«Я ввесь у майбутньому…»

(До 120-річчя від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича)
У назву цієї публікації винесено сповнений віри й оптимізму рядок з вірша, написаного Борисом Дмитровичем Антоненком-Давидовичем у більшовицькому ГУЛАзі. Незважаючи на тяжкі випробування, з такими думками він жив, творив і боровся за незалежність України. Видатний письменник. Майстер художнього слова, яке для нього завжди було тільки правдою. Його твори могли прикрасити будь-яку літературу. Європейську чи світову. Його знали як кришталево чесну людину, називаючи лицарем честі і добра. Він дав взірець ментальності незламного українця-патріота.
Якби сталося так, що Борис Антоненко-Давидович написав тільки повість «Смерть» (чого варта сама назва, якої, здається, немає в жодній іншій літературі), і тоді цей твір поставив би його в ряд непересічних, оригінальних особистостей, мислителів XX ст. Не випадково за епіграф він узяв рядки з вірша свого трагічного сучасника Василя Еллана: «За життя розплата тільки кров’ю,/ Тільки смертю переможеш смерть». У повісті на тонкому психологічному рівні досліджено процес переродження чи, радше сказати, виродження людини, тобто витравлення в неї національної свідомості й гідності, відлучення інтелігента (в конкретному випадку молодого українського інтелігента) від свого роду-народу, від етносу). Важливо, що це було зроблено по гарячих, кривавих слідах московського більшовизму в Україні.
Надруковану вперше 1927 року в журналі «Життя й революція» повість наступного, 1928-го видали окремою книжкою. А вже 1929 року перевидали! Як бачимо, повість мала неймовірний успіх, який поширився і далі, за межі України. Адже повість одразу ж видали в перекладі чеською мовою. Що це, як не тріумфальна хода вельми актуального соціально-психологічного твору? (Цікаво, що його схвалив нарком освіти Микола Скрипник).
А потім настала сумнозвісна глуха заборона повісті, коли й самого її автора кинули до сталінського ГУЛАГу (добре, що хоч уник розстрілу, і то завдяки неймовірно героїчній, стійкій поведінці на допитах!). Потім послідувало довічне поселення на чужині, в Сибіру. І все ж Борис Дмитрович повернувся на рідну землю, до Києва, таким же нескореним, незламним, як був. Ба більше, він невдовзі (1963 року) подарував своїм читачам роман «За ширмою», що, по суті, порушив ту ж саму, заборонену московською владою болючу національну тему.
Як святиню, автор цих рядків береже книжку Бориса Антоненка-Давидовича з автографом: «Олександрові Шугаю – щоб жити без ширм». Цей роман було сприйнято в Україні з не меншим успіхом, як свого часу і повість «Смерть». До речі, воскреснувши після тривалої глухої заборони (шість десятиліть!), повість уперше з’явилася перед читачами вже нових поколінь лише 1989 року (на жаль, по смерті автора), з’явилася разом з
іншими творами, серед яких були сибірські новели, оповідання, повість «Завищені оцінки».
Нагадаємо, що до 100-річчя від дня народження письменника, громадського діяча, активного учасника дисидентського Руху опору, духовного лідера і наставника шістдесятників було видано том його творчої спадщини «Нащадки прадідів». Сюди ввійшли уривки з незавершених творів, статті, надзвичайно цікавий, багатющий на джерельну інформацію епістолярій.
Та, хоч як парадоксально, знову настало …забуття незабутнього класика. І то – вже у незалежній Україні, Бо як по-іншому можна пояснити ситуацію, коли твори Антоненка-Давидовича виходили у нас давно. Ба навіть до його поважного нинішнього ювілею не з’явилося жодної книжки. А звернення до видавців таки ж були. І знаємо, що письменник залишив у спадок не тільки художні твори, а й цікаву публіцистику, літературно-критичні і теоретичні праці, роздуми над культурою української мови, зокрема «Як ми говоримо». Хіба це не затребувано сьогодні? Про письменника ж, на жаль, годі шукати інформацію в пресі. І це при тому, що газетні шпальти буквально рясніють розлогими публікаціями про ювілеї інших авторів, слава Богу, живих письменників та громадських діячів.
Саме тому дуже важливою, продуманою й добре організованою громадською подією стало щойно відзначене 120-річчя від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича в Охтирці на Сумщині. Там, де проминули його дитячі роки та буремна юність. Народився письменник, як відомо, в с. Засуллі, що тепер у складі міста Ромен (так, як відповідає істині, усупереч пізнішій, спотвореній назві «Ромни», він називав це давнє місто на берегах Сули). Сюди любив приїздити, маючи друзів та шанувальників, щирих, захоплених читачів. «Любо мені було, – писав у листі до автора цих рядків у відповідь на поетичну збірку «Ромен-цвіт», – прочитати й про рідну Роменщину, де колись у Засуллі побачив світ…»
Охтирку ж, колишнє козацьке місто, Борис Антоненко-Давидович вважав своєю справжньою колискою. Не тільки в фізичному, а й духовному розумінні. Тут він виростав у батьківській оселі біля так званого Зеленого озера. А коли батька не стало (безслідно зник 1915 року на полях імперіалістичної війни), син-одинак залишився під опікою матері. Закінчив Охтирську гімназію, що тепер носить його ім’я. У пошуках себе та з метою набуття подальших знань якийсь час навчався в Харківському і Київському університетах (спочатку на природничому відділі фізмату, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет). Бувши студентом, устиг і повчителювати, попрацювати санітаром-дезінфектором. Навесні 1918 року брав участь у Визвольних змаганнях (у Запорізькому корпусі полковника Болбочана, був комендантом Мелітополя; саме цим фактом навіяне його оповідання «Шурабуря»).
«Шляхи-роздоріжжя», як влучно назвав їх сам Борис Антоненко-Давидович, простягалися далі. Час чи навіть епоха була турбулентною, втягуючи в свої завихрення безліч людей, зокрема і його, молодого, діяльного, небайдужого до всього, що діялося навколо. Захворівши на тиф, міг померти. Врятувало ніжне жіноче серце: вже не материнське, а іншої люблячої жінки. (Взагалі, жінки відіграли в його житті помітну, хоч і не завжди благодатну роль). Побував у лавах і КПУ, і в КП(б)У, давши останній свою нищівну оцінку. Далі залишався позапартійним.
Повернувшись до Охтирки, працював у відділі народної освіти. Разом з іншими ентузіастами Юрієм Самбросом, Матвієм Довгополюком, Григорієм Сергієнком брав активну участь у так званій живій газеті, виданні друкованого повітового педагогічного часопису «Народна освіта», що був директивним органом для шкіл та політосвітніх установ повіту. Крім того, вдихнув свіже повітря в занедбаний, майже згаслий місцевий краєзнавчий музей – гордість нинішніх охтирських мешканців. (Про те, як особисто під керівництвом Б. Антоненка-Давидовича розшукувалися й збиралися на довкіллі цінні експонати, є відповідний докладний письмовий звіт за його ж підписом).
А ще – ну, як не згадати про це – Борис Дмитрович мав неабиякий вплив на свого молодшого побратима, уродженця Охтирки Івана Лозов’ягу, пізніше відомого під прибраним прізвищем: Багряний. Так, перша, самвидавівська, прозова книжечка юного Лозов’яги з п’яти новел, або шкіців побачила світ у місцевій друкарні під псевдонімом І. Полярний. Вона мала назву «Чорні силуети» (1925 р.) Того ж року, буквально напередодні, в державному видавництві вийшла друком перша книжка оповідань Б. Антоненка-Давидовича «Запорошені силуети».
Вельми цікавий збіг, чи не так?
Але на цьому творчий вплив старшого земляка на молодшого не закінчився, ба більше, переріс у справжню чоловічу дружбу. Коли в київському часописі «Глобус», де відповідальним секретарем редакції був Б. Антоненко-Давидович, з’явився друком вірш студента Художнього інституту, його ж охтирського товариша Лозов’яги – «В місто», то автор мав уже нове прибране прізвище: І. Багряний. Це прізвище і залишилося з ним до кінця життя.
Звідки і як узялося?
По-перше, з’ясувалося, що псевдонім «Полярний» в українській літературі уже не новина. (А про це міг знати хіба що Борис Дмитрович). По-друге, своєрідним поштовхом стало те, що народився молодий поет якраз у багряну осінню пору (2 жовтня – 19 вересня за старим стилем). По-третє, «багряні коні революції» Миколи Хвильового, що там казати, в ту пору були йому до душі.
Хіба ж не переконливо звучать наведені тут докази благодатного впливу Бориса Дмитровича на свого земляка, однодумця, талановитого початківця?
Далі – знаменита «Ланка», до якої, крім Бориса Антоненка-Давидовича, належали Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Дмитро Фальківський, Тодось Осьмачка, Борис Тенета, Марія Галич. І хоч Іван Багряний формально до цього потужного літературного об’єднання не належав, проте зустрічі й розмови зі своїм охтирським старшим побратимом, як засвідчують архівні матеріали слідчої справи того ж Багряного, безперечно, впливали на нього, формуючи особистість громадянина і письменника.
А спільна поїздка з Борисом Антоненком-Давидовичем, Валер’яном Підмогильним, Борисом Тенетою з Києва (через Полтаву) до Дніпропетровська. На велосипедах! У червні 1930 року. (Цікаво, що Багряний тоді, заради цієї поїздки, й навчився їздити на велосипеді). Це була не якась там туристична прогулянка знічев’я, а зустрічі з трудящими. Виступи. Читання власних творів. У такий, може, й незвичний (і ризикований) спосіб письменникам хотілося глибше пізнати, збагнути, що ж діється з народом, з нацією. А йшлося ж до процесів так званого СВУ та інших підступних московсько– більшовицьких катаклізмів. (Докладно про це – в романі-дослідженні «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду», К. «Рада», 1996).
Уже в еміграції, у ФРН, виснажений, хворий, перебуваючи на лікуванні, Іван Багряний писав 18 жовтня 1956 року в листі до дружини Галини Багряної в Новий Ульм: «… сьогодні почув цікаву для мене новину: большевики випустили з концтабору Б. Антоненка-Давидовича. Це дуже приємна звістка. Я зворушений, якщо це правда. По-перше, – це один з моїх найкращих друзів. По-друге, його всі вважали вже давно мертвим, бо був заарештований ще 1933 (помилка: 1935. – О. Ш.) року і засуджений на 15 років. А тепер виходить, що він відбув не 15, а аж 24 роки! І лишився живий. Та ти не знаєш, про кого йдеться, напевно. Над моїм столом, під лямпкою, висить на стіні портрет, – ото він».
Народившись наприкінці XIX ст. (5 серпня 1899 р), майже через усе XX ст. Борис Антоненко-Давидович проніс незгасний Шевченківський дух. (1992 року, посмертно, удостоєний Шевченківською премією). Він став живою ланкою між Розстріляним Відродженням і шістдесятниками. Знову, як і колись, гаряче боровся проти несправедливості, обстоював національні інтереси. І знову потерпав.
Ось Борис Дмитрович пише в листі 5 липня 1979 року: «21 травня до мене завітали несподівані небажані гості, заздалегідь і в оригінальній формі привітали мене з моїм «ювілеєм» (через два місяці Борисові Дмитровичу мало виповнитися 80! – О. Ш.): замість подарувати щось, забрали знову (курсив наш. – О. Ш.) мою друкарську машинку й мої спогади «На шляхах і роздоріжжях» про 1917-18-19 роки…»
Але повернімося в Охтирку. Готуючись до цьогорічних ювілейних заходів знаного й незламного письменника-земляка, відділ культури і туризму Охтирської міської ради (голова Ігор Алєксєєв), Охтирська міська централізована бібліотечна система видали насамперед бібліографічний покажчик «Лицар правди і добра (120 років від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича»), укладач – Н. Д. Журавель. Автор короткого нарису про життя і творчий шлях ювіляра – Ганна Черкаська. (Сподіваємося, що згодом покажчик буде доповнено іншими даними та матеріалами, які сюди чомусь не потрапили, наприклад, з роману-дослідження «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду», «Щоб жити без ширм» – газ. «Молодь України», 1992 р. тощо).
24 – 25 вересня в Охтирці відбулися громадські святкові заходи за участю гостей з Києва та Сум. Сюди прибули голова Національної спілки письменників України, поет і публіцист, редактор «Української літературної газети» Михайло Сидоржевський, відомий політичний та громадський діяч, мистецтвознавець, лауреат Шевченківської премії Богдан Горинь, поет, перекладач Олександр Вертіль та автор цих рядків, який мав щастя особисто знати Бориса Дмитровича, спілкуватися з ним.
Центральне масове пісенно-театралізоване дійство під гаслом «Я ввесь у майбутньому» (керівник Заслужений працівник культури Катерина Макаренко) пройшло на сцені при переповненій залі комунального закладу «Центр культури і дозвілля». Крім того, відбулися теплі зустрічі з працівниками краєзнавчого музею, з учнями гімназії імені Бориса Антоненка-Давидовича. (Завдяки зусиллю директора Наталі Шейко тут обладнано кімнату письменника з реальною обстановкою, що колись була в нього за життя у Києві, надихаючи до творчості). Отож усюди витав живий дух ювіляра, звучало його невмируще слово у виконанні юних земляків, згадувалось те, за що він колись боровся і що залишилося тут навіки.
Активну участь у святі взяли як учні, так і їхні наставники. Серед учителів хочеться назвати Зою Миколаївну Турчин, Любов Іванівну Вальтер, Лілію Іванівну Криницьку, а також Олену Петрівну Браїлову, Ольгу Миколаївну Гайдар. Це їхні вихованці Юлія Баленко, Дарія Роскошна, Ніна Убоженко продемонстрували знання і любов до рідної мови, до творчості Бориса Антоненка-Давидовича. Крім старшокласників, виступили й інші учні…. Даруйте, що прізвища тут не всіх, хоч перелік вийшов і довгий.
Присутні на святі місцеві мешканці та гості з Києва не забули і про видатного письменника і громадсько-політичного діяча, непохитного борця за незалежність України Івана Багряного, якого в Охтирці так само пам’ятають і шанують. До його пам’ятника, встановленого на честь 110– річчя від дня народження поблизу пам’ятника воїнам-охтирцям, полеглим у російсько-українській війні вже нинішнього часу, було покладено квіти. Згадано, пошановано також і захисників незалежної України.
P.S. А тепер цю важливу приписку ставимо тут не випадково. Річ у тому, що давня, дореволюційна будівля гімназії імені Б. Антоненка-Давидовича потребує капітального ремонту. Ось так і стоїть вона, порожня, не чуючи дзвінких учнівських голосів, понад десять років.
Уявляєте? Гімназисти змушені навчатися в сусідньому, на жаль, мало пристосованому для цього приміщенні, в якому немає навіть актової зали. Хоч подвір’я залишається те саме, просторе, чудове, що й було.
З названої причини спочатку і святкові ювілейні урочистості (виступи, спогади, декламація) на пошану ювіляру відбувалися не в самій гімназії, а буквально перед її …наглухо зачиненими парадними дверима. Далі учасники свята перейшли в одну з класних кімнат названого вище приміщення. У всьому цьому відчувалася не тільки піднесена зворушливість, а й досада, неабияка гіркота. Як же так? Невже в незалежній Україні можливе недбале ставлення до важливого навчального закладу, що активно діяв тут колись?
Отож педагоги, учні і ми, київські письменники, разом з ними змушені адресувати свої запитати до нинішньої влади:
– Доки ж так триватиме? Невже всім байдуже? Залишену на поталу на невизначений час колишню історичну будівлю можна втратити взагалі. Чи саме на це й розраховує дехто з нечистим сумлінням?
Запитуємо не тільки владу, а й меценатів:
– Де ж ви, шановні мужі, патріоти? Відгукніться! Це ж так необхідно, благородно й почесно – відремонтувати історичну споруду, з якою насамперед пов’язане ім’я нашого видатного земляка, письменника Бориса Антоненка-Давидовича.
З великою надією чекаємо Вашої діяльної відповіді. Сподіваємося на розуміння.
Олександер ШУГАЙ
«Українська літературна газета» №20 (260) 11 жовтня 2019