«Я видихнув душу у слово»

Закінчення. Початок у ч.24

В останній місяць свого земного життя Леонід Миколайович підозріло ставився до всього, що довкіл відбувалося. Він говорив, що бачить Рубцова, з яким він вчився в Москві,  Вінграновського, що вони його кличуть до себе. Одного разу він зізнався, що відчуває «арзамаський жах», який описав у «Записках…» Лев Толстой. Я розгубилася, сказала, аби він припинив вживати спиртне, яким він останній місяць – з 18 травня, після зустрічі з одним зі своїх «друзів» – зловживав, сказала, що скоро ми з Богданчиком приїдемо, і все буде добре. Леонід Миколайович зізнався мені, що йому час від часу анонімно телефонували з наклепами на мене. В останній час деякі «доброзичливці» радили йому розлучитися зі мною, навіть один із них по телефону умовляв мене «розлучитися по-хорошому». І це замість того, аби радити не звертати увагу на плітки, а  зберегти родину, у якій росте малий син. Але найбільше мене дивувало те, що проти нашого сина були налаштовані і Леонідові родичі, які жодного разу так і не прийшли побачити дитину.

Леонід Миколайович не любив лікарів і не любив лікуватися. Мені довелося опанувати професію медсестри і робити Леоніду Миколайовичу уколи, коли його «скручував» радикуліт, а також професію перукаря. Він любив, коли я його підстригала, а я була щаслива з того, що була йому потрібна, що він щасливий.

Леонід Миколайович був турботливим чоловіком. Коли я приїздила з роботи, на мене чекала вечеря – смажена риба, зловлена власноруч, і… чайник з теплою водою. Він сам урочисто наливав у велику миску теплої води і мив мої набряклі за день ноги: «Будеш колись згадувати, Танечко. Я світло заздрю тобі, бо в тебе попереду ціле життя. І жалію тебе, бо в тебе ще стільки розчарувань». Лише тепер я зрозуміла ці слова, відчула їхню гіркоту.

Запис із щоденника: «Ірпінь. Семінар творчої молоді, куди я приїхала, підпросившись з роботи. В Ірпені не була з того часу, як перестала працювати в НСПУ і знайшла собі нове житло на Троєщині. Коли я приїхала, Леонід Миколайович сказав, що дуже радий бачити, що чекав, бо хоче мені подарувати книжку. Ввечері ми з творчою молоддю читали вірші при свічках. Леонід Миколайович сказав, що піде відпочивати, бо недобре себе почуває, але просить, аби я обов’язково до нього зайшла. На диво, він жив у кімнаті, де колись мешкала я. Потім зателефонував, але я сказала, що ще не знаю чи прийду, бо подумати можуть різне, хоч у нас тільки дружні стосунки. Ми  з керівниками і творчою молоддю довго читали вірші і гуляли на території будинку творчості. Коли зайшла у кімнату, куди просив зайти мене Леонід Миколайович, побачила жахливу картину. На столі стояла порожня пляшка коньяку, по підлозі були розкидані речі. Я зачинила двері на балкон, бо були вже холодні осінні ночі. Вкрила його ковдрою і сама, не роздягаючись, заснула на сусідньому ліжку. Прокинулася від того, що Леонід Миколайович кликав мене. Я не знала, що робити. Увімкнула світло, озвалася, але він не чув. Потім крикнула: «Перестаньте нарешті!» Я вперше бачила його таким. Мені було страшно від безпорадності. Леонід Миколайович розплющив очі і, подивившись на мене, усміхнувся. Більше такого ніколи не робіть, попросила я. Я хочу, аби ви не хворіли, жили довго і написали багато прекрасних віршів. Він сказав, що якщо пообіцяє мені жити довго, то напише мені багато віршів, але натомість буде вимагати, щоб я народила йому сина. Я сказала, що ми ж тільки друзі. У Вінграновського був син, і я завжди хотів мати сина. Я знаю, що ти народиш мені сина, переконливо сказав він. Мене його слова вразили, ніби струмом пройняло груди.

Леонід Миколайович був гостинною людиною. Пам’ятаю вечори, коли маленький Богданчик дибуляв босими ноженятами по землі, а я прислухалася до розмов поетів, котрі зрідка традиційно провідували Леоніда Миколайовича. Справжні його друзі довіку залишаться моїми друзями, близькими людьми. Леонід Миколайович умів дружити. І коли щось від нього залежало, завжди допомагав людям.

Коли ми познайомилися, мене здивувало, що він іноді не мав чого їсти, залишаючи свою пенсію у київський квартирі, куди навідувався не так часто. Тому ненав’язливо привозила продукти. В їжі не був вибагливий. Я спершу намагалася готувати якісь делікатеси, але він сказав, аби не витрачала свого часу, бо все одно все те він ніколи не їв. Любив просту їжу – котлети, борщ із м’ясом, запечену картоплю, свіже сало, куліш. Але цілком міг обійтися гречаним супом чи картоплею з огірком. Любив чорний міцний чай. Коли я завагітніла (перші п’ять місяців був токсикоз, лежала на збереженні, бо була загроза викидня), вмовляла кинути палити, бо нікотин негативно впливав на мене, зменшив до двох на день, але кинути не зміг. Звик так заспокоювати нерви.

Недаремно кажуть, що від жалості до любові один крок. Непомітно для себе відчула, що жити не можу без цього лагідного чоловіка, без наших розмов про все на світі, без його турботи, якою він мене оточив, без того, що його печалить і що його радує, без його віршів, якими захоплювалася і над якими плакала.

Леонід Миколайович за своє життя освоїв професії теслі, будівельника, кочегара… Він умів будувати вимостки для риболовлі на відстані кількох метрів від берега Дніпра, навіть не заходячи у воду! Я дивувалася і тішилася його мріям навчити усьому, що він уміє, сина. Ще минулого літа Леонід Миколайович говорив, що якби Богданчику було хоча б 12 років, вони б удвох збудували дім. У молодості він будував корівники. До речі, як хвалився, це в нього виходило швидко. Його експлуатували старші колеги. А коли були масові невиплати зарплат, він садив дерева, асфальтував доріжки, викладав їх камінням у багатих людей на острові, робив усі можливі роботи, аби заробити якусь копійчину. Він щороку рубав сокирою дрова, шукаючи їх біля берегів Дніпра. Жартував, що є санітаром Дніпрових берегів. У нас був один дуже важкий рік, і я попросила, аби він пошукав роботу мені чи собі. Проте крім одноразових заробітків ніхто нічого так і не запропонував. На дачі з дитиною було жити незручно, у Богданчика алергія на попіл. Ми не могли ризикувати здоров’ям дитини, тому я з сином змушена була переїхати на зиму  до своїх батьків.

Я бачила, що Леонід Миколайович брався із задоволенням за будь-яку літературну роботу. Він страшенно радів, коли хтось пропонував йому заробіток. Він відчував поезію, тому писав гарні передмови і критичні статті, хоч критиком себе ніколи не вважав. Він обдумував все до найменшої деталі. Часто затягував із написанням, іноді доводилося його «надихати». Проте справу завжди доводив до кінця. Від деяких письменників мені доводилося чути про те, що Леонід ніколи не відмовлявся від запропонованих йому грошей. Як молода й амбітна, я б гордувала подачками, тому якось запитала, чому він їх бере?! На що почула таку відповідь: «Танечко, це ті мають соромитися, хто довів нашу культуру до такого стану». Проте він соромився. Це був навіть не сором, а відраза. Відраза до самого себе, до людського пристосуванства, до дволикого Януса моральності багатьох наших сучасників. Проте він нікого не засуджував, адже «за ними йде безсмертя, а в нього нюх, як у собаки». Минулого літа до нас завітав один із донецьких письменників, аби Леонід Миколайович написав передмову до його книжки. І цей письменник одразу назвав суму за роботу. Як часто бувало, Леонід Миколайович жестом руки зупинив свого земляка: «Я знаю, що ти небагата людина. Вистачить з мене…» – і назвав меншу суму. Написання передмов відбирало у нього багато сил, які він дуже шкодував, адже вважав, що міг би за цей час написати вірші. А вірші для нього були дорожчими за будь-які гроші, дорожчими за хліб.  

Він був людиною слова. Дотримувався обіцянок у повсякденних дрібницях і в серйозних справах. Леонід Миколайович вважав себе «чистим» поетом, проте я переконана, що він міг би писати і чудову прозу. Доказом цього є оповідання, яке я вмовила його написати. Він писав повість для дітей, натхненником якої був ще ненароджений син. Леонід Миколайович мріяв дописати її разом із Богданом. Він читав мені все, що писав. Безпосередньо, з гумором, доступно і захоплююче.

Останній раз ми з Леонідом Миколайовичем бачилися за день до його смерті. Ми домовилися, що він приїде пізніше, але він чомусь вирішив раніше приїхати, відклав усі свої справи і приїхав. Я просила його, аби він не думав про плітки, а дописував дитячу повість, що свого часу мене врятувало під час тяжкої вагітності. І він обіцяв, що обов’язково, коли приїде Богданчик, вони будуть дописувати її разом. На жаль, цього вже не станеться. Але повість є. І вона матиме життя.

Леонід Миколайович дуже переживав, що не може влаштувати побут. В останній час я намагалася його заспокоїти, мовляв, якось воно буде, не побивайтеся так, квартира – річ наживна, а здоров’я треба берегти, бо синові потрібен батько.

Леонід Миколайович був відповідальним перед словом, перед Богом, перед совістю. Це не пафос. Мова йде про більше – про місію людини на цьому світі. Його місія – Поет, а ще – говорити «усе, як є». Говорити у слові, говорити своїм життям.

Василь Герасим’юк у передмові під назвою «Скрипка і скрипаль» до книжки Леоніда Талалая «Безпритульна течія» пише, що «Скрипка не для побуту, а для буття». Але парадокс у тому, що від побуту нікуди не подінешся, невлаштований побут вбиває нас фізично, що позначається і на бутті. Інша справа, яким чином ти влаштовуєш свій побут, якою ціною. Саме за чесність і порядність я любила і поважала Леоніда Миколайовича.

Він умів радіти тому, що мав: «Насолоджуйся тим, що ти маєш, цінуй те, що ти маєш. Можна мати статки, мати все, а бути нещасною людиною. Можна досягнути всього в житті, але бути нещасною людиною. А можна жити ось так, як ми з тобою, на острові, і бути щасливими». Він вмів радіти життю. Зранку оглядав квіти, траву, дерева. Потім босоніж біг до озера, їв шовковиці, які сам понасаджував.

У нього в кімнаті завжди було чисто, кожного ранку він мив підлогу, витирав пил. Якось я попросила познімати павутиння у закутках (це було перед новим роком, який святкували традиційно удвох), а Леонід Миколайович зіронізував: «Танечко, де ти бачила, аби поети цим займалися?» В цілому гріх на нього, як він сам висловлювався, «напрасліну возводить», адже його треба було просто лагідно попросити про допомогу, тоді він ладен був гори звернути. А взагалі він умів практично все і брудної роботи не цурався: за потреби у кімнаті підмете, посуд помиє, свою білизну зі шкарпетками випере. Якось кинувся пелюшки Богданчикові прати, але я зупинила! І приготувати щось міг, скажімо, яєчню по-талалаєвськи, як сам називав, варив чудовий куліш, гречаний суп, неперевершено смажив і в’ялив рибу, яку сам ловив. Мені пощастило, бо в нього був великий стаж готувати собі їжу. Розказував, що, бувало, постійно жив «на рибі», яку ловив, навіть продавав. Адже риби раніше було вдосталь. За дві години 10 кг міг зловити. Мріяв із сином рибалити.

Леонід Миколайович був добрим господарником на городі. Він сам садив огірки і помідори, сам за ними доглядав, під «моїм керівництвом», як сам висловлювався, проте все це були жарти, адже сам чудово з усім справлявся ще до мене. Любив щойно вирваний з грядки немитий огірочок до сніданку чи вечері.

Леонід Миколайович був сердечною людиною. Він любив людей. Любив не за щось, а всупереч всьому. Він розумів, що на землі людина – а не гроші і коштовності – найбільший скарб. Коли я плакала з якогось приводу, мовляв, ось такі погані люди таке говорять чи роблять, Леонід Миколайович заспокоював мене: «Танечко, це люди, які живуть з нами на землі. Треба їх сприймати такими, якими вони є. Інших на землі немає».

Щовечора, заклопотана варінням і пранням, я випроводжала своїх дорогих мужчин – сина і чоловіка – на прогулянку. Леонід Миколайович влітку завжди гуляв із Богданчиком. І їм без мене не було сумно. Вони їздили в ліс по гриби і ожину, завжди мені привозили квіти.

Цікаво було спостерігати першу зустріч сина і батька. Коли Богданчик народився (а пологи були тяжкі, довелося викликати головного лікаря, аби врятувати дитину), Леонід зателефонував і перше, що він запитав у мене, коли я отямилася після наркозу: «Що з Богданчиком?» Я тоді голосила безперестанку, бо проснулася сама в операційній, пам’ятаючи тільки білі розводи перед очима та молитву, яку повторювала, падаючи у чорну прірву, тому, знесилено поворушивши язиком, ледве змогла сказати: «В реанімації». І почула приречено-докірливе: «Помер?» «В реанімації!» – крикнула в  істериці у слухавку, але Леонід Миколайович траурним голосом повторював «Помер? Помер?..» Тоді лікарка забрала в мене телефон і заспокоїла його. Коли Леонід Миколайович приїхав забирати нас із сином з пологового будинку, я побачила радісного, але абсолютно розгубленого сивого хлопчиська. Він взяв на руки Богдана, а сам поглядав на мене, боячись хоч порухом завдати шкоди. Але найцікавіше було спостерігати за Леонідом Миколайовичем, коли вдома Богданчика роздягли: «Він такий маленький?!». «Це не патологія, Леоніде Миколайовичу, – жартівливо заспокоїла я. – Усі новонароджені  такі маленькі! Народжуються дітки й по два кілограми, а наш Богданчик удвічі більший!».

На той час, коли ми з Леонідом одружувалися, квартиру він подарував доньці, а дача була ще не приватизована (і невідомо було, чи можна її приватизувати взагалі). Я ледве вмовила його не виписуватися з квартири, бо тоді б справді він мав статус бомжа. Ніколи не забуду три місяці без світла. Зустрічали Новий Рік при свічках. А святковий стіл готували на грубці. Леонід носив технічну воду з озера. Доводилося виварювати постелі у каструлі на плиті. Гірше було з опаленням, адже звечора, натопивши у хаті, було жарко, а серед ночі, тулячись один до одного, ми вже відчували холод. Одного разу ледве не задихнулися чадом. Але всі незручності були для нас тоді незначними, адже ми чекали дитинку, і всі думи були присвячені саме їй. Незручності відчувалися, коли з’явився Богданчик.

Леонід Миколайович розказував, як хлопчаком його експлуатував один із місцевих бандюг на ім’я Петро. Помітивши у хлопчини талан (а Леонід до армії мав геніальну зорову пам’ять), одразу завербували грати у карти. Леонідові доводилося підсідати до картярів в електричках, скажімо, чи в інших місцях і грати на досить значні суми грошей. Такі оказії заздалегідь готувалися, а роль Леоніда була в тому, щоб виграти гроші і непомітно для картярів зникнути. Доводилося навіть стрибати з потягів. Після армії  Леонід Миколайович прагнув відійти від цієї справи. Його силоміць намагалися утримати, навіть кілька разів дуже били. Але Леонід Миколайович відмовлявся, навіть довелося на певний час залишити місто.

Іноді ми грали в карти. Одного разу Леонід Миколайович поставив на кін свої вуса. А коли програв мені їх у карти, мужньо поголився. Я крикнула навздогін, що можете і не голити вуса, якщо не хочете, але він махнув рукою і поголився. І, поглянувши у дзеркало, сказав, що собі подобається поголеним. Якось його підвозила одна жінка, яка ностальгічно згадувала одного старенького поета з вусами, який жив колись біля озера і, мабуть, уже помер. А коли Леонід Миколайович сказав, що той дідусь – це він, то жінка вигукнула від здивування: «Так ви помолоділи років на п’ятнадцять!» Ми тоді довго сміялися з цієї історії.

Він розказував мені про діда, маминого батька, який керував церковним хором, який своїм рідним сказав точну дату своєї смерті. Ще 17 червня він зустрів мене на ніжинському вокзалі (я була на радіо в Києві), лагідний і ніжний, подарував букет нічних фіалок, який зірвав на одному із вокзальних квітників. Я дуже зраділа, адже давно його таким спокійним не бачила. Ми довго говорили на кухні, Леонід Миколайович жартував, згадував Миколу Вінграновського, говорив, що день народження сина краще відсвяткувати у Ніжині, бо хоче, аби вся родина була разом. А вже 19 червня я подзвонила до сусідів, аби вони покликали Леоніда Миколайовича до телефону, бо він довго не брав слухавки, але Леонід Миколайович вже відійшов у засвіти…   

Багато хто дивується, як можна полюбити набагато старшу за себе людину. А я  завжди любила його зморшки, які чоловіка, на мою думку, лише прикрашають, його сиве чоло, яке стало мені до болю рідним, його по-дитячому лукавий і безпосередній погляд, його натруджені руки, а вони ніколи у нього не були зманіженими, його руки були руками справжнього мужчини – пахли тютюном, землею, яку він щодня потрошку обробляв, міцним чорним чаєм, пахли його написаними і ненаписаними віршами, пахли його ніжністю, його добром, його людяністю. Так мені  здавалося. Так я відчувала. А ще його руки пахли печаллю, втомою і прощанням. Він прощався зі світом і зі мною, коли ми ще тільки зустрілися.

Нещодавно я знайшла вірші, що він мені написав після нашого знайомства, які не увійшли до його останньої книжки «Безпритульна течія». Ця книжка була для нього важливою, він розумів, що це його остання книжка. Дякуючи Мирославові Лазаруку, Василеві Герасим’юку та Катерині Ющенко, ця книжка побачила світ. Якось Леонід Миколайович звернувся до мене, аби допомогла йому придумати назву. Я запропонувала кілька варіантів, але йому  найбільше  сподобалася «Безпритульна течія».

Леонід Миколайович часто повторював: «Я тобі заздрю, Танечко, бо мене вже мало чим здивуєш, а в тебе попереду ще стільки нових зустрічей, нових вражень, нових віршів, у тебе ще стільки непрочитаних книг…».

 Леонід Миколайович любив цей світ, умів дивуватися, чим мене захоплював. Він важко переживав людську підлість і розчарування.

Смерть – це трагедія для земного життя. Це ще більша трагедія для атеїста. А для людини, яка вірить у Бога, смерть – це початок нового життя. І ми, земні, не маємо права мучити душу померлого своїми егоїстичними воланнями чи докорами. Як пояснив мені священик, не можна порушувати спокій душі. Леонід Миколайович хотів, аби люди, яких він любив, були щасливими. Він  відчував смерть, тому так багато останнім часом про неї говорив. Він відчував смерть, і тому не міг нас із сином не побачити востаннє. Приїхав раніше. І дуже чомусь поспішав.

Важко, але намагатимуся жити і виховувати малого Талалая так, аби Леонід Миколайович усміхався, дивлячись з небес, а не сумував. Він завжди радів моїм успіхам і повторював, що найбільша коштовність у житті – це людина, і те, що вона лишає після себе на землі. А ще потрібно виховати порядних і чесних дітей. Знаю, що Його Душа завжди оберігатиме Богданчика, якого він дочекався.

Сподіваюся, що я встигну розказати нашим внукам про їхнього діда.

Хоч мені здається, що Леонід Миколайович просто кудись поїхав, і ось-ось… я вже відчуваю його кроки в коридорі, і за мить його голос пролунає у кімнаті… Здається, що 11 листопада, на свій день народження, він сидітиме разом із нами за святковим столом і питиме за тих, хто відійшов у вічність.

Я не вірю у смерть, а вірю, що у нас буде зустріч, але вже без «неурахованого часу».

 

 

1 коментар

  1. 267419 24027Interested in start up a online business on line denotes revealing your service also providers not only to humans within your town, nevertheless , to numerous future prospects which are cyberspace on numerous occasions. pays everyday 472458

Залишити коментар