«Виламування із пагорбів», або Прапервні й основи характерника Іллі

172

Літепло тамтого спогаду водночас
сяйне і відчайдушно-беззахисне: середзим’я, перші сезони Міленіуму в
предковічному Києві, точніше, від Р.Х. рік 2002-й, нині майже всуціль
змелений  жорнами невблаганного часу,
так, що й сліду не лишилося – бувають такі роки, рятівною зникомістю покриті, і
ними теж для чогось ми обдаровані… Невеличкий хол в лівому крилі спілчанського
будинку на Банковій, за вікнами повільно сіється сніг, у чотирикутнику
прочинених дверей – сходи до «Енею» з гостинним 
шинквасом, помірними цінами, настінними розписами Базилевича і міцними
дубовими столами, за одним з яких, похмуро вдиваляючись у січкувату його плоть,
вподобав був посиденькувати Григір. Сьогодні то – як кадри з фільму про інший
світ, іншу метафізичну реальність. Інша вже Банкова  – не скажу, краща, але інша – із  чорними лініями настінних графіті та латками
побитої війною бруківки, і хол той, ніби домовина, давно вже запечатаний
важчезними дверима, які чи й відкриваються коли (ще за за полум’яного в слові і
вправного в торгівлі Яворівського 
з’явилася там латунна табличка з написом, що має бути занесений в аннали
українського правопису – «Офіс Народного Депутата України»; дейкують, після
Майдану цей «Депутат України» ще більшого 
панства й начальства собі добув), – ні «Енея», ні Базилевичевих фресок.
Темні води покрили все, і виринають на поверхню хіба уламки колись гонорових
каравел, і проступають на клаптях вітрил дивні письмена  – така ось ланцюгова реакція з полином
наприпочатку століття, тільки Марію там годі шукати… Кількагодинна тоді балачка
з Валерієм Іллею  (від усієї його постаті
у старосвітському зимовому кожусі віяло якоюсь нетутешністю – не з нашого часу,
не з нашого віку, тому, завваживши в спілчанському будинку його стрижену «під
горщик» голову, на пам’ять спадала чи то народна картина XVІІІст.«Дума
селянина», чи  малюнки з альбому Де ля
Фліза з типами селян Київської губернії) була у суті речі його монологом, плин
якого автор отсих рядків вряди-годи лише корегував запитанням, натяком,
здогадом: якщо тобі Господь посилає співбесідником чоловіка, який спізнав світи
і засвіти, то щонайменше – треба бути принаймні вдячним слухачем. Ілля в
спілкуванні наділений був унікальною здатністю – він, ніби скрипічний ключ,
поставою своєю відкривав позамежжя і виміри: не начиняючи діткливу бутність
тоннажем риторики, не заповнюючи, як багато хто з його покоління, собою
улюбленим простір крихкої комунікації (бо чимало з тих, хто протиставлявся
совєтчині в спосіб плекання власної екзистенційної осібності, доплекався,
зрештою, до егоїстичної шизофренії, яку й носитиме у собі до скону, вважаючи її
за найпевнішу ознаку власної геніальності), він умів багато про що сказати і
багато про що помовчати. Достоту Мамай і казнодія в одній іпостасі: пише собі
чоловік епістоли з хутора, а в поезії вслухається в субстанцію тиші, яка для
його складносурядних метафор та симфор – тло, і обрій, і викшталтуваний німб
звичної поетові самоти. У тій пам’ятній розмові-ріці, яка, проминувши пороги
секуляризованого авангардизму, на якому Ілля 
розумівся чи не краще за всіх його апологетів гуртом взятих (принагідно
прочитав мені того дня незлецьку лекцію про структурну залежність Джойса від
Езри Павнда та про «нефігуратив» Ганни Собачко, який Гімалаями підноситься над
механістичною динамікою пласкої «архипенктури»: радив ще об цім неодмінно
читати в числах «Образотворчого мистецтва» та «Артанії» Миколи Маричевського),
покотила свої хвилі до чистих плес вперше ним в цілій мисленнєвій традиції
концептуаліалізованого «Річища Великого стилю» української культури, де
Стефаник і Лорка, Шевченко і Тракль, Ілля вже на схилку її, понімувавши кілька
хвилин після моїх слів про концептуалізоване його поезією максимального
згущення драматизму в  просторі
розгорнутої  метафори (під ту пору то
найбільше вражало мене у його писаннях), завважив: «Не писатимуть. Побачите, не
писатимуть про мене, бо чужий я для них. Оно цілий Інститут літератури –  хоч би рядочком коли озвався. Про кого
завгодно стоси паперу списуватимуть, усіх авангардистів, навіть і тих, хто лише
кілька благеньких текстів із механічно стуленими рядками спромігся видати,
…надцять разів перерахують, а про мене мовчатимуть».

Власне, йому
це боліло – дуже і повсякчас: його тотальна не-присутність в семіотичному
просторі post-совєцької України, те оглушне мовчаня, яке супроводжувало його як
поета саме в цій добі. У тій, колхозансько-парткомівській епосі, його, та й
інших нонконформістів мовчання було офірою і служінням, бо промовляння в
публічному дискурсі (будь-чого і з будь-якою інтонацією) було жестом навіч
колаборантським, проте і в часи двох порубіжних Леонідів, і навіть першого
Віктора, на кого він  так покладався,
Валерій Ілля і творена ним «Основа» 
лишалися непривітаними з’вами – такою собі екзотикою, безпечною і
чудернацькою, далекою від реальних суспільних нуртів.  Для Іллі це було гіршим зі злочинів –
злочином супроти стилю, і ходило йому не за марнославство (Ілля,  до речі, міг бути навдивовижу самоіронічним –
знати, що чеснота ця ніколи не сусідить із марнославством), як за
репрезентативність: поет повсякчас відчував, що його покликано свідчити «місту
і світу» про одчайні єпіфанії і зникому серафітичність українского села.  Тому, знати, що  «випадання» Валерія Іллі з мейнстріму тієї ж
таки «парт-хоз-активної»УРСР, на яку нап’яли маскувальну синьо-жовту кошулю,
залежало не так на специфіці рецептивних шифрів поетичної кодації (хоча й не
без цього: маркетингові стратегії «Критики» Джорджа Грабовича, для якого
онтологічно-національне образотворення Валерія Іллі було засадничо чужим,   орієнтували насамперед на імперативне
впровадження на український літературний «ринок» прозаїзованого верлібру – цієї
благенької стилізації під американських бітників), як на несумісності
світоглядних нуртів. А на те справді вже немає ради.   

Цей есей
(скорочений його варіант під назвою «Про роллю та Іллю, або Як читати листи з
хутора» друкувався 2005-го у липневому числі часопису «Кур’єр Кривбасу») – на
спомин про поета. Хоча писався він десять років тому (сучасний читач втямить
темпоральну різницю  – найперше у
просторі акустики скрипту, де відлунює ющенківський післямайданний наїв), і то
з іншої нагоди.  Схилком 2004-го якраз
пішла блукати світами видана в Києві 
збірка Валерія Іллі «Розширеними очима» – довгоочікувана,  в авторській редакції, з авторським же
структуруванням матеріалу (ще перед тим львівський «Сполом» видрукував збірку з
такою ж назвою – з такою лихою коректурою, так що Ілля в кожному примірнику
мусив власноруч виправляти помилки). Валєр Павлович (йому до вподоби було, коли
я вдавався до такої дещо змодернізованої інтерпретації назовництва) дуже тоді
сподівався, що висунуть книгу на Шевченківську, і що критика достойно на неї
відгукнеться. Пам’ятаю,  при одній  з наших зустрічей – «хрещатицька» підземка,
гуркіт і тиснява, тирлування люду, до таких тонких матерій, як складносурядна
метафора без проміжних автологічних структур зовсім байдужого – дейкували ми об
цім з добру годину, і Валєр Павлович ще сказав наостанок: «Як допишете есей,
озивайтесь. Вип’ємо гарного червоного вина».

На жаль, не судилося ні з
Шевченківською, ні з вином (досі таким щемом проймає, коли потраплє перед очі
його дарчий напис на тій книзі – «Сашкові з довічною  козацькою приязню і прикликанням Божої помочі
на такій самотній дорозі нової поезії»)… Проте варто пам’ятати: Даниїл Андрєєв
у своїй «Розе мира» зарахував Шевченка до кола кількох найвищих Учителів
людства. Певно, там, у засвітах (у Іллі об тім пречудово: «бо Україна то не
тілько на Землі») він має змогу обдаровувати премією свого імені тих, кого сам
вподобає. Без бюрократичних посередників.

Принаймні, Валерій Ілля знав про Україну щось таке, про що
не здогадуються ні каторжани постмодернізму, ні дяки глобалізації.

 

 

о каталогізованих в огромі
бібліографічних покажчиків дискусіях про ймовірність поезії після Освенціму,
здається, саме наспів час на балачку за цю ж таки примхливу субстанцію, одначе
вже після винайдення perpetuum mobile суспільства видовища. Обидва дарунки
Просвітництва анітрохи не поступаються один одному ні за технологічною
оснащеністю, ні за циклопічною величчю формовиявів. Ринок перенасичено, перевиробництво
текстів, достоту за класичною політекономією, спричинило до обвального падіння
цін – і авторський менеджмент, на відміну від добрих старих 60-х, коли ще
вірили в контркультуру і рятівну харизматичність тріади «sex, drugs,
rock-n-roll”, більше не здатен “розрулити” ситуацію. Одне слово,
постапокаліптична доба, усе, що мало скінчитися, давно закінчилось, просто
“ящик” забули вимкнути, тому й втішається кожен, як ресурси кредитної картки
дозволяють: саундтреком із “Бригади”, мобілкою із мелодією Моцарта, стіхами
київського поета Євгєнія Юхніци. “Не очікуйте від кінця світу занадто багато”,
– задерикуватий афоризм знаного центральноєвропейського мудрагеля, поховавши
під ваготою нестерпної легкості музейні артефакти на взір “Мене, Текел, Перес”,
узвичаєно організовує простір того, що лишилось після вибуху, який був занадто
голосним, аби його почули. І ніяких обтяжуючих рудиментів романтизму,
коштовного каміння, пурпуру, “удару веселого стилета” (М. Рильський),
аристократів на гільйотині і буйночубих комунарів на барикадах. Тоталітарні
претензії цілісного світогляду засуджено в Гарварді, вирок завізовано під час
ланчу бізнес-еліти  в Давосі, а
публічними стратами фанатиків-шиїтів і всіляких там недобитих лісових повстанців
у Непалі і Колумбії публіка щодня милується у вечірніх теленовинах. Або –
повинна ж виявлятись і українська специфіка! – читає у поважній щотижневій
газеті про вилазки на ідеологічному фронті шаблезубих ксенофобів та обмежених
хуторян, яких хлібом не годуй – дай повправлятись в писанні “аграрних верлібів”
чи холодноярській пропаганді.

За
хутір наразі згадано зовсім не “мєжду прочім”. На нашому підсонні він
завжди  у кількох кроках від поезії,
війни, смерті – пограничних станів особистісної та етнічної самототожності:

 

А хутір в сяєві – казкові
лаштунки,

Мов дивний Чигирин, де сплять
гетьманські салі,

Де ти вигадуєш, бадьорий і
стрункий

Залізний стиль нових універсалів,

–  окреслення Маланюком візійної постави першого
нашого програмового хуторянина Панька Куліша видається симптоматичним. І в часи
Шевченка- Костомарова, і в 30-ті, коли громили єфремовщину, і в добу Тютюнника
(його проза – то щемна екзистенційна фуга прощання з хутором як останнім
бастіоном національного опору і спроба утримати його в літеплі пам’яті і
спогаду), і натепер, згадаймо бодай за Андрія Кондратюка та Любов Пономаренко,
хутір-межа, хутір-знак, хутір-оборона, взорований на геометрію укладених
військовим шиком козацьких возів, залишається останньою непідлеглою територією,
у яку, як світ у “яйце-райце”, згортається зіщулена плоть української Ойкумени,
накопичуючи там сили для нового пасіонарного вибуху. За Д. Донцовим, жодна інша
система координат не уможливлювала витворити “культ великої легенди, яку одну
лише можна було протиставити міфові соціальної революції, розігріти до білості
той національний “шовінізм”, який один лише своєю непримиримістю міг з’єднати
маси і конкурувати з непримиримістю совітської ідеології”. На вітрах історії
хутір лишався осторогою – наприкінці другого тисячоліття він несподівано став
водночас і звабою. Останньою звабою українського Заратустри, якому заманулося,
не висуваючись у порожнечу, не відчуваючи шкірою холодок прикінцевих запитань і
остаточних відповідей, погратись в барвистий декор, підретушувати світлини, що
висять на стіні поряд з образами, і віялом кинути на стіл мальовані кахлі, як
колоду карт. Бо хуторянином легко назватися, але ним дуже важко бути. Точніше,
у цьому випадку доречніше вжити слово “набутись”. Хуторянства набуваються, як
прагнув набутися своєї омріяної середземноморськості Камю, його плекають і
викшталтовують. А платять за це, як платив Куліш згарищами свого обійстя,
Щоголів – тотальним нерозумінням сучасників, яких сліпі проводирі вели до
“современних огнів”. Хутір-міф балансує повсякчас над прірвою хутора-мовчання –
як примусового, обумовленого зовнішніми чинниками (петербурзької “Основи”
вийшло 22 числа, по тому до 1993-го, коли часопис було відновлено – оглушливе
мовчання), так і мовчання-повноти, мовчання посеред крихкої тиші застиглого
небесного світла, мамаївсько-буддистського вслухання в безмовну пустелю
Божественного Ніщо. Тут важить найперше довершеністю стилю  – чистота ліній, шляхетна аскеза інсталяції,
ювелірна відграненість трибу життя. Як у 
німуванні Стефаника наприпочатку століття ХХ-го. Або як у двадцятип’ятирічній
вимушеній мовчанці Валерія Іллі, поета-щезника і видавця знаково-рубіжної
“Основи” на його, століття, схилку.

На
відміну від архетипового слобожанського старчика, нашого архетипового
основ’янина світ ловив не так завзято. Себто зваблював, звичайно, чимось – як
же без цього? – проте дуже й дуже не нав’язливо. Система в подивугідний спосіб
“не помічала” його, не створюючи Іллі промоції ні на сторінках обезвітчизненої
“Вітчизни”, ні на просочуваних крізь щільність заглушок коротких хвилях. Достоту
як єдиний механізм, така собі Східна й Західна Римська імперії, розділені
умовною Берлінською стіною, стіною уявної конфронтації, але реального
спіробітництва. З огляду на це не надто здивувала Валерія Іллю і відмова одного
з провідних діаспорних видавництв друкувати у 70-ті його поетичну збірку,
передану каналами французького посольства у Москві: Григора Тютюнника,
Валентина Мороза, Зиновія Красівського у подібний же спосіб там викреслювали
«зі святців», зважаючи на занадто радикальну непритлумленість у їхніх текстах
етнічного болю, який ніяк не укладався не лише в парткомівські матриці, а й у
європоцентричний мейнстрім “демократичного”, а не національного.

У материковій Україні доби Шелеста-Щербицького Ілля
нагадував якогось занесеного з періоду гетьманування Мазепи чи Данила Апостола
мандрівного філософа, який, сховавши в торбі хлібину й книгу, простує одному
йому відомим шляхом, проповідуючи старшині і поспільству. Поезії, що
перетікають у трактати з проблематики української праісторії (з огромом перелопаченого
матеріалу і обов’язковою радикальністю висновків. Шокуючих? Але ще Юрій Липа
твердив: “Тоді виросте велика історія. Лишень треба вивільнитись від змови
істориків”), трактати-прозирання в углиб’я епох, що вивершуються поезією, – то
був узвичаєний для Валеріч Іллі триб буття. Без надії на суспільний резонанс,
без заповнених прихильниками поезії на годину стадіонів, але з добірним
товариством на спільному летючому кораблі. Їжакувато-іронічний Микола Холодний
назве його вірші геніальними, Тичина стверджуватиме, що “це – на віки”. З ним
приятелюватиме гуру всесоюзного літературного авангарду Геннадій Айгі… І
навіть Бажан, номенклатурно-офіціозний Бажан, майстер алхімічних трансмутацій,
який у поемі “Сліпці” сипав прокляттями на весь український традиціоналізм і
звичаєвість, почавши від Дніпра-Славути, цієї “баюри глухих і сліпих хуторів”,
певно, несподівано і для самого себе заходиться проштовхувати його тексти до
друку, відзначивши в передньому слові до віршів: Іллєва образність “за своєю
густиною і насиченістю є безприкладною”. А ще була есеїстика – і то у регістрах
такої розмислової інтенсивності, що її після убієнного «органами» Андрія
Ніковського в художній практиці підрадянської України і слідів не лишилося.
Маленький до сказаного штрих: 80-го, коли київське КГБ «під Олімпіаду»
арештовувало всіх, кого тільки можна й не можна, Валерій Ілля друкує не
де-небудь, а в мюнхенській «Сучасності» – і то не під псевдонімом, а називаючи
власне ім’я – добірку поезій та перший в постсталінській Україні релігійний
есей «Структура чи душа?». КГБ від такого нахабства спочатку навіть отетеріло:
Ілля згадував, як його тоді ж викликали на Короленка (нині – Володимирська) у
знану натоді всім похмуру хату, і «слєдак», тримаючи в руках сіренький томик
липнево-серпневої за 80-й р. «Сучасності», 
просичав крізь зуби: «Подякуйте своєму Богу, що в цьому тексті – тільки
про релігію і мистецтво, і ми не знайшли там ні одного негативного слова про
партію та радянський лад. Інакше б сіли Ви 
– і сіли надовго». А понад усім цим нуртуванням, хвалою і хулою,
поетичними перекладами з китайської, рибальством на Каспії, працею
піонервожатим не десь, а в Артеку (чим він там збував час? дітям партхозактиву,
що нині в банкіри та міністри повибивалися, про вивільнену  від автології поетику вільного вірша
розповідав?), бурлакуванням при етнографічних експедиціях, сторожування по
колгоспних садах (справа та – не ідилічно-пасторальна, і далеко не кожен
«піїта» на неї зважиться: і бійки були, і переломи, після яких у гіпсі лежав, і
молдавські гагаузи, що біля їхнього села Ілля з кількома вівчарками яблуневий
сад охороняв, з обрізами приходили до нього «поговорити»), езотеричною
мандрівкою до буддистської  Бурятії,
аби  «перевідати» приятеля-засланця,  якого забрали 
під час «покосу» 1972-го (не одірвався б від гебістів, які «пасли» Іллю
од самого Києва – ще одним в’язнем у імперії стало б більше), підносилась
вроджена елегантність його селянського аристократизму. Водночас вивільненого
від зайвини побуту в нестримній авантюрі бурлакування і вкоріненого в грунт, у
хутір: достеменний хутір, не локалізований жорстко в часі і просторі, а
метафізично явлений – завжди підноситься, як світ на картинах Віктора
Гонтаріва, він стає навшпиньки, вдивляється в овид, очікуючи на звістку, хоча й
знана вона йому справіку. Богемний Ілля, балансуючи між медитацією та
хепінінгом, між харизмою та криміналом, може, одним з дуже небагатьох насвітлив
взискувану на той час тотальність людини української альтернативи – з
обов’язковими кулаками (як то і належиться справжньому добру), читацьким
квитком ЦНБ і томами Шпенглера чи загадкового Лукашевича під пахвою. Десь
приблизно таким і побачив його герой голосної нині Вольвачевої “Кляси” –
мандрівним дяком і перебийнісом, січовим гостем, запорозьким характерником
посеред загуслого маразму ери вимираючих генсеків. Побачив, щоб увіч
по-бартівськи отримати насолоду від тексту: “Той таємничий, з виголеними
скронями чоловік розповідав дивовижні речі, подорожуючи тисячоліттями, наче
салатами й чарками на столі. За його словами, виходило, що орії-гречкосії
вперше на землі винайшли колесо, Ісус Христос був галілеянином, тобто з
Галичини, а в Іспанії є місто Хатка, що теж неспроста. Пашок дивився в
іконописні, напівприкриті важкими повіками очі поета і думав про іспанське
місто, а ще більше про те, наскільки ж хороша річ – акордні роботи. Саме так
працював той поет-каратист, він влітку сторожував сади в Молдавії, а взимку
сидів у найкращому готелі Ялти, дивився на туманне море, пропахле ставридою, і
писав вірші”.

Видана цьогоріч [автор цього
скрипту дозволить собі нагадати: ходить за Р.Б.2004-й] Видавничим центром
«Просвіта» збірка  Валерія Іллі
“Розширеними очима” мала б, зважаючи принаймні на літературний статус її
автора, заповідатися на своєрідне вибране – певна річ, у близькому до
подарункового форматі. Поезія та есеїстика його – про останню взагалі треба
провадити окремішню розмову і писати окремішні розвідки як про явище унікальне:
фактична непрочитаність її знакує за ще одну босхівську дивовижу нашого
межичасся – здобулася на визнання в обох “керівних центрах” поділеного на
ворожі військово-політичні табори національного письменства: від ультраавангардиста
Юрія Тарнавського, термінатора антитрадиціоналізму, прохолодного екзегета
лікарняної чистоти нікельованих поверхонь слова до останнього з могікан
нищеного-перенищеного українського народництвства Віктора Міняйла (“Взагалі,
Ваші поезії нагадують первозданну тишу, до якої прислухається сам Бог. А Ваша
“Сварга” в іншій, не українській літературі, не звичній до влади нездар,
цінувалася б як геніальна річ”, – дослухаймось до автора “Вічного Івана”). Це,
погодьмося, за щось таки знакує, особливо, враховуючи затяте прагнення борців
із хуторянською обмеженістю замочити своїх опонентів у неглибокому ставку,
тому, що поблизу млинка і, не на ніч будь сказано, тестаментально-рустикального
вишневого садка. Між тим з “Вибраним” у Іллі якось не складається, так само, як
і з виданням тому есеїстики, так само, як із регулярністю виходу редагованої
ним  “Основи”: видавши, починаючи від
рубіжного Великодня 1993-го, одинадцять чисел часопису, протягом наступних семи
років (від 1997-го – аж до 2004-го), “Основа” існувала у вигляді теки з
матеріалами, що їх неупокорений основ’янин носив по різних українських
інституціях, сподіваючись на таку ефемерну ниньки річ, як національна
солідарність. З останньою, як завжди, сутужно, натомість із впровадженням
космополітичної мультикультурності – жодних проблем: в “Українському засіві”
ІБТ ще коли розгледіли “фашизм”, “Світовид”, який друкував не те, не тих і не в
потрібних пропорціях, припечатав своїм крижаним поглядом атлантичний Вій,
Сопронюкове “Слово” тиняється світами, на Музейній, 8, де колись кавував
Анатолій Лупиніс, тепер порядкують меткі людці – і національний прапор звідти
знято на знак остаточної капітуляції. ”Руки вгору, ср…ку вниз, признавайся,
де фашист”, – як говорено було колись у дитячій лічилці. “Жила “Основа” і все
було ясно й чітко, і пас Ілля наші отари, вишиковуючи непохитний ряд,
українську літературну академію… А зникла з овиду…– і все поглинув хаос”, –
бідкався в літературних денниках Петро Сорока, та й чи тільки він один. Варто
зазначити, що книга віршів з назвою “Розширеними очима” повинна була з’явитись
ще 1989-го, одначе натоді видавництво на подібну трансформацію оптики не
погодилось, і перша збірка – перебудовчий подарунок митцеві до його
п’ятдесятиліття! – здобулася на дещо звичнішу для літноменклатури назву “За
туманами ковалі”. Одначе «споломівський» артефакт – зовсім не повторення
пройденого, нехай навіть із відновленням цензурованих моментів. Перша книга
неминуче мала стати своєрідним міксом, поєднавши тексти двох збірок, відмінних
і за часом, і за тональністю письма – “Сопілки присмерку” та власне
“Розширеними очима”. Її композиційна хаотичність обумовлена була потребою
найбільш повної репрезентації фактично невідомого широкому загалу мистця.
Проминаючи згадану на сторінках цього тексту “Сваргу” (1996), що її в
остаточному підсумку варто назвати з’явою не літературною, а понадлітературною,
світоглядно-сенсотворчою, подібною до Кулішевих “Листів з хутора” або “Золотих
воріт” Василя Пачовського (література як цілісність виростає на семантичних
зсувах, передбачаючи плинність означуваних, їхнє нуртування у невпорядкованій
дифузії викликів-відповідей; натомість “Сварга”,  за Іллею, «книга буття українського
селянина»,  всуціль
космогонічно-статична, у ній викшталтовується одвічне тривання незмінних
сутностей  – хоча зовсім не проблема
віднайти у тамтому монументалізмі і достоту шедевральні поетичні рядки:
“заупокійного співу плуг / ролля душі тане / насінині сльози нікуди упасти – /
одчинилась далина!”), найперше “Розширеними очима” правлять для читача за
достеменний зразок поетичного «дому буття» 
Валеря Іллі.  Іллі-поета, якого
належить  осмислювати в сучасному йому
плетиві метафоричних кодаці й, а не Іллі-візіонера й історіософа, у дискурсі
якого варто насамперед відшуковувати закодовані мислительні інтенції.

Проте
без мислиннєвого нурту, як то у хуторян зазвичай і ведеться, не обійдеться.
Якщо точніше – без філософії поезії та осердя її етнічної самототожності –
річища Великого Стилю, на плин якого Ілля обов’язково проектує багатоманіття творчих
формовиявів. Що це: останній спалах концептуалізму, герменевтична традиція
поєднання тексту і тлумачення, чи суто інтелігентська туга за універсальністю?
Кожен із запропонованих варіантів відповіді буде правильним або хибним лише
частково, бо для Валерія Іллі стиль водночас окреслюється і замкненою матрицею
дискурсів, каноном інтерпретацій, і способом перетворення емпіричного в
трансцендентне. Сергій Єфремов, що він в “Історії українського письменства”
пропонував розглядати розвиток словесності найперше як історію уречевлених нею
ідей, мав би бути вельми потішеним. Ілля послідовно самототожний – і в
шедевральному мінімалізмі карбів на світовому дереві,  і в блискучих художніх катастрофах
публіцистично-загальникової квазіепіки, такого собі модернізованого варіанта
гоголівського “Ганса Кюхельгартена”. Жоден з письменників останньої чверті
століття не дбав так, як він, за чистоту й визначеність ідейно-стильових
констант, які закономірно продовжуються національною відповідальністю “співця”
– посередника між етнічною визначеністю “земного тяжіння” та
кінцесвітньо-технократичним сьогоденням, між золотим віком мітологічних
першомандрів і завжди актуальною альтернативою глобальному супермаркетові.
Високий естетизм його “постаті голосу” цілковито позбавлений перепрілого
декадентського індивідуалізму, вкорінюючись в онтологічні углиб’я метафізичного
досвіду. У суті речі, після «вісниківства» Донцова і обґрунтованої лідером МУРу
Юрієм Шерехом теорії національно-органічного стилю концепт Великого Стилю
вивився третьою у ХХ столітті спробою витворення всеохопної  парадигматики україноцентричного – у слові і
через слово – самособоюнаповнення. Звичайно, подібному типу письма закидали і
закидатимуть тенденційність: за С.Жижеком, 
ліберальний мультикультураліст толерує виключно симулятивного Іншого,
Іншого, який позбавлений матеріальної інерції, натомість невідчужена
вибуховість традиціоналістського углиб’я неодмінно закінчується звинуваченням в
ксенофобії. Ось лишень ніхто з інтелектуальної обслуги глобального істеблішменту
так і не спромігся зрозуміло пояснити, чому ж після остаточної деконструктивної
зачистки на горопашні “терени” відразу починають сипатися снаряди зі збідненим
ураном.

 

наче знов заспівало село

наче матір всім сиротам на Вкраїні

віднайшов

читав “Марусю” так

і плакав знов

аби то у тих словах пречистих

зостатись можна було назавжди

й ніколи з них у світ цей не
виходить, –

 

цей поетикальний екзерсис
править за добре мотто до корпусу текстів збірки. Структурно, певна річ, це не
зовсім викінчено-класичний Ілля, для якого там лишилося забагато автології,
проте світоглядно текст виформовує тональність і книги, і цілої творчості
поета. Особливо, якщо врахувати, що “Розширеними очима” концептуалізується для
її автора не черговою збіркою в переліку інших, а книгою-сповіддю, дописуваною
і повсякчас доповнюваною, візійно не завершеною, відкритою простору
майбутнього. “Село”, “матір”, “сироти”, “плакав” і у висліді – Квітчина
“Маруся” як метатекст, що в ньому вибілена болем, і разом з тим, вспокоєна душа
поета прагне залишитися назавжди – перед очі читачеві явлено атрибутику ще
домодерної словесності, природний плин якої, перерваний із відходом
Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, ще раз – чи не востаннє? – виплеснувся з
глибин народної душі в новелістиці Григора Тютюнника та “Марусі Чурай” Ліни
Костенко. На цих площинах особливо рельєфно насвітлюється засаднича
суголосність Іллі та Пантелеймона Куліша, який, відкинувши гопацько-реготальну
зацикленість котляревщини, перший поставив сентиментальну, чуттєву й занадто “просту”
для панських салонів “Марусю” в один шерег із Шевченковими архітворами.
“Навкруги цвенькає срібноголове панство, кепкують з рідної мови, з рідних
звичаїв, ще, собі на лихо, похваляють й рідне слово деякі, що ніяки іншим
такого сміху в бесіді не наробиш; а тут у серці в його (Квітки – О.Х.)
капають поетичні сльози над Марусиною гіркою й смутною долею, і виходить вона
на божий мир красна, як та весна, що вже не вернеться”, – концептуалізовані в
Кулішевому “Передньому слові до громади” топоси (Сковорода сказав би  – «зерна») бростяться у збірці  “Розширеними очима”екзистенційною
настроєвістю  просвітеного суму,
розкошування у смутку, присмеркового медитативного проминання. Іллю –
Основ’янина ваблять стани переходу, межі між насвітленим і прихованим, земним і
небесним, хвилює солодкий щем перетікання етнічної вітальності за овиди чи то
вирію, чи християнського раю. (“На смерть настінного живопису української
хати”). Іноді складається враження, що він ладен цілу Україну “відпустити” в
світлиці Отця Небесного, як відпускають в звичаї народного українського співу
найдосконаліші дівочі голоси, бо, за Іллею, “народу що на спів такий спромігся
/ на цій землі вже нічого робить”. Попри непозбутню інфернальну прохолоду
такого парадоксального розмислу варто згадати за мудрого Гайдегера, який
твердив, що найбільша небезпека завжди сусідить із реальністю єдино можливого
порятунку. “… бо Україна то не тілько на Землі”, – потвердить Ілля в поемі
“Розп’яття-33”. І це зовсім не мазохістська параноя чи малоросійське капітулянтство
– якраз капітулянтством у 70-ті були «паровозики» партійної укрсучпоезії та
ялова всеїдність євроатлантичного очманіння довколоінтелігентського загалу.
Може, це парадоксальність історіософської екстреми? Хто знає. Досить і того, що
в проваллях Щербиччини, над якою нависала диявольська тінь невиплаканого
катастрофізму 33-го, так само, як і на початку ХІХ ст., коли українство було
розчавлене психологічною травмою зруйнування Січі, без надії сподіваючись на
“чорну галку”, яка принесе “від кошового вісті”, тільки виклята наша
гіперемоційність, сльозливість та спроможність “подивитися на людей душею”
рятувала на останній межі загрожене етнічне “я”, аби потім, у “Кобзарі”,
поєднати сльозу і ревіння гармат. “Совок”, треба визнати, це чудово
усвідомлював, цілеспрямовано розбещуючи народну душу нищенням звичаєвості,
боротьбою з “пережитками старовини”, сухозлотицею радянських свят, буфонадою
дурноверхого гумору на кшталт “Фараонів” Коломійця чи жлобуватої пісеньки “Із
сиром пироги”, що застрягала у вухах. Навдивовиж правдивий у слові Григір
Тютюнник в “Оддавали Катрю” інтуїтивно відчув цей нерв доби, протиставивши її
естрадній фальші Нагірню чистоту “давньої, ущерть налитої смутком пісні” “Ой,
братику, сокілоньку”, з якою виросло не одне покоління хуторян і не одне
покоління пішло у засвіти. І ніби відлуння-перегук – з того ж часу, із глибин
того ж народу – “Читаючи “Кобзаря”:

 

то заголосить дівчина з “Тополі”

то у чорних димах ночі

шабельною іскрою згасне сльоза

то брязне не рима – кайдани.

 

Беззаперечний
традиціоналіст (великий Григір, прочитавши вірші  Валерія Іллі, назвав їх “справді вільною
українською поезією”), Валерій Ілля шукає її, традиції, прапервні (узвичаєно
вже – архетипи, але поет повертається до первісного етнічного назовництва,
відкидаючи чужинецькі впливи на мову найдревнішого народу на Землі) не в
міліарній експансивності Ернста Юнгера, імпозантній стилізації під потьмянілу
архаїку Рене Генона чи консервативні революції Артура Мюллера ван ден Брука, а
в незаторкнутих роз’їдаючим скепсисом глибинах української почувальності. У
квінтесенції її – народному мелосі, ліричному, а не героїчно-похмурому, не
козацько-авантюрному (апологет лицарського меча Донцов, певно, вибухнув би
звичною своєю інвективою, порахувавши частотність вживання у його віршах слова
“сльоза” і похідних від нього), що єдиний потрапить “затулити собою найсмутніше
у світі серце України”. Наскрізна релігійність Іллі, не розтікачись замуленими
потічками квазіцерковної термінології та безконечних цитацій зі Святого Письма,
що ними, ніби костуром, підпирається пласке і перетерте на сухий порох
моралізаторство, владно повертаєтться до середньовічного дуалізму світів, у
координатах якого “тут-і-тепер” – це зовсім ще не остаточно, де знають про
Суддю, а процес абсолютно не схожий на кафкіанський.

 

Повільний плуг сльози на Божому
лиці

проростаючому розширеними

очима у тишу поля

де понад житом їхніх темних
молитов

Ісус косу клепле у голосі зозулі.

 

Вчувається
наразі щось напродиво близьке до Шевченкової “Марії”, за Єфремовим, однієї з
найрелігійніших у світі поем: м’яка, дотикова, достоту середземноморська
олюдненість сакрального у поєднанні із вертикаллю духовного зростання.
Мислеформи Іллі – “розширені очі”, “повільний плуг сльози”, “голос зозулі” –
струменіючи у плинному розгортанні повільної фрази, несподівано стають легкими,
летючими, майже невагомими. Вони завжди – навпроти неба, свого
справдешнього  дому буття.

У
царині чистої поетики авторові “Розширеними очима” також не могло залежати на
чомусь іншому, окрім онтологічної непроминальності мислення великими
наративами, що продовжуються у переживанні позамежної напруги символів і
метафор, заданих великим скриптором Нового Заповіту. Вісьовий час європейської
буржуазії, Просвітництво,  квапливо
перемішавши виміри та сенси, небесне й земне і вичавивши з людського існування
глибину, як рештки соку з цитрини, ніби знічев’я пройшлося праскою і по
секуляризованій метафорі; вона могла бути по тому вдалою чи невдалою, одначе
ніколи не – понадбуттєвою, не проектованою на вертикаль Нагірної проповіді, не
більшою за саму себе. Якщо зі смертю все обривається, тоді на безплідній землі
залишається обмежений вибір варіантів поведінки: почергово вбиратися в шати
героя, короля або блазня; спробуваати порятувати біомасу за допомогою  Освєнціму або ГУЛАГу (варіант – Всесвітнього
торгівельного центру); керувати попитом, креслячи на екрані “компа” графіки
зростання продажів. Світ тотожній тексту, текст дорівнює рекламному слоганові,
людина – це функція дискурсивних практик, список країн, що підтримують «міжнародний
тероризм», додається. Форма соціальної організації паралічу історії – так,
пам’ятається, запечатав тераріум політкоректності хтось з  інтелектуалів старого континенту. Та от лихо:
здрібнілі діадохи травня 68-го лишили своїй пастві хіба що примарну надію на
детериторізацію і флеш-моб як імітаційну профанацію барикади. Система нарешті
здобулася на максимальну фізичну абстрактність і максимальну метафізичну
конкретність (де ви, творці нацистських мюзиклів і сталінської “Волги-Волги”?  – ваша мрія збулася), реалізуючись у
хрестових походах за нафтою. І янгол, який на фресці ХІІ ст. з нартексу
Кирилівської церкви в Києві згортає сувій неба, не засурмить у вогняну сурму
–  пролонгований кінець світу й
анігіляцію всього вищого за супермаркет змоделює куратор обставленого “під
євро” семінару, на якому неофітам з диких українських пущ розтлумачуватимуть
деконструктивну премудрість. Цей бульдозер спиняється тільки перед однією межею
– чуттєвістю, бо її покладено не за стихіями світу. “Гарячий” Валерій Ілля, як
і “гарячий” Куліш, належить до тих дуже і дуже нечисленних осібників, які не
бажають по-снобістському спостерігати, як стиснена спіраль “вистрілить” –
підміненим часом, підробленим простором, пародійованим мисленням,
інсценізованим вибором. “Чого чекаю в ХХІ столітті третього тисячоліття?  – запитує він в одному з останніх своїх
текстів. – Подальшого згущення драматизму в рядку, строфі, вірші, приймаючи, що
драматична поезія є вершиною поезії. Драматична в розумінні не Шекспіра, а
Ісікави Такубоку. Отам, де він на березі моря, не витираючи сліз, цілий день
грається з крабеням, драматична в розумінні драматизму української народної
пісні (мелодія+слово) – найвищого прояву поезії у світі для мене. Вище – тільки
янгольський спів.

Коли
рівень драматизму зросте настільки, що душі людини його не витримати, – прийде
Господь і врятує світ”.

Творена
фундатором відновленої “Основи”, посткласична поезія (він сам воліє називати її
новою, бо термін “авангард” назавжди залишається для нього присмаченим
танатологічною раціональністю) має за клейнод свого драматизму складносурядну
метафору без проміжних автологічних структур. Метафора – чарівний дарунок
Творця, залишений межи людьми, відображаючи все в усьому, подібно до доброго
вина, не терпить змішування з водою. Особливо ж, якщо вода ця не кринична, а з
міського водогону. Усуваючи послідовно неметафоричні провисання, той “білий
шум” вірша, що він своєю обважнілістю тягне донизу нехай і довершений, проте
поодинокий образ, Ілля оприявнює спосіб письма, досі в українській поезії
безприкладний: симфоричні ряди його долають межу між суб’єктом та довколишнім
світом. Нескладно списати в рядочок артефакти етнічних старожитностей,
скориставшись перевиданим Номисом  і
Грінченком, не становить особливого труда капіталізувати в текстуальному вимірі
притрушені пилом спогади сільського дитинства, проте неймовірно тяжко
зануритись у метафізичну пружність незбагненого рівня естетизації буття
українського селянина, проявлюючи космічні цикли його “зникомого розцвітання” –
у довгих рядах радісної речовинності, повноті узвичаєних циклів побуту з його
прозорою акварельністю, неголосною медитативністю (на обрії – Кавабата, як і
взагалі вподобаний Іллєю Схід у перспективі його мінімалістських спалахів,
шляхетного подзвону гонгу і трагедійної вспокоєності трембіти), у затужавілій
імпозантності архаїки і тонкій павутинці хтонічної зваби:

 

дим крови розмитих облич далечінню

ховає пісню у матір

яка з чорної крови вигонить ніч у
поле

пощербом тихого ляку який

відчиняє мені очи

на розчиненість землі під ногами.

 

І насамкінець – про Байду, Мамая, тишу, мовчання. І
смерть – розлиту над світом смерть батуринського жаху в “Автопортреті” (поезію
– під власним прізвищем! – опубліковано у тій-таки діаспорній “Сучасності”
1980-го: у тамтому «олімпійському сезоні» хтось іше, і то не в діаспорі, а в
підрадянській Україні, про фантомний національний біль 1709-го  свої тексти видрукував?), смерть козака,
“споночілі села” народу, що вмирає (“Дуже швидко їдучи місячної ночі”). У
Валерія Іллі прапервні українського ейдосу не відокремлюються один від одного
межами й умовними кордонами, не розіпхуються по комірчинах фаховості й
здеградованої стилізації, вони нескінченно переходять у різні виміри й
іпостасі: хліборобсько-циклічний світ не знає секуляризованого “кінця”, там
смерть обов’язково продовжується орачем і хлібом. “Смерті той не знає, хто за
Вкраїну помирає!” – то відкрилось не «розтичиненому» Тичині, на прямий зв’язок
Іллі з поезією якого  вказував ще Бажан.
Байда, який летить донизу, “розмотуючи чорну чалму яничарськогоо крику”, не
здобуваючись на слово, окрім єдиного, задимілого кров’ю з горла “– твоя віра
проклятая / – твоя донька поганая”, відрубана голова Мамая з широко зупиненими
очима, що нею “западе сонце за верхи могил” – відлунює тут щось значно потужніше
за деталі і штрихи історії, нехай і художньо трансформовані. Поетичний іконопис
автора “Розширеними очима” розгортає систему епосу, який водночас і в минулому,
і в сучасному, і в майбутньому: епічне – це надособове, точніше, воно виповнює
індивідуальну долю надособовою інтенсивністю, розпрямляючи хребти і повертаючи
долоням давно забуте відчуття руків’я козацької шаблі. Вертикаль вічності,
золоте тло мозаїк Софії і Золотоверхого, розлита Синьою і Жовтою водами
звитяжна емоційність лицарських дум, взорованих на маєстат України горньої – у
такому літеплі людина набувається, стає безмежною, як чотири сторони світу,
нічим і водночас усім. Байда і Мамай наразі є зовсім не власними іменами, а
прикметними прізвиськами. Байда-Будда, пробуджений (у словнику Грінченка байда
– “беспечный человек”, кажучи сучасною мовою, пасіонарій, як і засновник Січі –
Дмитро Вишневецький), Мамай, що тюркською перекладається, як “ніхто”, “ніякий”,
“без імені”: “ніхто його імені знати не може; він у степах буває, а ніхто про
нього нічого не знає”… Подаленілі у часі постаті героїв переростають межі
самотинного “я”, вони стають відкритими дверима, паролями, каналами зв’язку,
станами, в яких тривають. Бо  тільки у
цього, за Іллею, першого Божого народу на Землі, ім’я-символ може передаватися
іншому, як гетьманська булава. Варто лише погортати пожовклі сторінки давніх
актів: 1750-го запорожець Мамай, погулявши у маєтностях графа Любомирського,
схоплений командою генерала Леонтьєва і повішений, а голову його в шапці
настромили на палю і виставили на мосту в Тарговиці; Андрій Харченко зняв із
мертвої голови шапку, надягнув на себе і назвався Мамаєм – 1758-го і він гине
на палі, а мамаївство розливається межи людом, щоб вихлюпуватися із невідь-яких
глибин у Кармелюку,   отаманах Холодного
Яру, Анатолієві Лупиносі… Українська подієвість з її радикалізмом крові, як і
поезія Валерія Іллі, не потребує костюмованих історичних фільмів, тут побут
по-євангельськи продовжується буттям, а вигнана з телевізії тиша надчасся (її
відсутність там ще раз доводить, що будь-яка комунікація у суспільстві видовища
є примусовим сценарієм) омиває хвилями інобуття, потойбіччя стовбур світового
дерева. Того, на якому, за культовим рок-гуртом, повісився дід на ймення Мамай,
аби воскреснути в жаскій готиці Іллєвого “Вставання з мертвих”:

 

проростання
рук із землі з плачу світла

що руками маленької баби сіє

павуків у сонну дитину

де блакитні риби неба п’ють очі
Марії

поки вона виливає його тіло

у темне дихання волів над яслами

світу

над відпаданням черви від скронь

і виламуванням із пагорбів

із димучою землею у волоссі.

Київ,

березнем Р.Б. 2004-го

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!