«Я оповідач»

175

Промова лауреата Нобелівської премії в галузі літератури за 2012 рік Мо Яня на церемонії
вручення.

Як відомо, лауреатом Нобелівської премії з літератури 2012
р. став китайський письменник Мо Янь. Премія присуджена за його роботи, в яких
«галюциногенний реалізм поєднується з народними казками, історією та
сучасністю». 

Ми вирішили познайомити читачів «Української літературної
газети» зі скороченим текстом промови Мо Янь при врученні йому Нобелівської
премії з літератури 2012 року.

 

Дорогі друзі Шведської академії, пані та панове!

Як я розумію, завдяки інтернету і телебаченню ви вже маєте
деяке уявлення про мою далеку рідну область Гаомі на північному сході Китаю.
Можливо, ви бачили мого 90-річного батька, моїх братів, сестру, дружину, навіть
мою внучку – їй виповнився рік і чотири місяці. Але людину, яка більше всіх
посідає мої думки, ви вже ніколи не побачите, – це моя мама.

МОЯ МАМА народилася 1922 року і померла 1994. Ми поховали її
в персиковім саду на схід від села. Минулого року ми змушені були віднести її
могилу від села подалі, щоб звільнити місце під заплановану залізничну лінію.
Коли ми розкопали могилу, то побачили, що гроб згнив, а тіло матері змішалося з
землею. Ми взяли трохи тієї землі і символічно перенесли на нові кладовища. У
той момент я усвідомив, що моя мама стала частиною землі і, якщо я розмовляю з
матір’ю-землею, я розмовляю зі своєю мамою.

У МАМИ я був менший син.

Мій найгірший спогад: ми з мамою  йдемо на колгоспне поле збирати колоски
пшениці. Нещасні – такі ж, як ми, – помітили сторожа і зробили ноги. А мати
бігти не могла – у неї була нога забинтована. І цей бугай-сторож схопив її і
так лупцанув, що вона звалилася. Колосся забрав у нас і пішов, насвистуючи.
Мати сиділа на землі, з губи у неї йшла кров. Я ніколи не забуду її жалюгідного
вигляду в той момент. Багато років пізніше мати утримала мене, щоб я не
помстився тому сторожеві, коли я зустрів його на ринку – вже сивого.

– Синку, – спокійно сказала вона, – той, хто вдарив мене на
полі, і цей чоловік – різні люди.

СПОГАД, за який мені найбільш соромно перед школою: я
допомагаю матері продавати капусту на ринку. Я (свідомо чи ні – не можу
пригадати) обрахував старого селянина на один діяа (десята частина юаня).
Повертаюся додому після школи і бачу матір у сльозах, а плакала вона дуже
рідко.

– Синку, твоїй мамі сьогодні було дуже соромно за тебе, –
тільки й сказала вона мені рівним голосом.

МОЯ НЕПИСЬМЕННА МАМА дуже цінувала людей, які вміли читати.
Ми жили бідно і деколи не знали, чи буде завтра що їсти у нас на столі. Але
мама ніколи не відмовлялася купити мені книгу або пристрою для писання.
Працьовита по натурі, вона не терпіла неробства, але мені було дозволено
ухилятися від обов’язків, поки я сидів втупившись у книгу.

Одного разу на ринок прийшов казкар, і я потайки вислизнув з
дому, щоб послухати його. Мати була незадоволена, що я закинув свої завдання. І
все ж уночі, коли під тьмяним світлом гасниці мати шила нам одяг з клаптиків, я
не міг втриматися і переказав їй історії, що почув вдень. Спочатку вона слухала
неуважно, оскільки вважала казкарів людьми сумнівної професії, які говорять
гладко, але нічого путнього не говорять. Але з часом мати захопилася моїми
переказами, і з того дня у нас встановилося негласне правило: в базарний день
мені було дозволено не працювати, а ходити на ринок слухати історії. За такого
привілею і щоб продемонструвати свою пам’ять, я переказував їй історії в
найдрібніших деталях.

Дуже скоро, проте, я зрозумів, що переказ чужих історій не
приносить задоволення, і я почав їх додумувати і розвивати. Іноді мати,
прослухавши чергове оповідання, тихо, ніби сама в себе, питала: «Що з тебе
буде, синку? Мабуть, ти теж будеш розповідати казки, щоб заробити на шматок
хліба?».

Я розумів причину її тривоги: в селі не любили говірких
дітей, оскільки вони «набалакують» біду собі і своїм родинам.

Прислів’я говорить: «Легше змусити річку текти назад, ніж
змінити людську натуру». Незважаючи на зусилля батьків, моє природне бажання
розповідати нікуди не зникло. Від цього і пішов мій псевдонім – Мо Янь, що
буквально означає «мовчи». Така ось самоіронія.

Я ЗАКІНЧИВ початкову школу, але був занадто малим для
фізичної роботи. Тому я став пастухом і пас корів на лузі біля річки. Коли я
гнав худобу і бачив своїх колишніх однокласників, що бавилися на шкільному
подвір’ї, печаль охоплювала мене, і я розумів, як важко для будь-якої людини
«випасти» з певної групи. Навіть для дитини.

На березі я відпускав корів. Вони щипали траву на зеленому
безмежному лузі, який простягався за горизонт, під блакитним океаном неба.
Нікого не було навколо. Тільки пташине щебетання наді мною. Я був наодинці з
собою, самотній. У серці моєму було порожньо. Іноді я лежав на траві, дивлячись
на мляві хмари, і в моїй голові народжувалися фантастичні образи. Бувало, я
розмовляв з птахами, імітуючи їхні крики, або висловлював свої надії і бажання
дереву. Але птахи не відповідали мені, не відповідали і дерева. Коли я став
письменником, я описав деякі з тих фантазій у своїх оповіданнях. Люди часто
обсипали мене компліментами з приводу мого барвистого шоу, а любителі
літератури просять розкрити секрет розвитку такої фантазії. У відповідь я
тільки стримано посміхаюся.

Великий філософ даосизму Лао Цзи сказав: «Удача залежить від
невдачі. Невдача може ховатися під удачі». Я залишив школу ще дитиною, часто
ходив голодний і не мав чого читати. Але зате я прочитав велику книгу життя
раніше багатьох.

1976 РОКУ мене призвали в армію, і в лютому я з
чотиритомником «Короткої історії Китаю» в рюкзаку залишив рідне і ненависне
село. Книги купила мені мама, для цього вона продала свою обручку. Так почалася
найважливіша віха мого життя. Мушу зазначити, що якби не тридцять з гаком років
стрімкого розвитку китайського суспільства, якщо б не національні реформи і
відкриття дверей Китаєм, я навряд чи став би письменником.

«НАРОДЖЕННЯ» ТВОРУ неповторне у кожного автора. Кожен мій
роман відрізняється від інших сюжетом і джерелом натхнення. Наприклад, «Прозора
морква» – результат моїх мрій, а твори типу «Часникових балад» я написав під
впливом реальних подій. Неважливо, що надихає на твір: тільки пропущені через
власний досвід рядки приносять індивідуальність, типові персонажі «обростуть»
деталями і оживуть. Коли я починаю, я використовую реальні імена, щоб досягти
почуття інтимності. А коли робота закінчена, пізно давати героям інші імена.
Люди бачать в книзі своє ім’я та зазвичай йдуть до мого батька і обурюються. Він
завжди вибачається за мене, але радить їм не сприймати це так серйозно. Він
говорить: «Червоний гаолян» починається так: «Мій батько, виродок
бандитський…» І я не ображаюся, так чому ж ви ображаєтеся»?

Я ОПОВІДАЧ, тому розповім вам кілька історій.

У середині 1960-х, коли я був у третьому класі, нас повезли
на екскурсію в один меморіал. Там під наглядом вчителя ми гірко плакали. У мене
по щоках покотилися потрібні сльози. Я бачив, як мої однокласники плювали в
долоні і розтирали фальшиві сльози зі слини по обличчю. Всі витирали очі,
тільки один хлопець стояв з абсолютно сухими очима і навіть не прикидався, що
плаче. Після екскурсії я все розповів учителеві, і того хлопця покарали. Через
багато років я пошкодував про свій донос і сказав про те вчителю. Педагог
відповів, що, як мінімум, десять учнів тоді донесли на нього. Той хлопчик помер
за десять років до того, і я дуже переживав, коли про нього думав. Але з тих
пір я виніс одне важливе розуміння: людина заслуговує право не плакати, коли
всі навколо нього плачуть. Якщо ж сльози напоказ, то право не плакати ще
більше.

***

ПРОШУ ВАС послухати ще одну історію, яку розповів мені
багато років тому дід. Вісім бродячих мулярів сховалися від грози в покинутому
монастирі. Зовні гримів грім, поруч лупили блискавки. Каменярі злякалися,
побіліли. Один сказав: «Хтось із нас своїм страшним вчинком розгнівив небеса.
Він повинен вийти і прийняти покарання, щоб не наражати на небезпеку невинних».
Звичайно, охочих зробити це не знайшлося. Тоді інший муляр запропонував: «Якщо
ніхто не признається, кинемо наші солом’яні козирки у двері. Чий капелюх вітер
винесе назовні, той і винен. Ми попросимо його вийти і прийняти покарання».
Вони кинули капелюхи. Сім з них задуло назад, а восьмий вилетів у двір. Тоді
семеро мулярів змусили восьмого вийти з монастиря і прийняти покарання. Він
пручався, тому його підхопили і викинули назовні. Я впевнений, що ви знаєте
фінал: як тільки восьмий муляр опинився у дворі, монастир обвалився і убив
сімох інших.

***

Я ОПОВІДАЧ. Я розповідаю історії.

Історії принесли мені Нобелівську премію з літератури.

Зі мною встигло відбутися багато подій, пов’язаних з
Нобелівською премією. Вони переконали мене, що правда і справедливість живуть і
процвітають.

Тому я буду розповідати історії і надалі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!