«…Я був із собою в бою… рвали душу мою два володьки…»

495

До 115-ліття від дня народження Володимира Сосюри

Закінчення. Початок у ч.1

А ось факт інший. У грудні 1943 р. Сталін прочитав Довженків
сценарій «Україна в огні», а через місяць (січень 1944) було скликано Політбюро
ЦК ВКП(б), на якому О. Довженка розпинали. «Там, – занотував у своєму
«Щоденнику» письменник, – мене розрубали на шматки і закривавлені шматки моєї
душі розкидали на ганьбу і віддали на поталу на своїх зборищах. Все, що було
злого, недоброго, мстивого, все топтало і поганило мене… мене вбила ненависть
і зло великих саме в момент їхньої малості…»

Щоб краще збагнути природу «двох машкар» Сосюри, вважаю
доречним екскурс у творчу біографію Тичини. Влітку 1919 р. червона армія взяла
Київ. У цей час, писав Леонід Новиченко, Тичина переходить остаточно під
більшовицькі прапори революційного мистецтва. Як свідчення цього він аналізує
вірш «І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв». І каже: «тут не все ще було ясно
побачене і усвідомлене. Вакансія національного Мойсея, чи буде він поетом чи
кимсь іншим, в часи пролетарської революції була чистісіньким анахронізмом – і
в соціально-політичному, і в чисто поетичному розумінні. Але не це тут
найголовніше, а те, що Тичина уже в ті місяці бачив і від усієї душі вітав
сонце переможної революції над братньою російською землею – і так само
пристрасно хотів його бачити над землею українською… фактом лишається його
дружній перегук з російськими поетами, що так чи інакше оспівали і привітали
Жовтень».

І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв…

Росіє, Росіє, Росіє моя!…

Стоїть сторозтерзаний Київ

і двісті розіп’ятий я…

Там скрізь уже сонце, співають: «Месія!»…

Долини, тумани, болотяна путь…

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,

не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я вірю, я знаю!

Крізь бурі, крізь вітер, крізь грім від повстань –

од всіх своїх нервів у степ посилаю:

поете устань!..

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі.

і кривить обличчя в кривавий свій сміх:

поете, любити свій край не є злочин,

коли це для всіх.

 

Не спростовую Новиченкового погляду, хоч відомо, як Єсєнін
привітав «Жовтень» (так, як і М. Хвильовий – кулею собі в скроню, як М.Скрипник,
як В.Маяковський). Думаю, що коли б Новиченко тлумачив вірш у «вільних умовах»,
то його коментар був би значно іншим. На Тичинине «поете, устань», доведений
допитами до відчайдушного стану між протилежними «або – або», Сосюра собі
сказав: «якщо я залишуся живим, я встану».

Ніхто не може заперечити, що імперія царська та імперія
більшовицька в українців завжди виховувала рабську любов до братньої Росії. А в
умовах інтернаціональних гасел, коли у складі СРСР всі народи були «вільні і
рівноправні», любов до свого народу «механічно» приглушувалась любов’ю до всіх.
Цих «всіх» приховано, або й інколи відкрито символізувала Росія.

Пригадаймо, 2 липня 1951 р. газета «Правда» вийшла у світ із
ідеологічно – спрямовуючою публікацією «Проти ідеологічних перекручень у
літературі». На В.Сосюру пішов шалений наступ за вірш «Любіть Україну». Сам
поет казав: «була розправа, а не суд». Саме в цей час Василь Гришко у Нью-Йорку
готував до друку збірочку віршів «Заборонений Сосюра», у передмові якої писав:
«… сьогодні все те, що є “справою чести” і “совєтським патріотизмом” для
росіян, є гідним кари злочинним гріхом для українців. І якби сьогодні Тичина
міг бути щирим, він мусив би, здається нам, переробити свій вірш в такому дусі:

 

І «бєлий», і «красний», Валуєв і Кіров…

Росіє, Росіє, Росіє моя!..

Стоїть сто раз «чищений» Київ

і двісті раз куплений я…

Там Сталін вже сонцем, співають: «Месія!»…

Долини, тумани, болотяна путь…

Не можна бажать і Вкраїні Мойсея, –

не можна, бо вб’ють!

Не можна, бо вб’ють, о, я пробував, знаю!

А степ український крізь грім від повстань

до всіх моїх нервів мені посилає:

поете, устань!

Та слідчий з’явився і дивиться в вічі,

і кривить обличчя в кривавий свій сміх:

поете, любить лиш Росію не злочин,

а край свій – це гріх!..»

 

Тут маємо прямий аналог із Сосюрою. Йдеться про його вірш
«Любіть Україну», якого Сосюра написав у час дозволеного патріотичного
«лібералізму» з боку Москви (1944 р.). В роки війни сталінський режим
збільшував «допуск» на національно-патріотичну лояльність. Риторика
«буржуазно-націоналістичних» приписів діячам культури з боку шовіністичних
охоронців радвлади дещо «пригасає». Вона реанімується відразу по війні.
Націо¬нальна за формою, соціалістична за змістом радянська література
великодушно терпіла художні прояви любові до свого народу, навіть якщо це був
народ не російський. Адже йшла війна, був бій з фашизмом… 1947 р. Сосюра
видає поетичну збірку «Щоб сади шуміли», куди і ввійшов вірш «Любіть Україну».
З нагоди 30-літньої літературної діяльності поета за цю збірку йому присудили
сталінську премію. Та «свято» тривало недовго. 
Після вище названого липневого виступу у «Правді» про ідеологічні
перекручення в літературі над Сосюрою здійняли лемент про його націоналізм. У
так званих бесідах-«обробках» йому пригадували все, що «було й чого не було».
Критика накинулась на нього із бронебійною вульгарщиною, хоч через кілька днів
(10 липня 1951 р.) після публікації «Проти ідеологічних перекручень у
літературі» «Правда» надрукувала лист Сосюри, в якому він каявся за написання
вірша «Любіть Україну». І все ж «рідні землячки», як і чужі охоронці
сталінського режиму не вгавали. С. Крижанівський казав: «Сосюра вже смердючий
труп». Інші говорили, що під авторством вірша підписались би навіть Симон
Петлюра та Степан Бандера.  Корнійчук на
пленумі письменників України, звертаючись до Сосюри, кричав: «За який
націоналістичний гріш ви продалися?» А Малишко в газеті «Радянська Україна»
«доводив», що раз Сосюра «був у петлюрівських бандах, то йому не можна вірити»,
що він на кожному етапі становлення радянської влади на Україні «був не з
нами». У «Третій Роті» Сосюра висловився, що стаття Малишка «була ідеологічним
ордером на арешт». «І скільки я не казав, – писав Сосюра у біографічному
романі, – (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, – всі організації!
– і навіть у всесоюзному – шукали в кожній республіці свого “Сосюру” – ламали
йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я
виправив “Любіть Україну”, мені не вірили і били до самозабуття». Били: «аж
серце гуло від ударів». При цьому НКВС провокував Сосюру, ставлячи йому
питання: «чому він не протестує проти критики?»

Проти критики протестувала українська діаспора. В. І. Гришко
висловлювався, що Сосюра вірш «Любіть Україну» мусив би написати приблизно в
такій редакції». Гришко опублікував 
вірш-«прототип», який версифікаційно відповідав Сосюриному творові, а в
ідейному плані був адекватний умовам тогочасної дійсності: «Любіть Україну, як
хочте любіть, / як вітер, як трави, як води, / та тільки мовчіть і про це не
кажіть, / бо вб’ють вас при першій нагоді. // Любіть Україну у сні. Наяву / не
вільно любить Україну, / ні вроду її все живу і нову, / ні мову її солов’їну.
// Під «братнім народом», мов путом міцним, / закута вона вже віками. / Любіть
Україну лиш серцем своїм, / а «старшого брата» словами. // Для нас у совітів
єдина одна / за неї всім путь – люті кари. / Москва «на чеку», і готує вона /
нам кожному в серце удари. // Вкраїна страшна їй – в електри огнях, / у пісні у
кожній, у думі, / в дитячій усмішці, в дівочих очах, / і в скромних віршів моїх
шумі… // Та як купина, що горить – не згора, / Вкраїна живе – у дібровах, / у
зойках гудків, і у хвилях Дніпра – / від крови уже пурпурових. // В огні
кононад ще розвієм ми в прах / чужинців у всяких мундирах, / та поки у тьмі ми
проб’єм собі шлях, / послухайте слів оцих щирих… // Юначе! Хай будуть для
тебе, як сміх / крізь сльози ганьби, слова ції: / не можна любити Вкраїну й
других / народів, крім тільки Росії. // Дівчино! Як небо її голубе, / люби її й
знай: в ту ж хвилину / з коханим навіки розлучать тебе, / як взнають, що любиш
Вкраїну. // Любіть же – в труді, у коханні, в бою, / як пісню, що лине зорею, /
лиш мовчки любіть Україну свою, – / може, вцілієм ми з нею».

Спливе деякий час після свавільного погрому Сосюри, в який,
крім усього, не друкували жодного його твору, і вчорашні «каїни» лукаво
перекинуться на друзів-добротворців. У Клубі Ради Міністрів проходили збори
української інтелігенції, які були присвячені підсумкам ХХ з’їзду КПРС. На цих
зборах О.Корнійчук у своїй промові сказав: «марно критикували Сосюру за вірш
“Любіть Україну”. Нічого ворожого у цьому вірші немає. Це патріотичний вияв
душі поета» .

Й «Андрій Малишко, – згадував Сосюра, – у своїй промові –
палкій і пристрасній, в якій його серце од гніву на ворогів народу навіть
кинуло своє полум’я і на тих, хто ні сном, ні духом до них не причетний, теж
сказав, що мене марно били, що ні за що мене калічив Каганович…»

На цьому обриваю оповідь про драматичне творче життя
Володимира Сосюри. Думаю, що фактів для читачевих роздумів вистачає. Їх,
звичайно, є далеко більше, скажімо, брутальний напад В.Сосюри-петлюрівця на
петлюрівця Є.Маланюка. Це був вельми необачний його крок. Навіть П. Тичина і М.
Рильський мужньо відмовчались і подібно не вчинили, хоч Маланюкове «послання»
було адресоване саме їм. Надто дорогою ціною рятував своє життя В. Сосюра. Дуже
вже контрастними були маски, в які він «одягав» свою душу. Воїн і поет, що
вчора у борні за українську  державність
добровільно обрав петлюрівські військові штандарти, раптом воює проти себе
самого. У цій війні у нього по один бік – о диво! – «Колчак, Денікін і
Петлюра». І нарешті звойовництво себе самого: «нам росіяни помогли прогнать
Петлюру з України».

Важко не погодитись із Вірою Агеєвою щодо тлумачення
подібних випадів у творчості Сосюри, якщо зважати на поширювану версію, – каже
вона, – «що Сосюрі двічі виносили вирок до розстрілу: один раз схибив
денікінець, а вдруге юного уенерівського вояка відпустив червоний комісар.
Епізодів розстрілів (і то з натуралістичними подробицями кшталту «потилиця його
// від кулі репне, мов кавун»; «і мозок білий, як сметана, // забризка руки
вартових») у Сосюри так багато, що йдеться, очевидно, про хворобливо-невідчепне
прагнення розквитатися з колишніми товаришами по зброї» . Особливо промовиста у
цьому сенсі поема «ГПУ», в якій «славні лицарі-чекісти» успішно полюють на
«бандита» отамана. І знову несподіванка, майже у цей час, у ваплітянський
період, Сосюра в уста молодого Мазепи вкладає слова:

 

Я хочу швидше звідціля,

віддячить москалю і ляху,

що мій народ ведуть на плаху

під сміх царя і короля!…

 

Таким Сосюриним метаморфозам, до речі, і не тільки його, є
свої пояснення. Самодеструкція душі людини, гра світоглядом, роздвоєність,
вдягання масок тощо були спричинені трагічністю колізій української історії.

Сьогодні дуже і дуже важливо роздумувати над цим, над долею
Сосюри, його творчістю і його громадянською поведінкою, бо наша дійсність, на
жаль, теж у «подвійності машкар». Творчість В.Сосюри, що так була вульгарно
деформована радянським режимом, застерігає нас од продажності душ і водночас
навчає любові до праоснов своїх, до мови, до…, до України. Ніжний лірик
Сосюра, якщо говорити про естетичні засади його творчості, перейшов через різні
літературні впливи; зокрема маємо в нього сліди імажинізму. Та всі ці впливи
тонуть в романтичній стихії його поезії, в його вмінні «дати тепло і романтичне
піднесення та освітлення кожній навіть найбуденнішій речі» (В. Гришко).

«Є поети, – писав у його столітній ювілей Леонід Талалай, –
яких ніби відчуваєш фізичну силу рядка, що зупиняє, змушуючи перечитувати його
знову і знову, щоб не збитися потім з головного напрямку авторської думки. В
Сосюри рядка не помічаєш. Його думка завжди прозора, часом банальна. Над нею,
як і над логікою поета, домінують емоції, що створюють відчуття непереборного
плину матеріального світу з його звуками, кольорами, пахощами. Поет ні на чому
не затримує свого погляду, але всі деталі живої реальності, що потрапляють в
поле його зору,  не розпадаються, а
створюють цільну картину цієї реальності, в центрі якої сам поет. Як відзначив
М.Зеров, В. Сосюра мав, як для лірика, щасливий і найвищий дар – легкого
самокристалізування у вірші. Він же сказав про поета: “Сосюра ж від революції
весь… на хребті революції винесений в життя; збуджена до літературного
існування скиба пролетарської цілини”. Завдячуючи щасливому дару “легкого
самокристалізування” Сосюрі вдалося створити унікальний зримий “документний”
образ сучасника на тлі своєї епохи… В умовах тодішньої жорстокої політичної і
літературної боротьби такому чутливому ліричному поетові, як Сосюра, не було
місця. Його загнали в сліпий кут».

З болем читаємо рядки: «Все усміхаюсь я огням, / вони, як
зорі-мрії… / Здається, я чужим життям / живу і пломенію…». Очевидно, в інші
хвилини, коли все ж «два Володьки» зливались в одне «я», себто ставали
Володимиром Сосюрою в одній особі, він був певен, що за подвійність гри чекає
«критична покара». Так! Але при цьому зважаймо на слова Максима Рильського:

 

Складна це річ – минулий вік судити,

Не завжди варто тут рубати з-за плеча.

Хай кожен рік життя і кожен день прожитий

Нас обережності й розважності навча.

 

м. Львів

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!