Здається,
зовсім недавно довелося мені взяти до рук декілька тоненьких, скромних книжечок.
Спершу, правду сказати, взяла виключно з поваги до друзів-радосинців Івана
Донича та Олени Плавенчук. «Ну, – подумала, – почитаю у вільну хвилину…»
Почитала… І серцем прикипіла до тих книжечок. І ось вже скільки часу не можу
ні забути, ні заспокоїтись, ні збагнути… Щодень відкриваю тепер для себе
Поета і Сина. Поета від Бога. Сина письменниці Плавенчук.
Народився
Сашко в Києві 29 вересня 1978 року. Зростав у селищі Дослідницьке
Васильківського району на Київщині. Закінчив середню школу, а 2000 року
Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю
«Фізика твердого тіла». Потім працював інженером-програмістом у
Науково-дослідному інституті випробувань сільськогосподарської техніки в
рідному селищі. 2004 р. – став аспірантом Національного наукового центру
Української академії аграрних наук. Грав на електрогітарі у
студентсько-аспірантському рок-гурті «Мустанг». Активно спілкувався з козацьким
братством «Спас». Був людиною глибинно віруючою, завжди шукав Бога в собі й у
навколишньому світі. Люди називали його «Сашко Добрий». Все… Чому все? Бо на
цьому його біографія начебто обривається – загинув у автокатастрофі 1 вересня
2007 року. Якийсь «новий українець» на крутій іномарці збив беззахисного перед
його крутістю велосипедиста на пішохідному переході та втік – тільки смуга й
лягла…
Одного
вже давно згаслого дня Олександр занотував думку: З мікроелементів/ Формую
думки/ І записую їх/ На котушку пам’яті./ Може, коли-небудь/ їх хтось
розшифрує…/А поки що/Нехай доля чекає/Свого часу…
І
ось цей час настав. По його смерті рідні зуміли знайти доступ до Сашкового
комп’ютера і – о диво! – на екрані файл за файлом стали відкриватися його
вірші, які мама поета впорядковує та видає тепер окремими збірочками. Побачили
світ збірки віршів «Я віддзеркалююсь в тобі», «Сповідь трояндового серця»,
«Блакить закоханого ранку», «Вечорових далей молоде вино», «Скликаю сонячні
вітри», «Молились зорі», «Над прірвою нестями», «Вогненна мить», «Візьми
світильник мого серця», «Нерозтрачена вись», «Моя несправджена любове», «Я
віднайду скарбницю правди», «Закоханий місяць», «Останнє сонцепадіння». Поруч
відчайдушно-максималістські поеми-феєрії «Я врятую тебе, Юсель!» та «Павутинка
над проваллям», якими Олександр Шовтута взагалі, здається, ризикнув позмагатися
із «Вієм» Миколи Гоголя, «Лісовою піснею» Лесі Українки, «Зачарованим колом»
Люціана Риделя, «Марком в пеклі» Івана Кочерги. Маємо шістнадцять (!) поетичних
книжок добірної якості, надзвичайної витонченості і якихось незбагненних
пересічним людським розумом, воістину Божественних одкровень. І то далеко не
вся поетична спадщина Олександра. Чому ж ми тільки зараз відкриваємо для себе
цього поета? Можливо, в його болючих словах знайдемо відповідь: Я нікому не
покажу/ Своїх віршів./ Не хочу, щоб хтось/ Насолоджувався/ Муками мого серця./
Матері – тим паче./ Вона впізнає в мені себе/І пошкодує/ За моєю юністю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли
пізніше розмовляла про це з друзями, яким також пощастило читати збірки
Олександра Шовтути, то чула від них у різних інтерпретаціях одну й ту ж думку:
шок, справжній шок розуміння й пізнання великого літературного таланту. Потужна
за силою чуття, поетичними знахідками і водночас духовними чеснотами інтимна,
пейзажна лірика, не менш могутня філософська поезія:
Я
пливу за течією,/ Яка вихопила мене/ 3 берега дитинства,/І повторюю,/Як
конквістадор:/ Плисти – необхідно,/ Жити – необов’язково,/ І ти – єдина причина
того,/ Що я ще живий:/ Я люблю тебе більше,/ Ніж самого себе.
Прочитала
і стало мені якось трохи моторошно… Адже своєю поезією Олександр Шовтута
постійно начебто зазирав у задзеркалля, в потойбіччя:
Здається,
небуття бере за плечі/І дивиться очима порожнечі…/Як осягнути в нім свою
присутність?
А
може, це й не він сам зазирав, а надиктовувало йому в підсвідомість Боже
провидіння:
Кричить розпачливо сова,
Немов налякана дитина.
А я забув усі слова.
Чи, може, я вже й не людина?..
Тче місяць світле полотно,
Доріжки кидає під ноги.
І під заступництвом його
Рушаю сміливо в дорогу.
Я не соромлюся давно
Своїх жебрацьких амуніцій.
Я п’ю жертовності вино,
Любов – ось жезл моїх амбіцій.
Власне,
всі ці вірші – бентежна і втаємничена розмова з Богом: Господи, Ти дав мені/
Безсмертну душу./ Цікаво: чи там, на небесах,/ Душа моя усвідомлюватиме/ Свою
безсмертність/І саму наявність себе?
І
що важливо – ці речі у нього природні, органічні, невід’ємні. Він не грає в
любов до Бога, а він цим постійно живе. Він просто інакше не вміє й не може:
Все більше і більше/ Провалююсь/ В холодну темряву./ Ісусе, затепли/ Свічку
мого життя/ І наповни Духом Святим./ Без Тебе немає світла./ Я хочу стати/
Частиною Твого Світла.
Нам
сьогодні дуже боляче усвідомлювати, що його, поета Олександра Шовтути, нема
(начебто немає фізично) серед нас. Але ми не замислюємося над іншим (тому що це
органічно входить в наше життя): читаючи його вірші, я, людина далеко не
глибоко релігійна, набагато більше світська, бачу цього поета і його ліричного
героя виключно Богообраним і Богопосвяченим.
Традиційна
для української поезії тема матері знайшла у творах Олександра Шовтути дещо несподіване,
як для такої молодої людини втілення. Здається, наче весь огром світового й
всесвітнього болю впав на сторінки тоненьких поетичних збірок. Для нього Мати і
Любов є поняттями багато в чому ідентичними. Але третім, повноправним
складником цієї дефініції в Олександра є Біль: Безмовність охоплює/ Колодязь
мого існування./ Лиш мати,/ Така ж мовчазна, як і я,/ Іноді зачерпне звідти
води,/ Щоб спробувати,/ Чи не згіркла. Тиша…/ Перед бурею.
Про
таких людей, як Олександр Шовтута, часто кажуть, що він проживає своє життя на
вістрі болю, його душа, як відкрита, ятріюча рана – троянда оголеного серця, як
сказав в одному з віршів Сашко. Він відчуває, він знає й не знає одночасно про
те, яким є його земне й вселенське призначення й посвячення:
Стинає вищий розум небеса,
Міняючи галактикам орбіту.
І знову я з бідою сам на сам,
І що не знаю в світі цім робити.
Ношу в собі невипиту печаль,
Любові нерозтрачену скарбницю.