Видіння в «Чорному квадраті»

 

Анатолій НЕНЦІНСЬКИЙ

 

Книга перша

Квадрат на Долоні

1.

Появився сей сивий у високих літах чоловік у Нескореному чотири роки тому. Переїхав із Донецька сюди, на Луганщину, разом з двома синами і двома їхніми синами. Поселився у хаті покійної старшої сестри, а сини з сім’ями – у просторій його батька хаті. Молодшому і спадок від дідуся й бабусі перепав: два по два гектари поля.

 

Був Микола Іванович Руденко доцентом на кафедрі філології в Донецькому Національному університеті. Тепер ЮНЕСКО називає його, синів, невісток і внуків, а з ними ще півтора мільйона українців, «внутрішньо переміщеними особами».

Та, хай би як там хто називав, ся сива людина – Поет. Вийшло десять збірок поезій. Десята, під назвою «А за Нереччю – терикони», видана в Києві. Над назвою на обкладинці і титульній сторінці – просто Сивий… Без імені… Аж у вихідних даних вказано прізвище, ім’я та по-батькові. Так автор захотів. Щоб, як і в наших воїнів на передовій, був позивний і в поета

 

5.

…Двері в школу: «Гостинно просимо!» – відчинені. Увійшов.

Праву стулку дверей до кабінету директора… коліном, бо ж на обох руках коробку поперед себе ніс…

– Здоров!

– О, привіт, Миколо! – підняв себе із крісла назустріч Руденкові також Руденко, але Петро.

Поставив Сивий коробку на стіл, потиснув простягнуту братом по духу руку…

– Дивись…

Директор підійшов, подивився…

– Не може бути… – видихнув із себе. – Звідки це ?

– З Долоні… Славко знайшов… Ти ж знаєш, що мій молодший, Ярослав, не здав паїв у оренду, сам на своїй землі хазяйнує… А його Славка, це ти також знаєш, князем однокласники величають. Так ото сьогодні вранці вигнав князь Святослав, – усміхнувся Сивий, – коней на Долоню, на свіжу пашу… Та й ось… Це ж, бач, такі дощі лляли, що геть змили, казав Славко, всю траву, аж до грунту голого, чомусь лиш в одному місці. Утворився чорний квадрат метрів три на три, казав. І явив себе світові із того місця, наче із Чорного квадрата Малевича, сей скарб… Кольчуга, наконечник списа, шпичастий шолом… І меч якийсь дивний: короткий, широкий і кривий.

 

– Я так думаю, Миколо, що загін русичів заночував у долині. А вранці на них напали хозари. Це вони мали мечі не прямі двосічні, як у наших, а короткі, широкі. І криві, як помисли й діяння їх правителів. Прийшли на Волгу з Північного Кавказу габреї, так назвав цей народ Іван Франко в поемі «Мойсей», підім’яли під себе темні племена, що обитали по обох берегах Волги, посадили на трон царя, кагана… Отак і постав Хозарський каганат, держава-покруч. Палац каганові воздвигли в місті Ітиль, в столиці, на острові посеред Волги. Священна особа являвся народові раз на рік, на Пасху, але обличчя той народ не бачив. Був каган у, по-теперішньому, балаклаві. На початку восьмого століття каганинське військо дійшло аж до Києва, взяло місто і русичі мусили платити данину Хозарії. Аж у другій половині дев’ятого століття Аскольд і Дір, які в Києві княжили, відмовились платити, а коли каган послав військо на непокірних, Аскольд вийшов із своєю раттю назустріч і розгромив поганців. Та вони час од часу набіги на втрачені землі вчиняли, щоб поживитися. То князі руські збирали дружини і йшли на каганат, аби, як писав Пушкін, «…за буйный набег отмстить неразумным хозарам». Так оце ж, певне, січа в долині сталася. Підстерегли вороги руське військо і напали зненацька. І отой чорний квадрат – місце бою нашого воїна з нападниками… Це його кольчуга, шолом. А від списа наконечник лищився…

 

– Піду-но я зараз в Долоню, може, і двосічний меч із-під землі вже явився світу білому… А це залишаю тобі. Як буде час, прочитаєш. – Вручив філолог Руденко целофановий файлик із заправленими в нього аркушами історикові Руденкові.

 

– Дякую. Прочитаю ввечері… А завтра археологів покличемо… Ще багато чого може бути на Долоні… Недаремно ж вона твоєму Славкові відкрилася… О, нагадую, що в тебе завтра зустріч з десятикласниками.

 

Микола усміхнувся, подав Петрові руку і пішов…

 

6.

Сивий зійшов на Долоню довгим пологим схилом – і одразу ж побачив те місце, що про нього Славко розказував. Увійшов у чорний квадрат… Аж тут знову, перетнувши кордон, дощ полив. Чоловік подався тілом назад, дощеві супроти. Так, наче лягти навзнак хотів…

Хтось би сказав, що це містика, та ми ж знаємо, що Сивий – поет, отож і почувся йому звідти, де мала би бути голова, якби ліг, спрокволений людини голос: «…Дощить… Дощить… То я живий: дощить…

Так солоно – на учорашні рани… Прикрити б тіло й душу…

Де ж то щит?

Потрощений мечем…

 

Ой, рано, вранці-рано у Києвому граді на валу

моя жона заплаче, як зигзиця,

бо принесе не добру новину,

а вість лиху зі Сходу

чорна птиця..

 

…Було ж… Явивсь Перун старим волхвам

і на схід сонця показав рукою.

Пішов Аскольд… А Дір лишився там – у граді над Славутою-рікою.

 

Для мене це десятий був похід. Дружинник єсмь. Вже тиждень збіг по тому,

як вийшли ми із Західних воріт і – на Ітиль…

Кидок лишавсь до ДонуТо стали тут, в долині, на привал.

На тверді дольній, наче на долоні. На ній густа, неспасена, трава.

Возрадувались… Ми ж були комонні…

… А вдосвіта підняли крики нас: «Гал-ла-лала! Кар-ра!»

Куди не глянь – на схилах

стояли тьми косматих…

Мовив князь: «Заскочила таки нас вража сила».

Посунули хмаровиська униз, а ми ж, казав, для них, як на долоні…

Мечем і списом від п’ятьох відбивсь, а шостий рубонув мечем по скроні – і похилився вістрям вниз мій спис.

… І впав туман. І захропіли в ньому коні».

 

Сивий випростався. По всі чотири сторони від нього були прямовисні стіни дощу, але, хоч як це дивно, на ґрунт у чорному квадраті не впало жодної краплі.

«Та це ж не дивно,– звівши очі до неба, подумав Сивий.Я стою справді наче в Чорному квадраті Малевича, а над головою такий же квадрат, але – блакитний».

…І явилося видіння Сивому

із чорного квадрата…

…Бродив, бродив по світу Вічний жид… Осів на Волзі… Править племенами. Він цар-каган. На троні возлежить, Ниць перед ним отці могутніх кланів.

З чолом похиленим і бек, та він не ниць – стоїть!

Бо має право: бога Яхве воїн.

Іти за Дін каган йому велить, бо той Аскольд, коназ країни гоїв, іде сюди…

Примчав гонець від нього: «Йду на ви».

То перестріти треба і побить…

 

Каган «на ви» не йде ніколи сам. Він лиш велить.

Та буде, буде… За Перуна повелінням прийде в Хозарію Хоробрий Святослав – і спопелить.

і стане вона тінню

колишнього могуття

назавжди…

Лиш згадка у літописах нетлінних…

Кагани, беки і нащадки їх – в світиТам завжди будуть ниць

чи на колінах…

 

І знову почувся поетові голос пращура: «О, Русь, за шеломянем ти єси… Жона там. Дщерь. І отрок-син хоробрий. До них мій голос,

о, Стрибоже, донеси… Почують хай, допоки я на одрі»

 

І попливли перед очима рядки. Білим по чорному…

В хламидді скоморохи, весела братія, до Києва ідуть.

Співають-вигравають… Трин-дуда… По бубнах наче градом…

чи горохом.

Пройшли уже по градах: тут і там

князів удільних потішали… Скоморохи ж!

Й рушали далі. Бубен і дуда ногам присталим жару додавали.

Питались в градах:

– Ви куди?

– Туда…

– Ага… – І каламуть із кухлів допивали.

 

…Дуда дудить… Великокняжий Стіл. Дружинників із бронзи литі лиця. Стіка хмільна по вусах медовиця. Заздравиці, мов письмена на бересті.

А онде княжич світлий. Він поет. Утім, не знає Русь ще цього слова… І Світлого назвуть, за сотні літ

і мет,

отак ось просто: «Невідомий Автор «Слова…»

 

…А он вигнанців продирається загін крізь весі й нетрі од Дніпра подалі…

То Мономаха шостий син за Дін

біжить у землі, де поганин обитає…

Обсадить зрубами чужу ріку Москву, мещеру, весь і мурому впокорить,

і пра-пра-пра його, не то байкар,

не то історик,

у світ брехню запустить: «Заложил он

русский

город».

 

«Неогороджене аж до нашестя там було село. І в нім, і скрізь

у Моксельській окрузі гнило, смерділо й лютувало Зло.

Там і не пахло Київською Руссю!

 

 

Ось наша Русь, – і давнина, і далина, – від Дону і ген-ген туди, до Сяну. Тут наше слово, й «Слава!!!» – долина, й козацька шабля в тому слові сяє». – Подумав Сивий, вивів очі з чорного квадрата і подивився на Північ, у далеч за териконами. Звідти сунула чорно-синя хмара.

Читав поет на її тлі:

 

«На перехресті двох віків престол посіла скурвлена німкеня – і поробила кріпаків

із козаків,

а з їх старшин – палацових лакеїв

І повставав святої Правди й Волі син, і не один,

і пропливала в небі туга,

клин за клином,

над убієнними,

і з кобзи поклик помсти і яси – лиш рокотанням, клекотом…

…Ой, України журавлині голоси…

«О, Русь, за шеломянем ти єси…»

 

…А в лярви із очей туман-дурман. І з уст таке, що світ не чув ніколи…

Аж реготнув у мавзолеї Тамерлан: «Так не брехали навіть ми,

моголи!»

За височайшим повелінням сім писак,

– скрипіли пера! –

узялись за діло.

Перекрутили, підлі, так

на сяк,

як їх царіца-матушка хотіла.

Плевел в історію що той, шо той насіяв,

і разом вибрехали всі,

що їх «немытая Россия»

пішла із Київської світлої

Русі

А потім Ігоря увесь полеглий полк

у Петербург побрів з Каяли

пішки.

Они в таких делишках знали толк –

истории российской писаришки

 

Та знає нині й мого сина син, що в нас,

із умислу лукавого і злого, украв нахабно вчений пес-москвин

і Русь,

і наше,

українське,

«Слово…»

 

Книга друга

У одиночній камері душі

1.

Директор у себе вдома. Сидить за столом, а перед ним аркуші, з файлика добуті. То рукопис Миколи РуденкаЧитає Петро Руденко

 

СОВІСНА ПОЕМА

Було

«А ти вже Сивий, – Здивувався давній друг. – Ми ж бачились недавно: на Покрову».

З цим іменем я і ввійшов у Круг…

У крузі тому, за велінням долі, зібралися всі сестри і брати по духу. Сталось так, що і по крові…

Вогненним пругом був окреслений той Круг, то й Вій не міг переступити через нього, й чорношоломі не пройшли за пруг, і в балаклавах пси чорноголові…

В Донецькій сотні я і ти були. Й з Нескореного сотня он стояла.

Злетілися у Київ град орли із-над Дінця… А може, то… Каяла?

Послухай

 

На Майдані знову став я там, де й тоді стоявбіля колони

«Пливе кача…»

 

«День

цеййй

день

цеййй

пам-

я-а-а

та-а-ай!!!» –

Із верхів Михайлівського – мідно..идма дзвони.

 

Пам’ятаю, поминаю… Царство вам…В вічність в трунах пропливли один за одним.

Кожного Господь одеснувавПоіменно… Всю Небесну Сотню.

Душі всі відспівані були… Кожна відлетіла в сиве небо… Але довго буть там не змогли – у студіні надземній лютневій… Думаю так, Отче нашПрости, зазирнув, мо’,

в найтаємнішу із таєн: кожного ти з Раю відпустив, щоб витали душі над Майданом…

Бо й донині в «України» на даху – тіні снайперів, що в засідках присіли…

Як і в ту годиноньку лиху – їх оптичні зблискують приціли…

«Де ж обіцяне життя оте нове?!» – Можновладцям в очі – убієнні…

А охвістя примайданне горло рве про загрози внутрішні й воєнні…

Має кожен благоденствіє щодень. Он паркани й брами прихоромні, то яка душа й до кого з них пройде, щоби в очі плюнуть безсоромні…

 

…На Майдані знову я стою…

Стільки ж літ вже до Дніпра – униз горою. Он сини Героїв – у строю…

І в траншеях… Вже й вони – герої.

Що не день, злітають в люту стуж, в сиве небо, і солдати, і комбати.

Скільки над Донбасом світлих душ, знають лиш Господь

і Божа Мати…

 

Дивляться сьогодні із небес очі кожного, ще й усміх на обличчі.

З уст:

«Христос воскрес!

Христос воскрес!

Христос воскрес!»

А з землі: «Воістину воскрес!» –

ми мільйонноусто

тричі…тричі…тричі…тричі…тричі…тричі…тричі…тричі…

 

Ось тут була наша палатка… Досі є слід від буржуйки. Знову ловлю себе на думці про «Чорний квадрат». Не циліндричною, а чотиригранною її хлопці зробили, так легше було…

Виходжу на Хрещатик. Ловлю авто…

 

Неначе з пращі Київ мене кинув, і на Жуляни падає таксі. Повз нас, крізь нас – миттєвості й хвилини. Десята… сота… тисячна – усі.

До терміналу з висоти узвозу летить, мов камінь кинутий, авто. «Ударимось!» Уже спинить не в змозі цього падіння з висоти ніхто.

Але… «О, диво!» – м’яко «Мітсубісі» гальмує… ледь хитнулося… стоїть.

Виходжу в дощ. Він йде вже цілий місяць… Аж інколи здається – сто століть…

Накинув плащ. Аеропорт похмурий у мене втупився: «Іще одна душа».

Питаюсь в неї: «Може, перекурим? Бо ж чую: біль тебе не полиша…

Літак нас, душе, не чека на злеті. Якийсь гуде он, але це – не наш.

Минулий час проставлено в білеті. Білет той – білий… Плямою крізь плащ. То, отже, рейс в Хтознакуди чи у Нікуди. Вертаємось? – питаюсь у душі, – Чи до «нуль-нуль» отут ось перебудем?»

Відповіла: «Та скрізь такі ж дощі…».

 

А дощ іде… З минулого в прийдешнє. І хтось в хітоні білім. То не ти. Я не спитав Його: «Камо грядеши?», бо так спитати міг лишень святий…

 

3.

І знов мені явилося видіння

Їх одинадцять, а дванадцятийце Ти. І біле в Тебе, яко Світ, одіння, а Учні

у одежинах простихТа світлосяйно і від їх одежин, бо кожен в собі сумнів поборов, Тебе торкнувшись. Й не пита: «Камо грядеши?» – бо знає достеменно вже, – Петро.

Іде народ до Тебе і до Учнів, улов рибалки в тонях принесли – і почалась, – «Осанна Тобі!» – учта, бо се ж бо, Отче наш, іже єси.

А віддалік, в юдолі свеї тіні, очима долу він стоїть, отой… Теж, як всі Учні,

в білому одінні, та наче кровю краплений

хітон.

Шепоче, а слова, мов у судомі : «… А Ти воскрес, воістину воскрес…»

Піде і сяде за столом в своєму домі. Підійме голову… перед очима – Хрест!

…Нема цього у Новім Заповіті, але я бачу, Господи прости, у тім, уже Нової Ери, світі на висоті Голгофи три хрести… Під тим хрестом, де Ти за всіх вмираєш, стоїть той учень, що Тебе продав. «Ти ще живий! Іди до свого Раю!» – він накричав на Тебе й заридав. Всі тридцять срібняків пустив у діло… До сотні вже прибутки підійшли. І ще… іще… іще йому хотілось. То й мучився щодня: «А що, коли…»

Боявсь, що перед смертю Ти розкажеш комусь із Учнів, що се він… в Саду… за срібняки. «Це ж як зійде туди Петро… чи той Лука…»… Відваживсь. Прийшов і вгору глянув з-під руки. Хотів своїми бачити очима, – щоб страх розплати мучить перестав, – Христа всіма засвідчену кончину на темній поперечині хреста.

«Чого тобі? – спитався сотник Логвин. – Ми за показ три шекелі берем. А може, поцілуєш йому ноги? Казали, що назвався він царем… Дивитися на муки ті – нестерпно. Я знаю, що страждає за людей. То поможи скоріш йому померти, цареві вашому. Ти ж, бачу, іудей. Бери он камінь, коло нього цвяхи…»

І Юда взяв і, наче уві сні, щоб врешті-решт покінчити із страхом, за мить осатанів і знавіснів…

«Умри! Умри! Умри!» – диявол у хітоні вбивав ті цвяхи, й ридма: «Вже ніхто, ніхто-о-о-о…»

 

І я уголос:

– І скривавились долоні, і краплі крові впали на хітон…

– Об чім ти?

– Несказанне, бач, сказалось…

Ти ж знаєш те, що й я, і бачиш, як і я. Він досі ще живе, і трохи лиш постарівсь. І, бач, щоразу змінює ім’я. Іскаріотом був тоді… А нині вже несть йому числа у іменах… Ті в Межигір’ях, ті у Межипіллях…

Як той сказав був – кожному своє… А цей втече, як припече, в Севілью: у нього замок власний там вже є… А ти утік сюди. Сказав: «Та лихо з вами, братове, я зневірився у вас». А он же із великими Словами до нас іде крізь дощ оцей Тарас:

«…Подивіться на Рай Тихий, На Свою Країну,

Полюбіте Щирим Серцем Велику Руїну,

Розкуйтеся, Братайтеся…»

Ти ж, як в хаті скраю, у душі своїй замкнувся. Сам себе караєш…

 

– Уже й читаю в Справі Особовій: «Між Проминулим і Прийдешнім на межі засудженому Р. дали побачення з собою у одиночній камері душі».

Та хай там як, а я ще тут побуду… Іди… Зустрінемося, вірю, в добру днину ту,

як з кіборгами обійматись будуть люди у відбудованому нашому Аеропорту.

Сивий

с.Нескорене

Великдень. 2018 р.

 

Прочитав поему Петро Руденко… «То ось де ти, друже, був торік у Великдень, – подумав. – На Майдані. А потім біля терміналу в Жулянах…

 

…Це ж вистояли ми тоді Службу Бо­жу в соборі, зійшли по сходах вниз. Попрощались. І тут справді наче хто рукою змахнув – і не стало того дощу з Півночі. Пішов я. Оглянувсь, а ти стоїш, дивишся на золоті куполи у прояснілій синій високості, і губами ворушиш. Наче сам з собою чи з кимось говориш… А то ж, мабуть, поема тобі починалася. Якраз пішли вшепіт оті рядки: «… нині знову став я там, де й тоді стояв – біля колони…»

Чи то так це, чи не так було, завтра розкажеш, Миколо. У тебе ж зустріч із трьома десятими, А, Б і В, класами».

 

ЕПІЛОГ

З горба зійшовши по гранітних сходах, лицем до храму Сивий обернувсь:

«В Степу козацькім злагода і згода. Не підкорить ординцям нашу Русь».

 

Вознісши очі до хрестів і дзвонів, перехрестивсьДуша у тілі аж

На денце впали краплі дві солоні… І прочитав уголос Отченаш.

 

Було так осіянно, як ніколи. Пішов. Благословлялась йому путь. Спитав же

вранці внук: « То як, прийдеш до школи? Ти ж обіцяв, дідусю… Не забудь!».

 

…Ішов і думав: «А дощу вже, бач, немає… Це просвітліло – йду ж до юних!

– у душі. Про степ Козацький вірш їм прочитаю, про ясні зорі

в тихих водах Неречі…

 

І Кобзареве Слово громове, Франка і Стуса незнищенність в Слові

несу я нині у життя нове: в нащадків душі юносвітанкові.

Із Словом тим зростуть мої гаранти добра і щастя на своїй землі,

а не майбутні емігранти і мігранти, самі на себе і на владу злі…

 

Тобі молюся, Отче наш:

«Не насилай вже

на мій народ

спокутних

веремій.

Хай він в добрі

утвердиться

назавше

во ім’я Твоє,

Господи.

Амінь».

ммельницький

 

Залишити коментар