«…Я був із собою в бою… рвали душу мою два Володьки…»

409

До 115-ліття від дня народження Володимира Сосюри.

…два Володьки
були у мені,

що змагались за
грані безодні:

той за Вчора,

а той

за Сьогодні.

(В.Сосюра, «Два
Володьки»).

 

 

Обличчя в
тумані… Чиє?

І хто з ким на
сонячнім герці?..

Я стримаю серце
своє,

українське

розхристане

серце…

(В.Сосюра,
«Серце»)

 

Роздирали, ділили навпіл поетову душу «комунар» і
«націоналіст». Те, що Володимир Сосюра хотів «обольшевичити» свій націоналізм,
писав на еміграції дослідник його творчості Василь Гришко, – «найбільше
насторожувало большевиків та викликало головні нападки на поета, внаслідку чого
й була заборонена книжка «Серце». В українському «націонал-большевиз¬мі», чим
був, наприклад, «хвильовизм», Москва вбачала велику небезпеку, бо ж це означало
пересадження на засвоєний підсовєтським українством теоретичний грунт стихійного
українського націоналізму» .

Внутрішні самокатування «Володь¬ки»–більшовика,
комуніста, вірнопідданого радянській владі, протистояли іншому «Володьці».
Аналітики суспільно-політичних процесів першого десятиліття радянської влади в
Україні та морально-психологічних і світоглядних процесів, що відбувались в
людині, вважали, що «двоїстість» була історичною обумовою і диктувалась умовами
часу, та доводили, що в цей час існували всі об’єктивні підстави не лише для
«примирення і співжиття» спільно як українського, так і радянсько-комунівських
начал у «людей типу Сосюри, а й для перемоги українського над комуністичним для
тріумфу «другого Володьки» . За соціо¬логічними цифрами, у 20-ті–30-ті роки
Володимир Сосюра був найпопулярнішим поетом, а Микола Хвильовий – прозаїком.
Взагалі всі найосновніші колізії в літературному процесі того часу без
Хвильового не обходились. Досить згадати тільки літературну дискусію 1925–28
років. До речі, Сосюра, як і Хвильовий, входив до ВАПЛІТЕ і був тут не
останньою скрипкою. Він навіть себе у поемі «Вчителька» називав Володька
Вапліте, а в поемі «Осінні зорі» М. Хвильового іменував «Дзвонар і друг
Микола».

 

Нехай навколо чорні зграї

багнети точать. Це пусте!

Ще буде радісно, я знаю, –

Ваш Володимир Вапліте.

 

Це були перші редакції названих творів. У пізніших
передруках ці одверті «коронації» зникли. Зрозуміло, з яких причин: йшов
відкритий наступ на ВАПЛІТЕ та неокласиків. Мабуть, із цих причин Сосюра
переходив з одного літоб’єднання до іншого («Плуг», 1922–1932 рр.; «Гарт», 1923–1925
рр.; ВАПЛІТЕ, 1925–1928 рр.; ВУСПП, 1927–1932 рр.). «Я всилу своєї мандрівної
душі переходив то з “Плугу” в “Гарт”, – писав Сосюра, – то – навпаки». Із
ВАПЛІТЕ він вийшов на знак протесту (через видавниче зволікання виходу його
збірки). Вище зацитована строфа тепер після виходу із ВАПЛІТЕ у новій редакції
звучала:

 

Нехай навколо чорні зграї

багнети точать… тіні, пріч!

Ще буде радісно, я знаю

Ваш Володимир, Харків, ніч.

 

Сумнозвісні тогочасні «стебуни» з подібними фізіономіями
до нинішніх всіляких покручів-українофобів доводили, що «різні
буржуазно-націоналістичні угруповання типу нео¬класиків та “ваплітян” діяли під
різними масками, але єдиним блоком на руку та в інтересах антирадянських,
антинародних сил буржуазного табору, імперіалістичних інтервентів, іноземних
загарбників, які прагнули відірвати Україну від Радянського Союзу і перетворити
її на колонію західно-європейського імперіалізму». Під таким кутом зору
почалась брутально-лайлива нагінка й на Володимира Сосюру. Він не встояв проти
неї і сам створив злісну інвективу проти неокласиків. До речі, М.Хвильовий та
М. Куліш не тільки радили Сосюрі, а й наполягали вірш «Неокласики» не
друкувати. Та він, хоч їх глибоко шанував, зробив по-своєму.

 

Співайте про царів, вино і навзікаї,

по затишних кутках ховайтесь від життя

і пічкурів ловіть… Вас кождий рух лякає

від того, що пішло в грозі у небуття.

 

Ми йшли в крові й сльозах на огненні дороги…

Там ешелонів дзвін, розстріли, муки, жах…

Співаєте ж ви так, мов не було нічого

і влада не у нас в порепаних руках.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .

 

Що ж… марте про Париж і Грецію вивчайте,

дивіться на життя крізь килим і трюмо

та рибочку ловіть… Але назавжди знайте,

що потягти назад себе ми не дамо!

 

Співайте в тишині про лебедині зграї,

про котиків з верби і про Чумацьку Путь…

До нас мільйони йдуть, вони не те співають

і хочуть не про те із наших вуст почуть.

 

Згодом Ілля Стебун, блазнюючи перед охоронцями радянської
системи, підспівував і Сосюрі. «Буржуазно-націоналістичне угруповання
“неокласиків”, – писав він, – прикриваючись маскою аполітизму, культом
“неокласицизму”, заперечували радянську дійсність… Зімкнувшись в один
спільний антирадянський блок з контрреволюційним націоналістичним угрупованням
“Вапліте”, з хвильовізмом, неокласики виступили з підтримкою націоналістичного
і інтервенціоністського гасла Хвильового “Геть від Москви”, гасла орієнтації на
“Психологічну Європу”…

Їм, “неокласикам”, була чужою українська земля, оновлена
Радянська Україна. Сповнені ненависті до неї, вони співали про Рим і Париж,
Лагендок і Марсель, про античну давнину, кохалися в “класичних” красотах і
хотіли замовчати, оголосити “неіснуючою” для свого “поетичного світу” дзвінку і
голосисту, в радощах будов і цвітінні ланів, дніпрельстанами і тракторобудами
мужніючу Радянську Україну. Хіба могли апостоли націоналістичної мертвечини
любити живу соціалістичну Україну?» 

У «Розстріляному безсмерті» – поемі-спогаді, датованій
1960 роком, коли «безумство бурі світової одгуркотіло вже давно…» в його
пам’ять приходять ті, з ким у молоді роки він ішов пліч-о-пліч і проти кого
«йшов в багнети». Тепер колишній памфлетний гнів на неокласиків поет міняє на
оцінки протилежні:

 

Але не треба забувати

про той страшний далекий час

і тих, що йшли на смерть за нас,

на смерть – з натхненними очами,

щоб буть безсмертними між нами.

Одні в квітках, другі в крові,

зійшлися мертві і живі…

Драй-Хмара, Зеров, Филипович…

Вітають їх…

 

Така «подвійність», на жаль, переслідувала Сосюру продовж
усього його творчого життя.  У ньому
завше «воювали» між собою «два Володьки». Навіть тоді, коли наставало між ними
«перемир’я», або якщо котрийсь «Володька» перемагав, він раптом перекидавсь у табір
«Володьки» переможеного, себто він несподівано змінював свої ідеали. Наприклад,
в час революційних змагів періоду УНР відповідно до конкретної ситуації міг
заявити:

 

Петлюро! Я тепер червоний!

Почуй же мій кривавий сміх, –

пришли мені із-за кордону

п’ять тисяч гривень бойових.

 

Або суперечлива «розмова із собою»: «Скажи, чому ти не
червоний? Кому? Кому? Кому твої огні?» Трагічного періоду
національно-визвольних змагань Сосюра прагнув увійти у ту течію часу, де б
знайшов відповідь на ці питання, на питання «хто ти?». Він «пішов до
Петлюри…» і Петлюру зрадив – перекинувся до червоноармійців, але й «під
червоними зорями» не зміг стати собою: «Вісім весен і зим, / вісім осен і літ –
/  то тривога, то гніт, / люті чорної дим
/ налітали круками на мене, / рвали образів листя зелене… / …З собою на
герці / я виснажував марно всі сили…» Самозгубні настрої краяли зболене серце
поета. Божий перст відвертав його руку від мавзера і рятував йому життя: «Я не
можу спати і від ран, / не дає мені жити минуле. / Все частіше дивлюсь на наган,
/ все страшніше мені його дуло».

Або як нелегко було поетові перебути муки таких хвилин:

 

Скільки раз я хотів

За нестриманий гнів

і за дум чорні лебеді й круки

взяти мавзера темного в руки

(щоб надворі летіли сніжинки,

коли небо сліпе і рябе), –

і поставить себе

до

стін-

ки/

 

В часи «українізації» поет закликав до українського
патріотичного «активізму». Його ліричний суб’єкт, скажімо, віршів «Сад»,
«Сльози», «І знову дні руді та бурі», «Україно моя» та в загальному збірки
«Серце» відверто поділяв україноцентричний світогляд, почуваючи себе людиною із
національною українською історією та вірою у свій народ: «Невже не згине доля
клята, / щоб не казали вже про нас, / що ми наївні, як телята, / у цей важкий
грозовий час? // Невже не можна, мій народе? / усім сказать, що ти є ти, / що
страшно нам на тихі води / через кістки твої іти…»

Більшовицька влада колишнім петлюрівцям, тримаючи їх на
постійному «гачку», вивертала душі навиворіт: О.Довженка силоміць спонукала
малювати карикатури В.Винниченка та С.Петлюри, П.Тичину змушувала зректися
пам’яті героїв Крут, М.Рильський мав одвернутись від «національно-духовних
островів», Хвильовий – прославляти «загірну комуну», І.Дніпровський –
оромантизовувати комуну як вічну весну, Г.Косинка – контрастувати вчорашнє із світлим
завтрашнім.

Жило «два» Сосюри в Сосюрі одному. Один із них був
закладником націо¬нальної культури, а інший для цієї культури творив. Сосюра
20-х літ – це той Сосюра, унікальний талант якого визрівав для великого
розквіту. Його ліричний герой цієї пори щиро переживає за розгублені ідеали УНР
(«полягли смагляві, юні полягли»), його гнітить, рве душу «прокляте Сьогодні»:
«Руками власними тюрму творили ми собі одвічну».

Трагічні 30-і роки із голодомором та голокостом для
українців, із неймовірними репресіями інтелігенції посіяли масовий психоз серед
тих, кому дивом-дивним вдавалось виживати. Запалало яскраве кремлівське сонце і
випікало душі тим, кого силоміць гнали «в щасливе майбутнє», а кого в
переповнені сталінські гулаги, оголосивши їх «ворогами народу». На цей час уже
гриміла поезія збірок П. Тичини «Партія веде», «Чуття єдиної родини», М.
Рильського «Моя Батьківщина» та десятки подібних. Радянська Україна «перевисала
до народів» і стікала кров’ю свого народу. Вчорашній «уенерівський» вояк
Володька віддав свій поетичний стилос Володьці «червоному», який став
«засвічувати комуністичні зорі».

У часи кривавого розгрому України (1928-1933) Сосюра був
зацькований парткритикою. ЦК партії не випускав його з-під свого недремного
ока. Архіви цензури росли від його недрукованих рукописів, а збірка «Серце»,
вже вийшовши у світ, була конфіскована. У наш час оприявнена така статистика
репресивно-каральних органів, що в своїй номінативній спадковості іменувались
ЧК → ГПУ → НКВД → КГБ: «В Україні за 1935 р.
було заарештовано 24934 громадянина, 1936 – 15717, 1937 – 159573,
1938 – 108006 громадян. Найбільше ці чистки торкнулися інтелігенції, особливо
письменників – генераторів націо¬нальної ідеї.

«Просіювали» націю також голодомори, департації,
переселення, вербування. Все це разом трагічно відбилося на українському
етносі, який і сьогодні не здатний об’єднатися навколо національної ідеї.

Як жив у ці – 1937–1939 – роки ніжний лірик Володимир
Сосюра, який добре відчував, що снаряди падають усе ближче і ближче?..»  Можна сказати, що жив у двобої з собою, зі
зрадою одного Володьки – іншому, в сумнівах, каяттях, моторошніх спогадах:

 

Я пам’ятаю дзвін церковний

біля огради, край села,

команди крик і жах безмовний,

де кров розстріляних текла.

Я одного забуть не смію,

Як умирав він в ту зиму..,

Йому штиком пробили шию,

із рота вийшов штик йому.

Було це зранку, після бою,

на білий сніг багряний мак…

Юнак поблідлою рукою

Схопив кривавий той гостряк…

Кругом розстріляні лежали,

а він отак і занімів,

неначе смерті чорне жало

із горла видерти хотів.

 

Цього жахливого епізоду, вирваного із реалістичної
дійсності періоду національно-визвольних змагань, справедливо зазначає Сергій
Гальченко, – Сосюра не міг «викреслити із серця» продовж усього життя, що «такі
трагедії були можливі лише тоді, коли «весь світ стояв в гігантськім герці й
земля кипіла в боротьбі».

Забігаючи наперед, слід зазначити, що 1951 р. ці ж
каральні спецслужби пригрозили Сосюрі виключенням його зі Спілки письменників
СРСР і буквально змусили його каятись за любов до України, виражену у вірші
«Любіть Україну».

«За свої численні смертельні гріхи перед партією, – писав
Ю. Лавріненко, – він так щиро і лірично каявся, що суворий ЦК кожного разу
вважав можливим відпущення гріхів. Помиляються одначе ті, хто вважає Сосюру за
недалекого і безвідповідального лірика-співуна, простачка. Поруч із
найпотужнішим ліричним талантом був у нього гострий розум та інтуїція, які
вражали часом глибоким влучанням у серце явища чи проблеми.

А все ж творчі успіхи Сосюри лишилися незмірно нижче
можливостей його таланту. Чому?.. 
…Через постійні вправи над ним ЦК партії, що клала його раз-у-раз під
свій прес і витискала із нього зайвину буйних почуттів і соків? Через загальну
приреченість літератури Розстріляного Відродження? Через брак самодисципліни?
Може, через усе те разом …Життєвий шлях Сосюри, бігши через усі перерізи і
закрути надзвичайного українського п’ятнадцятиліття (1917–1933), сприяв
створенню саме такого його профілю».

Подібних запитань може бути ще дуже багато. На деякі з
них й відповідати не слід, бо вони риторичні і відповідь несуть у собі.
Українську літературу «розстрілювали» не тільки в тридцяті.

Доходило до абсурду. «Адвокат» від соцреалізму Леонід
Хінкулов дорікав М.Рильському, що не так «літають» його «ластівки». Зацитувавши
рядки: «Хай собі кружляє, обертається / Хоч круг лампочки земля стара! /
Ластівки літають, бо літається, / І Ганнуся плаче, бо пора», – «діалектик»
Хінкулов провадив своє: «тут яскраво висловлено ідеалістичне заперечення
можливості пізнання законів навколишнього світу, пізнання об’єктивної істини.
Ідеалізм завжди заперечує можливість пізнання світу та його закономірностей, не
вірить у достовірність наших знань, не визнає об’єктивної істини і вважає, що
світ повен “речей у собі”, які не можуть бути ніколи пізнані наукою…». Себто
Хінкулов вирвав шматок тексту з «Короткого курсу історії ВКП (б)», яким картав
Рильського за декадентизм та занепадництво, за «метафізичну філософію,
ствердження фатальної довічності, якоїсь непізнанної, сліпої необхідності
трансцендентних, неприпустимих для людського досвіду законів світу».

м. Львів

Закінчення в наступному числі.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!