"Я на сторожі коло їх поставлю слово"

761

До річниці з дня народження Тараса Шевченка

Шевченко був
геніальним організатором свідомості свого народу

Є. Єнжеєвич

Національний музей
Тараса Шевченка – одна з найвизначніших духовних скарбниць України. В
експозиції музею представлені оригінальні матеріали про життя та творчість
національного генія – Тараса Шевченка, який з надзвичайною духовною силою
виявив себе в поетичній творчості.

Тут на тлі історичної доби можна побачити, як створювався
«Кобзар» – книга, що має для України значення заповітне, яка ввібрала в себе
науку віків, відкривши нову епоху в історії духовного життя народу і народ
поставив її на першому місці серед успадкованих із минулого духовних скарбів.

Як повітря, у столиці імперії Петербурзі Шевченку не
вистачало України. Ностальгія була тим потужним каталізатором, який змусить
відтворити рідні і неповторні українські реалії. Туга як реакція на відсутність
України – ось що викликало невмирущі рядки балади «Причинна»:

Реве та стогне Дніпр
широкий,

Сердитий вітер завива.

Додолу верби гне
високі,

Горами хвилі підійма.

Уже студентом Академії мистецтв у листі до брата Микити від
1.09.39 р. Шевченко зізнається: «Пиши до мене.. не по московському, нехай же я
хоч через папір почую рідне слово…».

Єдиним шляхом до зняття цього українського ностальгійного
синдрому була творчість. У Шевченка паралельно із малярськими творами на
українську тематику починає все більш потужно проступати Україна, витворена
словом поета:

«Перед його (Брюллова) чарівними полотнами я задумувався і
леліяв у своєму серці свого сліпця-кобзаря та своїх жадних крові гайдамаків. У
сутіні його пишної майстерні, ніби в гарячім мареві степів наддніпрянських,
переді мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів. Переді мною
розгортався степ, засіяний могилами. Переді мною пишалася моя прекрасна, моя
безталанна Україна».

Симптоматично, що саме в розквіті мистецьки-незалежного
петербурзького буття Шевченко радикальним чином засвідчує свою синівську
відданість Україні. І найкращий учень Карла Брюллова не спокушається
академічними успіхами, а відважно, без жодних хитань переходить на бік свого
приниженого народу:

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все
гине, –

Слава не поляже.

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша
слава,

Слава України.

Саме так на сторінках видрукуваного 1840 р. «Кобзаря», що
становив собою абсолютно відмінну від попередників нову художню якість,
Шевченко протиставить імперії свій останній золотий клейнод – слово. Слово, яке
здатне зупинити руйнівну дію часу. Слово як останній притулок свободи. Це слово
прозвучало, як перший потужний сигнал небезпеки для імперії, адже воно порушило
узвичаєний і вже удержавлений імперський часоплин – вчорашній кріпак, який
досконало вивчив історію власного народу, сміливо заявив про Богом дане його
народові право бути!

Шевченко не випадково звертається до історії. Він розуміє –
там відповідь на питання, що сталося з Україною. Його студії художніх творів та
історичних праць дали не тільки необхідні знання, а й витворили глибокий, на
наукових засадах сформований погляд на минуле. Тому вже перші твори на
історичну тематику: «Іван Підкова», «Тарасова ніч», надруковані в «Кобзарі»
1840 р., а також поеми «Гайдамаки» (С.-Пб., 1841) та «Гамалія» (С.-Пб., 1844)
вражають і незвичайною образністю: «червоною гадюкою несе Альта вісті»,
«сумно-сумно гайдамаки залізную силу поховали», і є достовірним відтворенням
історичного часу. Філософськи-абстрактна категорія часу уже в ранніх творах
набуває чітко визначених конкретних ознак і напряму.

Поет, якому долею судилось жити і творити у найпохмуріші
часи, коли Україна вже навіть не мала своєї родової назви, поставить собі
надзавдання – побудувати незалежну Українську Державу. Цю духовну державу він
творить на сторінках «Кобзаря». Внутрішня свобода як визначальний імператив
Шевченкового єства була тим чинником, який створив Шевченка. Без усвідомлення
цього важко, майже неможливо його збагнути.

З минулого дух поета завжди звернутий до сучасного. Страшна
дисгармонія між колишньою Україною і безправним становищем Малоросії, яку він
побачив 1843 р., коли після 14 років розлуки ступив на рідну землю, спонукала
Шевченка шукати відповідь на питання, що сталося з Україною. Коли все написане
у Петербурзі було рефлексіями читаного матеріалу, то поезії, написані під час і
після подорожі 1843 р., стали відбитком баченого і пережитого в Україні, і в
цьому їхня вражаюча достовірність і конкретність. Зустріч з Україною була
драматичною. Шевченко без зайвих ілюзій побачив історичну трагедію України.

Першим могутнім поштовхом до оприлюднення тої страшної
матеріальної і духовної руїни, яку побачив поет, була поезія «Розрита могила»
(9 жовтня 1843 р.), в якій всі питання будуть сфокусовані в одне – трагічне і
невідворотне:

Світе тихий, краю
милий,

Моя Україно!

За що тебе
сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

А в поезії «Чигрине, Чигрине» (19 лютого 1844 р.; Москва)
поет відтворюючи страхітливий процес нищення святої слави Чигирина – славної
столиці гетьмана Богдана Хмельницького, розбуджує національну пам’ять:

Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.

Над землею летять
літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили –

Твоя слава… і про
тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не
промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? чого
стояв?

І на сміх не скаже!

Поема «Сон» (липень, 1844, Петербург) була вражаючим
поетичним підсумком перебування Шевченка в Україні, могутнім ударом по деспотії
і тиранії. Тут минуле, яке Шевченко знав, і сучасне, яке він переживав, дало
небачений до того поетичний синтез, тут вперше був виявлений могутній дар не
тільки оспівувати минуле, а й блискучий дар анатомувати сучасне, з незрівняною
точністю означити виразки «єдіной і нєдєлімой». Тут повною мірою виявиться
геніальний поетичний талант: і в конструкції поеми – легкій і невимушеній, і в
системі образів – точних і зримих, і в майстерності введення прямої мови в
текст поеми, і в тонкому інтуїтивному передчутті і відтворенні краху
велетенського імперського монстра.

Восени 1845 р., під час другої подорожі на Україну,
Шевченком буде написано ряд поетичних шедеврів, що увійдуть до знаменитої
рукописної збірки «Три літа». Задивлений у минуле, Шевченко ніколи не втрачав
відчуття української дійсності, він добре знав і відчував її в історичному
обсязі. Він не міг прийняти як належне і незмінне поневолення України. Він
починає змінювати дійсність. Віддаль між Шевченковою Україною і реальною
Малоросією була величезна. Шевченко у максимально короткий термін «три літа»
скорочує віддаль до мінімуму:

Невеликії три літа

Марно пролетіли…

А багато в моїй хаті

Лиха наробили.

Володіючи рідкісним даром містичної інтуїції, Шевченко у
моменти духовних осяянь бачив минуле і майбутнє.

Поетична збірка «Три літа» (1843-1845 рр.) – це надпотужний
згусток духовної енергії, яка сліпучим сонцем пробивала безпросвітну
малоросійську ніч, що впродовж двохсот років нависала над Україною, і
відкривала той підземний склеп, куди її було вкинуто («Великий льох», «Розрита
могила», «Стоїть в селі Суботові»). Яка вдихала лицарський дух у покріпачений
рабством і страхом український люд і повертала йому права і свободи, підступно
і підло потоптані імперією («Холодний яр», «Давидові псалми»).

Яка била навідліг імперську гидь, що ще із середини 18 ст.
намагалася загарбати Кавказ:

Усе добро, Сам Бог у
нас!

Нам тілько сакля очі
коле:

Чого вона стоїть у вас

Не нами дана; чом ми
вам

Чурек же ваш та вам не
кинем,

Як тій собаці! чом ви
нам

Платить за сонце не
повинні!

І славила святе право
боротися за свободу:

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас
слава

І воля святая!

Яка обстоювала братське єднання слов’янських народів
(«Єретик»):

Щоб усі слав’яне стали

Добрими братами,

І синами сонця правди.

А центральний твір збірки «І мертвим, і живим, і
ненарожденним землякам моїм», що є ідеологічним синтезом Шевченкової творчості,
поет, з усвідомленням тої відповідальності, яку можуть дозволити собі лише
генії і пророки, присвячує всім сущим і грядущим, стверджуючи цим історичну
тяглість буття нації у майбутньому.

В книзі «Три літа» Шевченко відроджує націю, і на питання чи
була, є і чи буде Україна, дає однозначну відповідь:

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

На зміну вибуховій поезії «трьох літ», що викликала почуття,
ніби літа стрілою пролітають, приходить гнітюче відчуття уповільненого плину
часу. Написаний у Петербурзі в казематі ІІІ відділу під час слідства над
учасниками Кирило-мефодіївського братства цикл «У казематі» знаменує собою
психологічний злам, спричинений арештом і ув’язненням. Передчуття немилосердної
долі вже вчувається у вірші «Мені однаково».

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи
ні.

Чи хто згадає, чи
забуде

Мене в снігу на чужині             

Однаковісінько мені

[…]

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в
огні

Її, окраденую,
збудять…

Ох, не однаково мені.

«Художника Шевченка визначити рядовим в Оренбурзький окремий
корпус». Рукою Миколи І на вироку був вердикт: «під найсуворіший нагляд, із
забороною писати і малювати». Вирок Шевченку на безстрокове заслання був
наслідком небаченої сміливості, що струменіла із поетових рядків, ті рядки були
свідченням живучості і неперервності ідеї незалежної України. Формально Шевченко
був рядовим солдатом, але внутрішньо він був чи не найвільнішою людиною у
імперії – бо можна забрати свободу, але не можна відібрати здатність мислити і
творити.

Пошукайте – і чи знайдете в історії світової культури другу,
схожу до Шевченкової, «захалявну книжку» (за час заслання Шевченко написав 27
книжечок по 16 сторінок кожна, розміром 9,6×6 см, які, складені докупи і
утворили оту знамениту «малу», або «захалявну» книжку). Цей простий і
геніальний винахід Шевченка – переконливе свідчення того, що неможливо посадити
за ґрати людський дух. Велетенський, багатющий світ живе під упертим чолом
рядового III-го лінійного батальйону, живе за своїми законами, живе, не питаючи
дозволу, живе незважаючи на заборону, бо що йому заборона царя, коли він
говорить з Богом, коли він говорить з Україною! Поет розумів, що вижити у цих
безмежних пустельних азійських просторах можна, витворивши свій український
світ на папері. Українські алюзії напливають, як недосяжні візії, як те, чого
вже не буде, і це надає віршам драматичного, ба й навіть трагічного звучання:

Хотілося б, та й то
для того,

Щоб не робили москалі

Труни із дерева
чужого,

Або хоч крихотку землі

Із-за Дніпра мого
святого

Святії вітри принесли.

(«Не гріє сонце на
чужині»)

________

І благав би я о
смерті…

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий,

І надія, брате,

Не даєте мені Бога

О смерті благати.

(«А.О.Козачковському»)

 Справжнім піднесенням
трепетної ліричної ноти пронизані ці поезії, вони вражають різноманітністю тем,
жанрів, поетичних засобів – тут ніби до одного фокуса зведені основні мотиви і
настрої Шевченкової творчості, титанічні прояви творчої енергії втілювалися в
досконалі і так само різноманітні поетичні форми. Адже слово було єдино
можливим способом духовного спілкування з Україною, роздумів про долю свою і
долю свого народу:

Ну що б, здавалося,
слова…

Слова та голос—більш
нічого.

А серце б’ється –
ожива,

Як їх почує!.. Знать,
од Бога

І голос той, і ті
слова

Ідуть меж люди!

Вражаючою була еволюція образної системи. Сміливість у
сполученні образів розвивається у Шевченка з роками. Найвиразніші з них
припадають на 1847-1848 рр., коли скупий кос-аральський ландшафт дасть ряд
неповторних образів – точних, свіжих, зримих, предметних. Освоєння прозаїчної
сфери належало до найпрогресивніших новаторських досягнень того часу:

Хати біленькі
виглядають,

Мов діти в білих
сорочках

У піжмурки в яру
гуляють

________

 

А Трахтемирів геть
горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею
лихою,

Мов п’яний старець
торбинки.

_________

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На Дніпрових горах

__________

 

Неначе степом чумаки?

Увосени верству
проходять,

Так і мене минають
годи.

__________

 

Крутий байрак,

Неначе циган чорний,
голий

В діброві вбитий або
спить.

Безмежні пустельні простори Азії могли поглинути кожного,
хто перейшов під їхню владу, хто ступив у їхні володіння. Дихання цієї пустелі
вчувається у Шевченкових рядках:

О, доле моя! Моя
країно!

Коли я вирвуся з цієї
пустині?

Градаційно зростаючі гіперболи дають відчути глибину
страждань засланця, для якого день і ніч ніби змінили природну течію:

А понеділок?..
Друже-брате!

Ще прийде ніч в
смердячу хату,

Ще прийдуть думи.
Розіб’ють

На стократ серце, і
надію.

І те, що вимовить не
вмію…

І все на світі
проженуть.

І спинять ніч. Часи
літами,

Віками глухо потечуть.

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Заслання – це виклик, який доля кинула поету. Шевченко
збагнув це. Необхідно було вижити і вистояти в цих умовах, не втративши
людської гідності. Єдиним способом здійснити це була творчість. Шевченко
спростовує догмат «буття визначає свідомість». Свідомість, і як продукт її,
творчість визначала буття Шевченка завжди, і особливо у ці 10 років заслання.

120 блискучих поетичних творів – ось якою була відповідь
Шевченка на заборону писати вірші. Написані у найтяжчі для поета роки, вони є
коштовними перлинами і становлять новий етап мистецького розвитку.

…Пронизлива внутрішня мелодія, яка наповнює клітини вірша
життєтворною енергією, високою шляхетною нотою довго звучить у серці. Ці вірші
дають розуміння того, що поезія створюється ніби з нічого, невидима тканина, що
зв’язує образи, творить нову, незнану реальність:

Один у другого питаєм,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то
для зла?

Нащо живем? Чого
бажаєм?

І не дознавшись,
умираєм.

А покидаємо діла…

У декількох строфах він відтворює людську долю або
неповторну людську індивідуальність, це лірика дивовижної душевної відкритості,
коли в полум’ї життєвого емоційного спалаху на очах у читача проходить весь
процес народження поетичних істин – від першого поштовху до довершеного
шедевру:

Мов за подушне,
оступили

Оце мене на чужині

Нудьга і осінь. Боже
милий

Де заховатися мені?

Що діяти?

Його думка у віршах періоду заслання рухається до
пластичної, реалістичної конкретності, до поєднання соціального пафосу з
психологічною повнотою і безпосередністю ліричного переживання, які були новим
словом у європейській поезії XIX ст., бо випереджали традиційну поетику свого
часу.

Шевченківська лірика останніх років – лірика надзвичайно
загостреного  внутрішнього зору, лірика
активної енергійної думки, що зривала буденні 
покрови з життєвих явищ, проникала глибоко  в анатомістику сучасності. «Петербурзькі»
вірші написані з надзвичайно точним предметним реалізмом, відрізняються
миттєвою вибуховою реакцією, яка звичайні життєві явища здатна була піднести до
визначальних конфліктів часу:

О люди! Люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Ви ж таки люди не
собаки!

Особливість цього періоду в духовному житті Шевченка в тому,
що він зміг через гори часу побачити майбутнє.

Однією з форм поетичного осмислення майбутнього стали для
Шевченка його «подражанія» біблійним пророкам – Ісайї, Ієзекіїлю, Осії, де тема
помсти і кари жорстоким земним владикам поєднується з вірою в духовне
відродження:

 Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих…
Возвеличу

Малих отих рабів
німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Саме поезія Шевченка, цей могутній згусток духовної енергії,
який органічно поєднує в собі естетичний та національний імпульс, творить
внутрішньо незалежну і вільну людину! Поезія Шевченка – це не просто сума
поетичних рядків. Це духовний хліб нації. Це могутня твердиня духу, яку імперія
так і не змогла ні підкупити, ні придушити, ні знищити. «Кобзар» Шевченка
свідчить, що поезія – це не констатація. Поезія – це завжди дія, дія
усвідомлена і ціленаправлена. Поет володів незбагненною магією слова, усіма
стилями і формами, блискучий реформатор і геніальний новатор цих форм і стилів.

Поет, що неймовірними зусиллями подолав спротив часу і
простору і проголосив свободу особи і народу.

Поет, що дає кожному відчути свою причетність до долі  України.

Поет, що створив власний первозданний мистецький світ,
параметри  якого від образів та ідей
сягають фоніки і ритміки. Світ, що не надається для копіювання і наслідування.
Володіючи поетичним талантом найвищого рівня, він осягнув і втілив істини
надчасові, глибинно розкривши душу нації і дух свого часу, як ніхто ні до, ні
після нього. У «Кобзарі» поет передовсім висловив самого себе, свою
особистість, тут його темперамент, його щира і беззахисна у своїй відкритості
душа. Тут думи – ним вистраждані, горе – ним пережите, тут картини його
дитинства, його мова, і властивий лише йому тембр голосу, тут його знання, його
могутній інтелект, який шукає істину, досліджуючи життя у всеоб’ємності.

У слові пульсує незнищенна енергія Шевченкового духу. У
слові відкривається неповторний світ, імення якому Тарас Шевченко. «Над народом
царі, над царями поети» – цю древню китайську мудрість як дефініцію абсолютну
стверджує слово Тараса Шевченка.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!