Вийти живим із пекла

161

Світла пам’ять мільйонам убієнних

Мій батько ніколи не розказував мені про війну –
аж поки я сам не впросив його.

Це було кілька років тому, саме 9 травня – день,
який, попри політичні та ідеологічні звихрення, для мене залишається особливим.

Щемливо-тривожним.

День, коли горло стискує обценьками, а в очах
проступають сльози…

Пам’ятаю, тоді на мітингу в центрі села ще лунали
казенні врочисто-фальшиві промови, а ми з батьком сиділи в хаті на кухні, і
батько починав свою розповідь, і його поглинали хвилі гарячої пам’яті…

Потім було багато годин записаних на диктофон
батькових і материних спогадів – спогадів двох із мільйонів свідків і учасників
життя двадцятого століття – століття бурхливого, кривавого, драматичного;
століття, яке кільком поколінням поламало долі, постинало голови, розтерло в
табірну пилюку, звело зі світу голодоморами, зігнуло хребти колгоспним
рабством, кинуло під кулі і бомби… Вони приходили  на цю землю для того, щоб радіти, сміятись,
сподіватись – і вмирали, так і не збагнувши всієї глибини жаху і
несправедливості пекельного часу…

Фрагмент із фронтових спогадів мого батька, Сидоржевського
Олексія Сергійовича, 1919 р. н. Почато запис 9 травня 2006 року. Закінчено 24
листопада 2007 року.

(Особливості розмовної мови збережено).

 

…На передовій
ми зайняли позиції між Бєлгородом і… туди, до Харкова. Не помню… Це вже був
сорок другий рік. В обороні. Колись ще царська армія там стояла, як німець
займав, якраз там проходила лінія оборони. І ми тоже. Були перестрілки,
розвідкою займалися, але боїв таких особливих не було. Коли там самольоти
налетять, побомблять, коли обстріл… І вже весною, де станція Лозова
Луганської області, там наші готовили крупне контрнаступлєніє. Ми правіше
стояли від Лозової, біля Бєлгорода. Харків і Лозова були від нас на
південь.  Там три армії наші в прорив
пустили, і його (німецькі війська – М.С.) там поколошили добре. Але він там
оборонявся, коли наступали наші, сили мотав… Бо наші що там – кавалерія і таке…
А в нього танки. Але все одно продвигалися. А він тоді на фланги кинув основні
сили, та й ці три армії в кольцо взяв. І в нього ход до Сталінграда свободний…
Ми в окруженіє не попали – ми в стороні були. Ми пізніше в окруженіє попали.

Німець після
цього пішов на Кавказ і на Сталінград. То нас тоді звідтиль помаленьку сюди
стали пускать, в цей прорив. У нас три дивізії він взяв у кольцо – 300-ту, 301
і ще якусь. Точніше, дві дивізії і нашу бригаду. Ми тоже попали в окруженіє.
Літом 1942 року. Десь у червні місяці, ще зелені жита були… Це було в
Білгородській області, село Прудки. Здорове село, дуже в садах…

В окруженіє тоді
попала не тільки наша часть, чи батарея, чи рота, чи взвод… Дивізії попали в
окруженіє. Тоді в окруженіє попали дві дивізії і наша бригада – двадцята окрема
протитанкова бригада… ми піддержували… Хто тоді був у нас командиром, не помню.
Тільки помню, що перед войною начальником штабу був Дрюма. На Фінляндії (мій
батько також воював на радянсько-фінській війні – М.С.) він у нас був
командиром дівізіону. Майор чи полковник… забув уже…

Нас окружили.
Було так, що до того… До окруженія… Змінювали ми позицію. З одного села в
друге. Потім у ліску якомусь командир батальйона сказав мені… У мене так
виходило, що я був командиром пушки, і разом з тим ісполняв обязанності
командира взводу. Бо командир взводу якраз був на курсах підвищення
кваліфікації. Командиром першого взводу був я, а другого – не помню вже. Ми так
зайняли позиції окремо. Моїх дві пушки 76-міліметрові (у дворі було дві пушки)…
а командир батареї пішов з розвєдчіками на енпе першої, на передову. А ми в
тилу, так з півкілометра остались. Зв’язались ми з ним, і дає він координати, по
яких стріляти. Стріляєм, скільки він дає команди, я тут уже передаю, рощотом
виполнять. І вдруг команда «по своїм!». Його енпе окружили німці. І він визвав
вогонь на себе. І я зі своїм взводом, і той взвод стріляли прямо по них.

Потім, як
пройшло, мабуть, минут з двадцять, передає: «прекратить огонь!». Ми прекратили
вогонь. І тут ми з командиром связь потіряли. Связі нема. Шо робити? Рішеніє
яке приймати? Чорт його знає. Жду якогось указанія вищого командування.

Це було вечором.
Коли вже тут чутно: прийшов комбат з окруженія зі своїми розвєдчіками. Зібрав
маленьке совєщаніє, розказав, які обстоятільства. Сказав, що ввечері видно, де
ракети. Як німець іде, то ракетами освіщає. То нам видно: і правою стороною, і
лівою стороною нас обходять. А ми остаємся як в мішку щитай… ну а команди ж
нема одступать…

Ну тут уже вищий
командний состав дивізії, однієї й другої, і бригади стали договарюваться, як
вийти з окруженія. Посовєтувались, і за ніч стягнули в це село всі войска.

Дивізії були
стрілецькі, але в них була і артилерія, і всі роди войск. Танків тоді вже не
було, десь пропали в боях.

Ми з’їхались всі
в те село. Пощитали так, що спочатку іде рота автоматчиків, потім, за ними, йде
піхота. За піхотою – артилерія і всі часті. А замикають – опять рота
автоматчиків – прикривають одход.

Але ж так воно не
получилось.

Ще зразу, як нас
окружали, то замкнули на якійсь річечці з мостиком… так, як у нас в селі. Три
німецькі танки оказались ззаду нас. То нам командир дивізіону каже: давайте я
своїми силами проб’ю, поки німець не підкине більше войска. Але вище
командування не розрішило, не схотіло. І ми остались так.

Рано, як
розвиднилось, пішли в атаку наші автоматчики. Їх перебили всіх. Німці ж тоже не
дурні. За ніч підтягнули войска. Він же на машинах. Моментально, за півчаса,
перекине на тридцять чи двадцять кілометрів. Після цих автоматчиків пішла
піхота. Піхоту перебило. І тоді вже стали їхні автоматчики йти. Вже наші
прекратили, зайняли оборону, бо нема чим іти. Тоді він пішов в наступлєніє. Ну
то що… а нам якраз перед цим підвезли боєприпаси, цілий прицеп, там, я знаю,
може, тисяча снарядів, то ми прямою наводкою автоматчика збивали – до
кілометра. Тоді вже всім стріляли…

Ну то ми одбили
цю атаку, одну, другу одбили. А вже третю, третій навал, вже пішла піхота, не
автоматчики. Стріляють, і снаряди, і міни летять, і пулі свистять…

Коли тут закипіло
— вже з правої сторони не вдержались. Німець в той лісок. Вони в ліску були. З
цього села та перейшли в лісок… прорив не вдався, то все військо перейшло в
лісок… окружили нас, а ми в ліску оборону зайняли. І там вже, коли з правої
сторони не видержали, німець прорвав, потиснув наших. То вже так – і з лоба, і
справа дивишся, ще з лівого боку свої. Це все минутами, не то що часами. Може,
півчаса. Кожних півчаса та й змінюється обстановка. Став німець наступати, і
нам вже нема де діватися. Команда: одбой.

Наступала піхота
їхня, і все врем’я міномьоти б’ють. Дуже розвинута була в нього міномьотна
артилерія. Невеликі міномьоти і все врем’я чавкає. Це така артилерія дуже
удобна… Ну, коли команда одбой. Пушку до… цього… тоді трактори були,
вєздєходи. Пушки тягали. І давай одступать налєво. До цього села, що ми з нього
вийшли, тільки овраг такий, сильно глибокий… Овраг такий, а за ним – село. Але
як ми з цього лісу вийшли, то він там наступає з села… вже зо всіх сторін. То
всі вогонь сосредоточили на цю балку. Видно було, як всі вони біжать, біжать
уперед, на нас. А як ми почали бить, то вони давай назад. Вже хто чим мав,
всякими средствами… А ще злєва село, друге. В селі церква така стояла. І повно
в селі німців. Танки, машини, все. Я повертаю пушку, наводчику кажу: бачиш. Без
команди, прямо бий. То він снарядів кілька випустив, шарабану наробив. Але тут
– команда отбой. Отбой і спускаться вже в яр. Одбили німців, він одкотивсь у село,
а наші – в яр. Получаїця, шо назад ми пішли, на запад, в бік території,
зайнятої ними…

Ну то як під’їхав
трактор, зачепив пушку, а тут німець з міномьота… Тракторист убитий, двоє… не
знаю хто там, заряджаючий і ще хтось – тоже. Пушка осталась ззаду, трактор
сповзає в яр. Тракторист на капоті, а механік веде трактора. Ми так вже
спустились в яр, без пушки, і трактора вже покинули. Я сказав механіку: втікай,
куди бачиш, бо ми окружені, толку нема абсолютно. А я… якраз були командир
батареї, командир взвода, ще якийсь лейтенант, з кавалерії до нас попав якийсь.
А цей механік не знаю, чи з нами пішов, чи не пішов… з мого рощота один тільки
піднощик снарядів зо мною попав. А остальні – я не знаю де були…

В рощоті було сім
чоловік. Чи вони побиті, чи ранені, чи так десь розбіглися – хто його знає. Там
хто як міг – так спасався. Ну а ми – комбат, командир взвода, якийсь
кавалерист, лейтенант, командир третьой пушки, Іванілов, я і цей вже мій
піднощик… чоловік вісім чи дев’ять було нас в групі… і ми так групою,
стрілянина кругом, знаєш, шо робиться, і помаленьку так, подальші, подальші. І
ночою ми йшли, було тихо…

Бій був тоді
зранку до вечора, да…

Вже на ранок ми
оказались в якомусь житі, здається, ще зелене було. Там і заснули – перевтома!
Часового виставляли ми чи не виставляли, я вже й не помню. Проснулись, чую –
шум. Піднімаєм голови помаленьку – то метрів двісті дорога і їдуть німецькі
машини. Ми долежали до вечора, а вечором кажу: давайте пробиватися до своїх. По
карті, в лейтенанта була карта…

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!