«Я лиш інструмент,  в якому плачуть сни мого народу…»

261

…Майже три десятиліття цікавлюсь творчістю поетеси. Візьму на себе сміливість назвати Ліну Василівну не лише видатною поетесою сучасності, а й видатним драматургом і режисером. У багатьох її ліро-епічних творах, таких, як історичні романи у віршах “Маруся Чурай” та “Берестечко”, драматичні поеми “Сніг у Флоренції” та “Дума про братів неазовських”, поема-балада “Скіфська одіссея”, відчувається потужна драматургія масштабної поетичної думки. Перечитуючи роман “Маруся Чурай”, мимоволі впіймав себе на думці, що переді мною не просто роман у віршах, а розгорнута формула живого організму, побудованого на своєрідних живих логічних елементах. Кожний такий елемент закладено у глибінь архітектури роману, в його алгоритм, у кожну його образно-інформаційну клітину, в якій і сконденсована енергетична свідомість автора, творця цієї розгорнутої формули літературного твору. Така асоціативність епічних картин доповнює яскравими фарбами і глибину філософської думки творів. Я не уявляю в поезії Ліни Костенко філософії побутового вжитку, так би мовити, обслуговуючої філософії.
Справжня література, так само, як і справжня філософія, не обслуговує і не лише відбиває, а відтворює життя. Вона, є не тільки дзеркалом, а і обличчям перед тим самим дзеркалом і обличчям у дзеркалі. Вона є не лише словом, а є життям у слові і життям за словом. Вона є не лише звуком, а і відлунням звуку. Вона є не лише життєдайною краплиною з поетичної ріки, вона є краплиною поетичного Всесвіту Ліни Костенко.
Публіцистичні твори і виступи письменниці стали знаковим знаменням для національного відродження українців. Певною мірою Ліна Костенко ще з далеких шістдесятих років минулого століття стала пророком українського національного відродження, поетом високої громадянської позиції, поетом-трибуном, поетом-бунтарем. У 1963 році вона писала:
Ні остраху,
ні тіні компромісу.
На кожен виклик, совісте, іди!
В історичних льохах
відстояться вина істин,
гірко вибродять кров’ю
правди пекучі меди.
Своєю творчістю, своїм словом вона доводить українцям і сьогодні, що людська гідність, так само, як і сумлінна праця, для нашого народу споконвіку має ментальний характер. Совість і праця ще з далеких козацьких часів є першоосновою українського народу. Козацькі чесноти виховують і стверджують найкращі моральні якості в людині. Проте цим часто користуються в нашій історії нечесні люди, потураючи правду і справедливість. Така аморальність стала протиприродною ідеологією духовного розвитку України на десятиліття.
Руйновище віри, і розпач, і розпач!
Під попелом смутку похований шлях,
Зажурені друзі сахнулися врозтіч,
Посіяне слово не сходить в полях…
Ліна Костенко це відчула ще на початку свого творчого шляху. Уже в перших її книжках, що побачили світ наприкінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років, у часи хрущовської відлиги, таких, як “Проміння землі”, “Вітрила”, “Мандрівки серця”, почувся дзвінкий голос поетеси нової хвилі, поетеси непохитної громадянської позиції, поетеси оригінального тембру і жесту.
На творчому шляху талановитої поетеси було безліч життєвих перешкод як суспільного, так і побутового плану. Але основною перешкодою, як мені здається, була творча заздрість посередніх літераторів та ідеологічні забобони владних пристосуванців, які своєю відданістю тоталітарному режимові нищили паростки української національної культури. Відстоювала Ліна Костенко свою творчу позицію з гідністю. Багато років її твори не бачили читача. Страшно навіть і уявити, що між третьою книгою поетеси “Мандрівки серця” та її четвертою книгою “Над берегами вічної ріки” простяглася творча прірва у шістнадцять років. Як пригадував колишній завідувач відділом поезії видавництва “Радянський письменник” Борислав Степанюк, коли вже була підготовлена до друку у видавництві, на початку сімдесятих, книжка Ліни Костенко “Княжа гора”, компартійні цензори запропонували авторці прибрати з книги десять віршів. Обурена поетеса навідріз відмовила цензурі та видавництву прибрати навіть рядок зі своєї книги. Після чого рукопис книги повернули авторці і виробництво книги “Княжа гора” припинили. Так само ще у 1963 році не побачила світ книга “Зоряний інтеграл” і деякі інші твори, що згодом у 1989 році увійшли до “Вибраного” Ліни Костенко.
І все на світі треба пережити
І кожен фініш – це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт…
…………………………………………………
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить…
Вона навчилася не просто “робити” усмішку при невеселій грі, а й навчилася не піддаватися сумнівам та від душі жартувати зі своїх ворогів:
Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.
Отак довелося весь час, як по лезу, ходити у немислимих стражданнях серцю поетеси. Від реального в усіх подробицях краю своєї творчої смерті до свідомості свого безсмертя.
О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навік взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя – це те, що відбулось…
І воно, творче життя видатної поетеси, відбулось. У часи горбачовської перебудови, у 1987 році, нарешті восторжествувала справедливість. За історичний роман у віршах “Маруся Чурай” та збірку поезій “Неповторність” Ліна Костенко була удостоєна найвищої літературної відзнаки України – літературної Державної премії імені Тараса Шевченка. Може, саме після трьох десятиліть виснажливих поневірянь на творчій ниві і пролунало таке зітхання письменниці:
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
Хоч кілька людям необхідних слів…
Потрясіння початку 90-х років минулого століття не дуже позначилося на житті поетеси. Охрестивши українську незалежність „декоративною”, вона ще глибше занурилась у внутрішню „еміграцію”. До державної діяльності вітчизняних можновладців Ліна Костенко поставилася із зневірою. „…Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую…” За її висловом, політики, як мистецтва керувати країною, в нас немає – є лише „блатні розборки”. „В мені щодня вбивають Україну” – писала поетеса. В ситуації щоденного пустослів’я Ліна Василівна обрала для себе пустелю, під якою заховався материк самобутньої української культури. Таким материком усамітнення став для Ліни Костенко Чорнобиль, де сьогодні помирає цінний пласт національної культури. Видатна поетеса свідомо обрала для себе добровільне паломництво у зону відчуження. Як вона каже: „Справа в тому, що фактично я навіть сама вибрала еміграцію. Я поїхала не „туди”, – я поїхала у Чорнобильську зону. І в ці роки я дуже часто там бувала, тому що в тій Чорнобильській зоні було значно легше, ніж у цій незалежній Україні. Це я вам відверто кажу…”
Ліна Костенко вже упродовж багатьох років постійно відвідує зону радіаційного забруднення, друкує свої роздуми про наслідки аварії, пише прозу про чорнобильські події. Але головною метою для себе вважає допомогу тим людям, які не покинули рідні місця й залишилися мешкати у тридцятикілометровій зоні. Вона виступає організатором постійних експедицій на забруднену територію, виступає, так би мовити, досвідченим „сталкером”, провідником по Чорнобильській зоні. Там поетеса зблизька відчуває, як реагує природа на людину, як прагне природа проковтнути й забути сліди людського злочину проти рідної землі, як природа зводить свої порахунки з людиною. Тільки там, у постчорнобильському лісі можна вочевидь збагнути, як ненавидить сьогодні природа людину. Цю гірку істину деформованих стосунків людини та природи Ліна Василівна прагне донести до читача. Чи духовна сама природа в собі, чи має вона розумне начало? Позиція Ліни Костенко в цьому питанні зближується з християнською гносеологією природи: після свого онтологічного занепаду людина здійснює невиправний вплив на природу. Багатостраждальна природа несе свій хрест, як „грішна” іпостась Бога. І чим далі, тим це страждання стає сильнішим, занепад прогресує як в містичному, так і у фізичному сенсі. Особливо це стає болючим питанням у наш час, у час скаліченої чорнобильським лихом української землі. І Ліна Василівна прагне достукатися до сердець можновладців, для яких загальнонаціональна трагедія людини та природи, яку ми щодня спостерігаємо, так і не стала першорядним питанням. „До них це якось не доходить, – з болем каже поетеса. – Коли віце-прем’єр з гуманітарних питань, виступаючи у день Чорнобильської річниці, говорить про те, що Україна наче казковий фенікс відроджується з чорнобильського попелу, з’являється враження, ніби річниця аварії перетворилася на свято!? А там же, паралельно, горять села, горить церква й нема до кого звернутися по допомогу.”
Ліна Костенко з болем попереджає, що суспільство, у якому відсутні гуманістичні ідеали, де під гаслами демократії до влади йдуть ті, хто передусім жадає збагачення та самої влади, може стати антидемократичним, антихристиянським. А це не та перспектива, якої домагався український народ у своїй багатовіковій боротьбі проти соціального та національного гноблення. Тож, дві течії духовного життя нашого народу – сковородинівську і шевченківську органічно поєднує у своєму житті та творчості Ліна Костенко, доводячи, що й у світі тотальної глобалізації, в якому існує безліч історичних загроз, ріка української національно-духовної традиції не міліє й невпинно прокладає собі шлях у майбутнє.
Під впливом народних сподівань окремо хотілося б сказати про звитягу видатної поетеси. Її звитяга – це не тільки душевний біль і душевний порив, участь у парадних мітингах на Майдані та поїздки у тридцятикілометрову Чорнобильську зону. За тією звитягою бачиться її характер та висока освіченість, бачиться особливий стан волі та душі, внутрішня дисципліна, вимогливе ставлення до себе та до свого оточення. Звитяга і честь – рідні сестри її інтелектуальної поезії, яка вимагає вдумливого читання. Не все так просто, як здається на перший погляд. Іноді в творах поетеси трапляються несподівано складні речі, які важкувато сприймаються необізнаним читачем. Проте така, можливо, і механічна складність у філософському контексті обумовлена неадекватною реакцією поетеси на ті чи інші події. Пробачте за парадоксальність, але складність Ліни Костенко полягає в її простоті. Вона проявляється в пошуках найпростіших фразеологічних підходів у побудові як оригінальних мініатюр, так і широкомасштабних поем. Сама поетеса каже: “Не люблю каламутного слова.” Мабуть, таке ставлення до свого слова визначається з одного боку шляхетною літературною освітою і майстерністю, а з іншого боку новаторством поетеси в імпровізаціях навколо живої творчості. Вона ніби переосмислює теорію у глибинах самого творчого процесу. І тоді певні начерки живими образами з’являються в оболонці філософських думок. Тільки вдумайтесь, яка образність і яка картина сконденсовані в одній фразі:
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні…
Як і всі живі люди, Ліна Костенко у своєму житті могла чогось не розуміти, могла в чомусь помилятися, в чомусь сумніватися – це звичайний стан кожної людини. Але грати в непорозуміння, нарочито впадати в помилку і нарочито хизуватися власним авторитетом – ніколи. Ліна Костенко і в житті, і в творчості – мудра і самодостатня людина. Для неї творчість – це, передусім, безкорисне служіння народу. А надмірне прагнення до успіху, жага слави над усе – то не її шлях. Її шлях – це важка дорога у складному лабіринті нашого життя у здобутках і втратах, у пошуках правди і справедливості. В цьому, мабуть, і полягає формула складності життя і слова Ліни Костенко.
Так чого ж я шукаю і чим я жива?!
Велемовний світ, велелюдний.
Ви поезія, вірші?
Чи тільки слова?
У майбутнього слух абсолютний…
Так, тільки висока творчість переживає свою епоху у свідомості майбутніх поколінь. І читач, який зрозумів формулу складності Ліни Костенко, не може обійтися без її поезії, що стала духовним дороговказом для української нації. У хвилястих берегах нашої минувшини народ для поетеси завжди був і залишається носієм усього морального. Тому і зрозуміла народна любов до поетичного слова Ліни Костенко. Своєю творчістю та громадянською позицією письменниця засвідчує, що входження народного життя у її зболене серце підняло її до вершин нашої національної духовності. Не самозвеличення у слові, а переосмислення свого служіння словом стали метою творчості Ліни Костенко. Сьогодні вона демонструє світові, що не блискучий епітет чи ознака предмета, не його ім’я, навіть не сутність імені цього предмета, а саме дієслово, сама енергія думки поетеси стали її неповторністю. І не самохизування в позі мудреця, а щоденна одержима праця, щоденне служіння добру та непохитним принципам справедливості зробили її творчість народною. Недарма Ліна Костенко вірила у свій день:
Настане день, обтяжений плодами
Нестрашно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав’язь все-таки дали.
м. Київ.
Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань на адресу Ліни Костенко з нагоди її дня народження.
Господнього благословення і невтомності в творчості, шановна Ліно Василівна!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!