Високий політ білого кречета

259

Володимир Шовкошитний. Білий кречет. – К.: Український
пріоритет, 2013 .

Володимир Шовкошитний – автор відомий, досвідчений, з
яскравим літературним іменем і особливої атестації не потребує. У його творчому
доробку 14 різножанрових книг, чимало з яких відзначені престижними
літературними преміями і добре знані читачеві. І все ж, як на мене, критики про
нього пишуть мало чи недостатньо, і, хоч загальний наклад книг письменника
складає понад 100 000, та виходять вони переважно невеликим числом, адже
система книгоросповсюдження й досі не налагоджена. Переживаємо час, коли
молоді, менш талановиті і більш зухвалі письменники намагаються відсунути на
маргінес творчість старших колег, і значною мірою їм це вдається. Мені
принаймні хотілося б, щоб у нас більше говорили про Анатолія Дімарова, Йосипа
Струцюка, Романа Іваничука, Віктора Міняйла, Геннадія Щипківського, Валентина
Чемериса, Святослава Праска, Степана Бабія, Василя Горбатюка, Івана Захарченка,
ніж про молоду генерацію, за плечима якої одна чи дві вутлих збірочки, а галасу
і шуму хоч вуха затуляй.

У літературі все вирішує рівень таланту. Це непохитна
аксіома. Хоча дехто може запитати: а як з працездатністю, наполегливістю,
цілеспрямованістю? Маю певність: якщо людина від природи отримала хист до
слова, то він не дасть їй дрімати, змусить працювати, виконувати ту життєву
місію, що покладена на нього. Іншими словами кажучи, любов до праці – це
складова творчого обдарування. Лінивство і талант – речі несумісні.  Ця думка завжди приходить мені  на гадку, коли в руки потрапляє новий твір
В.Шовкошитного, людини невсипучої енергії і невичерпної творчої снаги. Але
вражає митець не тільки працездатністю, а й різноманіттям жанрів, сміливістю
творчих задумів і широтою тематичної палітри. Прикметно, що він  ніколи не повторюється, у кожному творі
постає незмінно іншим, завжди по-новаторському свіжим і несподіваним. І
тому  з кожним новим твором читач, по
суті, відкриває нового Шовкошитного. Не всі це спроможні оцінити і зрозуміти.
Для декого це виявляється надто складним, бо тільки звик до однієї манери оповіді,
як з’являється зовсім інша.

Новий роман письменника «Білий кречет» побудований на
лінійній манері  оповіді й за суттю своєю
є надзвичайно динамічним і напруженим. Кожен, хто відкриє його і зануриться у
його стихію, уже не зможе вийти з неї, не перегорнувши останню сторінку. Не
беруся переповідати сюжет, бо це зайняло б надто багато місця, враховуючи
численні розгалуження і вставні новели, окреслю тільки його фабулу: молодий
вчитель Дмитро потрапляє на Соловки, тому що дозволив собі сказати дітям правду
про голодомор. Розуміючи свою приреченість, він при допомозі ще не повністю
звироднілого чекіста передає записку дружині Ельвірі, щоб рятувала
новонароджену доньку і себе як дружину «ворога народу», одружившись удруге.
Іншого виходу він не бачить, бо його справді немає, і Ельвіра, згнітивши серце,
виходить заміж за Макара, який також дивом повертається з «того світу», й
втікає з ним до своїх батьків у Кам’янець-Подільський, де родина втрапляє у вир
шалених  історичних катастроф. Однак,
пройшовши ГУЛАГ і штрафбат, Дмитро повертається в Пологи, і в його житті
з’являється Роза, що дивом уціліла в пеклі нацистських і більшовицьких таборів.
А за кілька років по війні в село також повертається й родина Ельвіри та
Макара. В обох родинах вже народжені діти…. Ось таким гордієвим вузлом
зав’язується драма шекспірівської глибини і колізії.

«Обидві сім’ї жили в Пологах. Роза кохала Дмитра. Дмитро
кохав Розу. Макар кохав Ельвіру. Ельвіра кохала Макара. Але кохав Дмитро й свою
незабутню Ельвіру. Але кохала й Ельвіра відібраного в неї Дмитра… А
шостого  березня Макар і Роза залишали їх
наодинці. Щороку».

Оповідна манера В.Шовкошитного строго реалістична, тобто
межово проста, прозора, без якихось надмірних стилістичних ошатностей і
свідомих ускладнень. Щоб надати їй епічного подиху і сили, автор послуговується
біблійною лаконічністю: «І була ніч. І був ранок. Продовжувалось життя…»

Зрозуміло, щоб підняти такі теми, як голодомор, війна,
репресії, мало одного трагічного сюжету, тут потрібна неймовірна психологічна
глибина, сердечний біль, душевне співчуття і співпереживання. Іншими словами
кажучи, тут навіть мало одного таланту, тут потрібна ще й велика душа.

Сьогодні про страхітливе винищення українського селянства
написано немало, але мало кому з письменників вдалося піднятися до справді
глибокого осмислення цієї трагедії. Володимир Шовкошитний зміг. І не тому, що
його книга рясніє шокуючими подробицями, моторошними деталями, від яких
ворушиться волосся на голові, зовсім ні. Усім цим він якраз і не переобтяжує
твір. Сила його художнього прийому полягає в недомовленості, часто напівнатяку,
штрих-пунктирних акцентах, але все це зроблено так майстерно, що тиша,
здається, волає і навіть мертві людські очі кричать. Як йому це вдається,
залишається творчим секретом, таємницею. І це зрозуміло, бо де талант, там
завжди загадка.

Нас глибоко вражають і ще довго після прочитання книги
переслідують драматичні долі не тільки головних героїв, а й осіб, так би
мовити, другорядних, епізодичних, але добре виписаних і з яскраво вираженими
натурами і обличчями. Кожен із них, по суті, жертва тоталітарної системи: з
одними вона розправляється неймовірно жорстоко, з іншими – менше, але по душі
кожного проходить своїм важким нищівним пресом.

В. Шовкошитний неквапно розгортає сожетну колізію, але при
тому залишається ощадливим у словах й образах. Він пише так, щоб картина, яку
він змальовує, одразу ж постала перед внутрішнім зором читача. Як зразок такого
опису звернемося до хресної ходи Макара, що набирає високого символічного
звучання і в творі відіграє важливу композиційну роль: «До десятої ранку, коли
до сільради потяглися щасливі люди, аби послухати правду про успішну боротьбу
радянського народу з ворогами народу, він уже вирізав на хресті «Раба Божа
Марфа та її діти – Віра, Надія, Любов. Убиті 1933р.» і, поклавши на плечі,
поніс того хреста хресної дорогою назустріч щасливим людям. Натовп біля
сільради, забувши про наказ бути щасливим, замовк здивовано і тільки чийсь
жіночий голос запитав: «А хто воно такий?»

– Ой, коли б не Макар! – здогадався інший.

Потроху люди й собі посунули за хрестом, де обходячи, а де й
ні, багно чорної землі, посунули на цвинтар. Макар ніс хреста, згинаючись під
його пригноблюючою вагою, і дехто навіть намагався підмогти йому. Ельвіра
Францівна наздогнала святково одягнений натовп лише перед цвинтарем, пройшла наперед
процесії. Раптом, біля самісіньких воріт, Макар підсковзнувся й упав на коліна,
придавлений хрестом. Ельвіра кинулась до нього допомагаючи встати з колін, а
чоловік на ім’я Німий підняв хреста і сказав: «Тяжкий хрест».

Макар закопав хреста, постояв трохи, а потім, ні до кого не
звертаючись, хрипло промовив:

–       Останньою
померла Надія.

Люди прочитали напис на хресті і злякано розійшлися по
рідних могилах – зірвати бур’ян, поправити рушники, поплакати в горі.

Таким був день 20 річниці Великого Жовтня в Пологах…»

Людські драми у романі розігруються на кривавому тлі
історичних подій, що окреслені 1937-1953 роками. І як наслідок тут зринають
імена відомих політичних діячів і провідників українського народу періоду
визвольних змагань. На драматичний кін виходять Бандера і Мельник та їхній
попередник у збройному спротиві німецьким і більшовицьким окупантам
Бульба-Боровець, образ якого, принагідно кажучи, змальований з великою
симпатією і любов’ю. Зустрічається тут читач і з першим командиром УПА Климом Савуром,
фашистським рейхскомісаром Кохом, радянськими очільниками, провідниками і
рядовими членами українських «летючих загонів». Роман також густо заселений
простими людьми, яких підхопив вир кривавих подій і кожному визначив свою
трагічну  чи драматичну долю. Добре
висвітлено польсько-українське протистояння, але не з погляду охопленого святою
ненавистю українського патріота, а безстороннього історика, що послуговується
мовою документів і фактів. Автор вперше так глибоко і правдиво відобразив
мельниківсько-бандерівське протистояння і конфлікт бульбівців та радикальних
прихильників Бандери, що закінчився, як відомо, жахливим кровопролиттям.  Складна епоха породила складні конфлікти і
автор цілком віддає собі звіт у тому, що писати це холодною рукою і серцем немислимо,
що за таке письмо доводиться платити кров’ю серця. Знаю з власного досвіду, що
подібні книги безслідно для автора не минають і, мабуть, додалося після цього
роману у В.Шовкошитного сивини на голові й в душі. Що вдіяти?! Той, хто прагне
бути правдивим і чесним перед читачем та історією, завжди має додавати до
чорнила краплю власної крові.

Автор винятково уважний до історичних документів і часто
цитує їх, а ще  до подробиць, цифр,
топоніміки, емоційно забарвлених прізвищ і окремих промовистих фактів. Він
свідомий того, що доля поклала на нього особливу місію – показати зловісне,
потворне обличчя війни та її криваве, ненаситне черево. Як людина совісна і
талановита, він намагається бути безпристрасним і неупередженим
літописцем-самовидцем і ніколи не взорує на ту історію, що пишуть чи вже
написали переможці, історичну правду він бере, кажучи образно, з рук простого
селянина, що волею Бога і долі опинився у гущі страхітливих подій.

На тлі нинішньої розгнузданої, безсоромної і вульгарної
літератури письмо Володимира Шовкошитного сприймається як взірець високої
духовної чистоти і краси, що стоїть на сторожі ідеалів миру, добра і любові, не
дозволяє людині до кінця розтлінитися і втратити своє сумління.

Мистецька майстерність письменника, як на мене, найповніше  проявляється там, де він демонструє уміння
переломити світ крізь призму чужого світосприйняття – літньої людини, підлітка
чи навіть дитини. Таке перевтілення завжди майстерне, винятково переконливе і
сприймається беззастережно. Авторові віриш, тому що він щирий, переконливий і
точний у деталях, і головне – уміє передати душевний настрій, налаштувати нашу
вібрацію на вищий лад.

Володимирові Шовкошитному чужі всякі ізми і штукарства у
мистецтві. Його проза приваблює і зачаровує ясністю, простотою (але не
спрощеністю) і пластичністю думки. Іншими словами кажучи, він прихильник
неореалістичної школи, що не допускає бездумної гри словом, туманної
алегоричності й безпідставної кодовості.

Закінчити мені хотілося б таким цікавим фактом. Якось,
виступаючи перед читачами, прозаїк зізнався, що писав свого «Білого кречета» на
тому ж місці і за тим же робочим столом у Спілці письменників на Банковій, 2,
що колись Василь Шкляр «Чорного ворона». Факт, як на мене, цікавий, небуденний
і символічний. І хочеться побажати «Білому кречету» такого щасливого творчого
лету, який випав на долю «Чорного Ворона».

Петриківський ліс

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!