИВИЙ.

І:  життя триває – точиться війна, як зауважив
свого часу Анатолій Лупиніс, неперейдена леґенда української політичної
культури.

Лишається
найпростіше і водночас найважче: ЖИТИ.

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!